Матеріал в готується...
четверг, 11 апреля 2019 г.
Подальша доля Пилипа Курінного та іспанця Северіно Бургеніо - Severino Burgueño
Матеріал в готується...
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА - ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ
29 травня 1942 року
- Пізно ввечері 29 травня 1942 року перша група десантників під командуванням О.Ф. Творогова вилетіла з підмосковного аеродрому в Підлипках і була в точці десантування вже опівночі, на межі між 29 та 30 травня.
З особистого щоденника Медведєва Дмитра Миколайовича:
29 травня 1942 г. "Десантували першу групу нашого загону. Я їх особисто інструктував, проводжав. Хвилююся за Сашу Творогова - він полетів на чолі групи з 14 чоловік. Надав йому Колю Ніколаєва, (Пилипа) Курінного - з мого першого загону. Всіх їх окремо інструктував, просив бути обережними, не займатися лихацтвом. Завдання: приземлитися в Мозирський лісах, вести розвідку, повідомляти обстановку, підібрати посадковий майданчик для прийому всього загону. Повинен вранці повідомити, після приземлення. Нервую".
30 травня 1942 року
ПЕРШИЙ ПРИВАЛ - КАР'ЄР
- У сутінках 30 травня 1942 року, перед світанком група десантників приземлилася під Житомиром в районі Соколової Гори (нині район міста Житомира), в старому гранітному кар'єрі (імовірно Соколовський кар'єр або поруч в кар'єрі старого цегельного заводу), де і залягли, організувавши розвідку для визначення місце знаходження.
- Вдень десантники включили рацію для прослуховування інформаційних випусків Радінформбюро за тиждень від 24 - 30 травня. На зв'язок з Центром вони поки не виходили, так як ще не з'ясували, де саме вони знаходяться, щоб зорієнтуватися по карті.
ПЕРШИЙ НІЧНИЙ МАРШ-КИДОК...
Ближче до вечора, коли вони нарешті дізналися що знаходяться в Житомирі, гарненько обдумавши подальший шлях, десантники відправляються в перший нічний марш-кидок і долають перші 20 кілометрів шляху. Вони залишають околиці Житомира в північно-західному напрямку...
31 травня 1942 року
ДРУГИЙ ПРИВАЛ - ЖИТНЄ ПОЛЕ
Перед світанком десантники буквально залягають на привал в житньому полі. Відразу ж радирують в Центр:
"Висадились біля Житомира.
До місця призначення більше
трьохсот кілометрів.
За ніч подолали двадцять.
Зроблю все, щоб стрітися в Мухоїдах.
Увага - розвіддані.
Повідомляю розташування ворожих
складів пального та скупчення танків."
Зустріч в житньому полі з Марією Михайлівною та її дочкою Ольгою і бесіда з ними.
1 червня 1942 року
ДРУГИЙ НІЧНИЙ МАРШ-КИДОК...
Десантники розпізнають в нічному небі радянський бомбардувальник і чують гучні вибухи. Вони розуміють, що за їх розвідданими в Житомирі бомблять склади з паливом і танкову групу...
Перед світанком десантники зустрічають табун коней та двох пастухів - Нестора Васильовича Дурицького і якогось оточенця Петра з Алтайського краю. Вони викликали довіру у капітана і за порадою Нестора направляються в село Торчин (нині Вишневе) до Теклі Прокопчук в її будинок на денний привал.
В планах у Творогова "пересидіти" ще один день і зробивши третій нічний марш-кидок (близько 20 км. на північний захід), досягти Турчинецьких лісів, де ховатися буде набагато легше і безпечніше.
Творогов вдруге радирує в Центр вже з горища Теклиного будинку:
"Залишився ще один нічний перехід.
За двадцять кілометрів почнуться ліси..."
...і зв'язок різко обірвався через розпочавшийся обстріл по горищі будинку, де ховалися десантники. Першим загинув другий радист групи - Іван Свиридов, який в цей момент, стоячи, тримав антену... Фактично це було початком важкого, жорстокого і нерівного бою, який тривав з полудня 1-го червня по ранок 2-го червня. Довго утримуючи оборону своєї "фортеці" і "притулку", якими служив для десантників Теклин будинок, ті що вижили та поранені десантники стали відступати і ховатися в плантації хмельника. Солом'яний дах будинку вже палав... Пораненого Творогова на плечах виніс Пилип Курінний. Когось винесли і понесли на мішковині. Десантники тікали в хмельник.
Із щоденника партизана-розвідника Валентина Семенова:
1 червня 1942 року "Сьогодні радіограма від Творогова була прийнята не повністю: кажуть, що "пропала", тобто, передача перервалася під час роботи..."
- Першим загинув другий радист групи - Свиридов Іван.
- Важко поранений командир групи - Творогов Олександр, який наказує Пилипу Курінному вирватися з оточення і повідомити в Центр важливе донесення.
- Другим гине рядовий, москвич, Віктор Софронов;
- Гинуть і інші десантники...
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА ЕПІЛОГ (українська)
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
ЕПІЛОГ
Медведєв ходив похмурий, як темна ніч. На його смаглому лиці чіткіше окреслились зморшки. Куди б не йшов, радіорубку не мине, про що б не думав, перед очима - Творогов. По-хлоп'ячому морщить чоло, немов хоче дорікнути полковникові.
Загін готовий до вильоту. Лише одне Сашине слово "Поїхали!", і все у таборі завирує. Але Творогов мовчить. Та ще й перервана радіопередача...
"Ну, як?" - лише поглядом запитує Дмитро Миколайович чергового радиста. Той ніяково знизує плечима. Полковник розуміє: сержанту нічим порадувати командира.
Час підганяв. Уночі на "Дугласі" вилетіли ще дві групи десантників-розвідників. Їхня доля теж хвилювала командира. Та щоразу, переступивши поріг радіорубки, Дмитро Миколайович насамперед запитував:
- Як Саша? - і, не чекаючи рапорту чергового радиста, пробігав очима по рядках журналу реєстрації передач.
Червневого світанку полковник вийшов зі свого намету на фіззарядку. Стояли мовчазні вартові. Туманець золотився над верхівками сосон. Від радіорубки на лісову стежинку вийшов кремезний сержант. У його руках біліє довга стрічка.
- Що там?! - хвилювання враз огорнуло Медведєва. Сержант мовчки простягнув стрічку. Білу-білу... А по ній, мов траурне мереживо, чорні крапки і тире.
- Відкритим текстом... - стиха мовив сержант. На його віях зрадливо заблищала волога.
"Саша не пройшов", - раз, вдруге і втретє перечитував Медведєв. Невправна рука партизанського радиста з помилками вистукала те, чого так боявся командир загону "Переможці". Чекав і боявся...
Ввечері відбулися комсомольські збори. З доповіддю про морально-політичну готовність загону виступив комісар Стехов. Полковник сидів на краєчку дощатої лавки й дивився кудись у далечінь. Здавалося, в його очах синь закрижаніла. Пригнічені були й інші учасники зборів. Навмисне ніхто не поширював текст радіограми, та хіба заткнеш тяжке горе на замки військової таємниці?.. За день усі в загоні знали, що означає "Саша не пройшов".
Із заднього ряду підвівся сіроокий, світловолосий чоловік. Твердо ступаючи по прим'ятій мичці, він підійшов до столу, вкритого червоною скатертиною. Не всі присутні знали його. Він то з'являвся, то надовго зникав з табору.
Брови світловолосого зійшлись на переніссі. В очах - туга чи, може, гнів. Він звернувся до Стехова:
- Ви говорили щиро й проникливо. Спасибі, товаришу комісар. Я так не зможу. А треба розповісти про мужність, яка вразила нас сьогодні. Про таку мужність сказав письменник Максим Горький... - Помовчавши, набрав повні груди повітря і, долаючи спазми, що стискали горло, продовжив: -
"В бою с врагами истек ты кровью… Но будет время –
и капли крови твоей горячей, как искры,
вспыхнут во мраке жизни
и много смелых сердец зажгут
безумной жаждой свободы, света!
Пускай ты умер!.. Но в песне смелых
и сильных духом всегда ты будешь
живым примером, призывом гордым к свободе,
к свету!"
Полковник Медведєв немов прокинувся: навіщо так? Чому хоронити?! "Не пройшов" - це не означає, що загинув! Зразу ж після зборів, коли всі розійшлися по наметах, Дмитро Миколайович пішов до Кузнецова.
Микола сидів за столиком і щось писав. Так зосереджено писав, що не почув, як позаду зупинився полковник. Кузнецов виводив рівним почерком:
"Вітю, ти мій любий брат і бойовий товариш, тому хочу бути з тобою відвертим перед відправкою на виконання бойового завдання. Війна за визволення нашої Батьківщини від фашистьської нечисті вимагає жертв..."
А перед очима - Саша Творогов. Яснолиций, замислений, з наморщеним лобом... Думаючи про долю друга, Микола пише братові:
"Жертви неминучі. Я хочу відверто сказати тобі: дуже мало шансів у мене повернутися живим. Майже сто процентів за те, що доведеться піти на самопожертву. І я цілком спокійно і свідомо йду на це, оскільки глибоко усвідомлюю, що віддаю життя за святе, праве діло, за сучасне й квітуче майбутнє нашої Вітчизни. Ми знищимо фашизм, ми врятуємо Батьківщину. Нас вічно пам'ятатиме Росія, щасливі діти співатимуть про нас пісень, і матері з вдячністю і благословінням розповідатимуть дітям про те, як у 1942 році ми віддали життя за щастя нашої гаряче любимої Вітчизни. Нас шануватимуть визволені народи Європи..."
Миколі пощастило. Він переступив передбачувану межу і ще майже два роки війни, після загибелі Олександра, діяв у тилу ворога під маскою нащадка прусської юнкерської сім'ї, привілейованого офіцера Пауля Зіберта. Микола мстив окупантам за спалені міста і села, за наругу за волелюбним радянським народом. Він люто мстив фашистам за друга Олександра. По ньому вивіряв Кузнецов свої вчинки, йдучи на найтрудніші завдання: "Чи так зробив би це Творогов?" На той час ім'я розвідника Грачова (псевдонім Кузнецова) високо цінувалось в радянських розвідорганах, а сама згадка про невловимого капітана в німецькій формі, що викрадає генералів разом з їхніми таємницями, кидала в піт і жах найбундючніших гітлерівців. І той знаменитий Кузнецов, скромно розцінюючи свої заслуги, вважав Олександра зразком для наслідування.
"Якось ми розговорилися з ним, повертаючись з полювання, - згадує у книзі "Сильні духом" командир загону "Переможці" Герой Радянського Союзу Д.М. Медведєв. - Був холодний осінній полудень. Сіявся дрібний дощ. Ми обидва втомилися, думали кожен про своє і лише зрідка перекидались окремими словами. Непомітно розмова зайшла про Сашу Творогова, людину, яку ми обидва добре знали й любили.
Творогов був з тих, хто в тридцять років може писати свою біографію в трьох томах, - сказав Кузнецов, не приховуючи заздрості".
Обидва вони були розвідниками високого лету, справжніми радянськими людьми.
...У Ровно височить пам'ятник Миколі Кузнецову. На Житомирщині, в поліському селі Селянщині, людська пам'ять стоїть на вічній варті біля братської могили Олександра Творогова та його бойових побратимів. З далекої за відстанню, але близької серцем Росії прилетіли вони в найтяжчу пору фашистьського лихоліття, щоб битися за волю, за щастя братів-українців.
Їх вічно пам'ятатиме Росія.
Їх ніколи не забуде Україна.
________________________________________________________________________________
ДЕСАНТ
"Опублікований 3 і 5 березня в "Радянській Житомирщині нарис про чотирнадцятеро радянських воїнів, що спустилися зі світанкового неба в червні 1942 року біля Сколової Гори і через дві доби полягли у нерівному бою з гітлерівцями та поліцаями в селі Торчині (нині Вишневе) Черняхівського району, викликав багато щирих відгуків. Автори листів висловлюють захоплення героїзмом славних соколів, які віддали своє життя в ім'я перемоги над фашизмом, в ім'я розквіту Вітчизни й життя на землі.
"Ми ніколи не забудимо тих, хто врятував нас од рабства й фашистьської неволі. І дітям і внукам своїм передамо шану й любов до славних воїнів" - пише І. Бенедисюк з Великого Лугу Червоноармійського району.
"Нарис "Десант" схвилював мене до глибини душі. Сам у ту війну був десантником. Тільки висаджувався в іншому місці. Знаю, яка то трудна справа", - Ділиться спомином житомирянин І. Мерунко.
"Ми повинні вік пам'ятати героїв, але не маємо прощати й запроданцям і зрадникам, на совісті яких кров десантників та багатьох інших радянських людей. Дуже справедливо обласний суд під головуванням П.Т. Ярославського засудив до страти п'ятьох черняхівських зрадників Батьківщини", - схвально відгукнувся А. Кузьминський з Любарського району.
Олексій Остратюк з села Сингаївки Бердичівського району допитується, як склалася доля двох десантників, яким удалося вирватися з ворожого кільця. Зразу ж відповім: Червоноармієць П.І. Курінний та іспанець Бургеніо пробилися у ліси. Їм допомогало місцеве населення: харчували, ховали від ворожого ока, допомогали одягом. Про переховування двох десантників улітку 1942 року в селі Великім Яблунці Ємільчинського району розповідає житомирянин І. Сівченко: "Ми жили тоді на околиці села, і до нас прибилося двоє. Моя мати надала притулок, а затим сельчане повідомили про них партизанам. Днів вісім-десять вони перебували у нас на горищі". Можливо, це були Куренний і Бургеніо?
Про подальшу долю двох десантників розповідається в листі, який свого часу отримали червоні слідопити Селянщинської середньої школи від Пилипа Івановича Курінного.
"Місцеві партизани відвели у спеціальний розвідувальний загін. Там допитали нас, а через місяць прилетів літак і забрав мого друга-іспанця. Згодом я одержав від нього листа з Москви. Бургеніо писав, що літає на літаку (він був льотчик). А я продовжував службу в цьому загоні до осені 1943 року. Незабаром мене призначили командиром диверсійної групи.
Одержавши завдання підірвати міст на річці біля Гомеля, я втрапив у оточення... радянських бійців із дивізії генерала Мохова. Разом з ними провоював до весни 1944 року, у боях здобув дві урядові нагороди. Після поранення ліг у госпіталь, а як вилікувався, служив до кінця війни, але вже не в фронтовій частині".
Демобілізувавшись, Пилип Іванович повернувся до сім'ї в Омську область і там працював закрійником у взуттєвому цеху. Влітку 1965 року П.І. Курінний приїхав на те трагічне місце, де полягли його товариші. Мужнього воїна-ветерана урочисто зустріли трудівники Селянщинського колгоспу, керівники Черняхівського району, комсомольці і юні піонери. Невдовзі, повернувшись додому, Пилип Іванович помер (у нього була тяжка форма бронхіальної астми і виразка шлунку).
Про долю його бойового побратима-іспанця, льотчика Бургеніо Северино, на жаль, нічого не відомо.
Багату пошту отримує автор "Десанту" від рідних і близьких героїв. Хвилюючий лист, сповнений подяки, надіслала з Курської області старенька Агафія Михайлівна - мати відважного юнака, радиста групи, комсомольця Колі Бринцева. Вона дякує всім, хто береже пам'ять про її сина. Пишуть сестри Олександра Творогова - Ганна і Клавдія Федорівни та сестри Гомера Бастіанова (у нарисі прізвище було помилково написано Бастіонов) - Олемпіада й Олена Іванівни. Вони розповідають про дитинство і юність, про мрії і захоплення улюблених братів, які для них, як і для нас усіх, лишилися навіки молодими.
Безмежною печаллю по втраченім другові пройняті листи Анастасії Іванівни Пелагейко - дружини П.П. Завалея. У одному з конвертів - фотографія. Красива молода жінка дивиться з картки знайомими світлими очима. Кладу поряд з фотографією Петра Панасовича і гірко думаю: "Як жаль, що батько так і не побачив донечки Інни... Вона дуже схожа на батька".
Щиру вдячність хочеться скласти Марії Ісааківні Беркіній - дружині Миколи Лукашенко та його другові юності - Семену Ісааковичу Беркіну. Спогади, листи, які писав Микола з підмосковної бази, фотографії цього життєрадісного білоруса - такими дорогоцінними матеріалами наповнені конверти з Москви. До речі, Семен Ісаакович делікатно натякував авторові на допущену в нарисі помилку: "Микола Лукашенко навчався не в літературному, а в історико-філософському інституті імені М.Г. Чернишевського".
Хочеться ще зупинитися на листах, в яких читачі задають авторові цілу низку запитань (один із них надійшов від житомирця Бортницького).
Чи покарані злочинці, які видали десантників фашистам? Так, хозяйка дому Т. Прокопчук та голова общинного господарства А. Кучер свого часу були засуджені до десяти років ув'язнення, а староста Селянщинської сільуправи фольксдойч Доберман - до страти.
Яка доля нічних пастухів общинних коней? Нестор Васильович Дурицький і оточинець Петро (призвіще так і не встановлено) арестовані фашистами й розстріляні. Повинна в цьому теж Текля - вона з переляку зізналася, хто до неї привів десантників.
Дехто з читачів питає, чому Олександр Творогов на початку нарису значиться як лейтенант, а в кінці (у наведеному листі М.І. Калініна) - капітан державної безпеки. Це є помилка автора. Справа в тому, що до 1943 року звання чекістів не співпадали з загальновійськовими. Так, приміром, Творогов носив на петлицях шпалу (відзнака армійського капітана), а в офіційному списку десантної групи, затвердженому перед вильотом, записано: "Командир групи лейтенант держбезпеки Творогов Олександр Федорович..."
У 1943 році офіцери держбезпеки одержали звання,які відповідали загальновійськовим. Ось чому М.І. Калінін ...вересня 1944 року, звертаючись до Анастасії Андрієвни писав: "За повідомленням військового командування .... капітан державної безпеки... в боях за Радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих..."
На закінчення хочеться щиро подякувати всім вам, дорогі друзі, за пам'ять про героїв, увагу до матеріалів, надрукованних у нашій газеті та за постійну підтримку і допомогу журналістам у їх пошуках."
Микола Курильчук.
________________________________________________________________________________
Стаття з української газети "Радянська Житомирщина"
Повертаючись до надрукованого
- автор Курильчук Микола Михайлович
ДЕСАНТ
"Опублікований 3 і 5 березня в "Радянській Житомирщині нарис про чотирнадцятеро радянських воїнів, що спустилися зі світанкового неба в червні 1942 року біля Сколової Гори і через дві доби полягли у нерівному бою з гітлерівцями та поліцаями в селі Торчині (нині Вишневе) Черняхівського району, викликав багато щирих відгуків. Автори листів висловлюють захоплення героїзмом славних соколів, які віддали своє життя в ім'я перемоги над фашизмом, в ім'я розквіту Вітчизни й життя на землі.
"Ми ніколи не забудимо тих, хто врятував нас од рабства й фашистьської неволі. І дітям і внукам своїм передамо шану й любов до славних воїнів" - пише І. Бенедисюк з Великого Лугу Червоноармійського району.
"Нарис "Десант" схвилював мене до глибини душі. Сам у ту війну був десантником. Тільки висаджувався в іншому місці. Знаю, яка то трудна справа", - Ділиться спомином житомирянин І. Мерунко.
"Ми повинні вік пам'ятати героїв, але не маємо прощати й запроданцям і зрадникам, на совісті яких кров десантників та багатьох інших радянських людей. Дуже справедливо обласний суд під головуванням П.Т. Ярославського засудив до страти п'ятьох черняхівських зрадників Батьківщини", - схвально відгукнувся А. Кузьминський з Любарського району.
Олексій Остратюк з села Сингаївки Бердичівського району допитується, як склалася доля двох десантників, яким удалося вирватися з ворожого кільця. Зразу ж відповім: Червоноармієць П.І. Курінний та іспанець Бургеніо пробилися у ліси. Їм допомогало місцеве населення: харчували, ховали від ворожого ока, допомогали одягом. Про переховування двох десантників улітку 1942 року в селі Великім Яблунці Ємільчинського району розповідає житомирянин І. Сівченко: "Ми жили тоді на околиці села, і до нас прибилося двоє. Моя мати надала притулок, а затим сельчане повідомили про них партизанам. Днів вісім-десять вони перебували у нас на горищі". Можливо, це були Куренний і Бургеніо?
Про подальшу долю двох десантників розповідається в листі, який свого часу отримали червоні слідопити Селянщинської середньої школи від Пилипа Івановича Курінного.
"Місцеві партизани відвели у спеціальний розвідувальний загін. Там допитали нас, а через місяць прилетів літак і забрав мого друга-іспанця. Згодом я одержав від нього листа з Москви. Бургеніо писав, що літає на літаку (він був льотчик). А я продовжував службу в цьому загоні до осені 1943 року. Незабаром мене призначили командиром диверсійної групи.
Одержавши завдання підірвати міст на річці біля Гомеля, я втрапив у оточення... радянських бійців із дивізії генерала Мохова. Разом з ними провоював до весни 1944 року, у боях здобув дві урядові нагороди. Після поранення ліг у госпіталь, а як вилікувався, служив до кінця війни, але вже не в фронтовій частині".
Демобілізувавшись, Пилип Іванович повернувся до сім'ї в Омську область і там працював закрійником у взуттєвому цеху. Влітку 1965 року П.І. Курінний приїхав на те трагічне місце, де полягли його товариші. Мужнього воїна-ветерана урочисто зустріли трудівники Селянщинського колгоспу, керівники Черняхівського району, комсомольці і юні піонери. Невдовзі, повернувшись додому, Пилип Іванович помер (у нього була тяжка форма бронхіальної астми і виразка шлунку).
Про долю його бойового побратима-іспанця, льотчика Бургеніо Северино, на жаль, нічого не відомо.
Багату пошту отримує автор "Десанту" від рідних і близьких героїв. Хвилюючий лист, сповнений подяки, надіслала з Курської області старенька Агафія Михайлівна - мати відважного юнака, радиста групи, комсомольця Колі Бринцева. Вона дякує всім, хто береже пам'ять про її сина. Пишуть сестри Олександра Творогова - Ганна і Клавдія Федорівни та сестри Гомера Бастіанова (у нарисі прізвище було помилково написано Бастіонов) - Олемпіада й Олена Іванівни. Вони розповідають про дитинство і юність, про мрії і захоплення улюблених братів, які для них, як і для нас усіх, лишилися навіки молодими.
Безмежною печаллю по втраченім другові пройняті листи Анастасії Іванівни Пелагейко - дружини П.П. Завалея. У одному з конвертів - фотографія. Красива молода жінка дивиться з картки знайомими світлими очима. Кладу поряд з фотографією Петра Панасовича і гірко думаю: "Як жаль, що батько так і не побачив донечки Інни... Вона дуже схожа на батька".
Щиру вдячність хочеться скласти Марії Ісааківні Беркіній - дружині Миколи Лукашенко та його другові юності - Семену Ісааковичу Беркіну. Спогади, листи, які писав Микола з підмосковної бази, фотографії цього життєрадісного білоруса - такими дорогоцінними матеріалами наповнені конверти з Москви. До речі, Семен Ісаакович делікатно натякував авторові на допущену в нарисі помилку: "Микола Лукашенко навчався не в літературному, а в історико-філософському інституті імені М.Г. Чернишевського".
Хочеться ще зупинитися на листах, в яких читачі задають авторові цілу низку запитань (один із них надійшов від житомирця Бортницького).
Чи покарані злочинці, які видали десантників фашистам? Так, хозяйка дому Т. Прокопчук та голова общинного господарства А. Кучер свого часу були засуджені до десяти років ув'язнення, а староста Селянщинської сільуправи фольксдойч Доберман - до страти.
Яка доля нічних пастухів общинних коней? Нестор Васильович Дурицький і оточинець Петро (призвіще так і не встановлено) арестовані фашистами й розстріляні. Повинна в цьому теж Текля - вона з переляку зізналася, хто до неї привів десантників.
Дехто з читачів питає, чому Олександр Творогов на початку нарису значиться як лейтенант, а в кінці (у наведеному листі М.І. Калініна) - капітан державної безпеки. Це є помилка автора. Справа в тому, що до 1943 року звання чекістів не співпадали з загальновійськовими. Так, приміром, Творогов носив на петлицях шпалу (відзнака армійського капітана), а в офіційному списку десантної групи, затвердженому перед вильотом, записано: "Командир групи лейтенант держбезпеки Творогов Олександр Федорович..."
У 1943 році офіцери держбезпеки одержали звання,які відповідали загальновійськовим. Ось чому М.І. Калінін ...вересня 1944 року, звертаючись до Анастасії Андрієвни писав: "За повідомленням військового командування .... капітан державної безпеки... в боях за Радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих..."
На закінчення хочеться щиро подякувати всім вам, дорогі друзі, за пам'ять про героїв, увагу до матеріалів, надрукованних у нашій газеті та за постійну підтримку і допомогу журналістам у їх пошуках."
Микола Курильчук.
ІНШІ МАТЕРІАЛИ НА ЦЮ ТЕМУ, ПОСИЛАННЯ
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА Глава 7 (українська)
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.
Глава 7.
БІЙ
Можна глибоко в землю закопати наслідки злочину. Свідків можна знищити. І ганебні вчинки приховати личиною невинності. Та не вбити пам'яті. Навіть загорнути її в сухозлотицю неправди неможливо. Вона, мов вогонь, схований у вату, тліє, розгоряється, а потім, пробившись назовні, пече-палить...
Через тридцять два довгих, як вічність, роки, (з 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури, Житомирської області) людська пам'ять постала перед народним судом.
Як свідок.
Як обвинувач.
На тій же довідці значиться, що -
Теклин чоловік - колгоспний активіст, чесна й добра людина.
Через тридцять два довгих, як вічність, роки, (з 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури, Житомирської області) людська пам'ять постала перед народним судом.
Як свідок.
Як обвинувач.
І як суддя...
Показання обвинуваченої - Теклі: "Коли десантники поснули на горищі, я вийшла з хати. Корову випустила до череди. Аж Дем'ян Кириченко - завгосп місцевого господарства йде вулицею повз мій двір. І все у землю зирить. "Що це, - каже, - в тебе молодице, якесь весілля вночі було? Двір стоптаний. Роса на обніжку збита". А на мене таким наглим оком дивиться... Як тепер подумаю, то могла сказати: "Німці трусили вночі - ко ось шукали". Він повірив би. Але серце моє під Дем'яновим поглядом защеміло, руки-ноги затремтіли - ось упаду... "Зайди, - кажу, та побач: у мене повнісіньке горище красного десанту". Дем'ян аж відсахнувся. "Ні-ні, - каже поспіхом, - заходить у мене немає часу. Діла!" І побіг..."
Показання свідка - Марії Яківни Якубенко: "Староста місцевого господарства Кучер ранесенько постукав кийком у віконну раму: "Маріє, час капусту поливати!" Я зразу ж побігла. З тим звірем не побалакаєш. Сказав іти - йди. Всі його боялись, а я й поготів. У серпні сорок першого есесовці легковушкою підкотили під наш двір і батькові руки - в залізні лещата. Не вернувся. Кажуть: серед людей про фашистів щось зле балакав. А може, за двох синів - братів моїх, що тоді служили в Червоній Армії, десь-то воювали... Убили фашисти батька. Боялась я тієї влади, цур їй...
Капустяна розсада побіля хмільника, за Теклиною хатою, висаджена. Тільки-но жінки й дівчата посходились, аж котра шепоче: "Дивіться, Кучер з Дем'яном про щось перебалакуються. Та все у наш бік очима косяться". Ми швиденько за відра та до колодязя - по воду, бо, мабуть, підпанки за нами пантрують. Ще за хвильку кучер сів на велосипед, і тільки курява за ним - у Селянщину подався".
Показання обвинуваченого - старости Селянщицької сільуправи Добермана Карла: "Я саме був в управі, як на веломашині приїхав Кучер. Зляканий. "Біля Теклиної хати висадився десант", - каже. "Звідки тобі це відомо?" - допитуюсь, а сам думаю: староста Торчинського господарства десь уже зранку напився (таке за ним водилось) та й меле всяку всячину. "Частина їх у Теклі на горищі!" - клянеться Кучер.
Я мав зразу ж подзвонити в Черняхів у жандармерію, а потім подумав: десантники можуть підслухати телефонну розмову. Даю команду Кучеру: "Мчи на велосипеді до Малецького!"
Показання воєнного злочинця - начальника Черняхівського жандармського куща, гауптвахтмайстера Пауля Малецького: "Коли нарочний від Добермана доповів про десант, я спитав: "Скільки їх?" - "Багато", - відказує. Хотілося набити морду за таку точність, але стримався - був у доброму настрої. Наказав швидше їхати у Торчин і встановити нагляд, щоб десант не зник непоміченним. А сам доповів у житомирську жандармерію. Звідти на двох машинах негайно виїхали п'ятдесят два солдати підрозділу СС. Мені та начальнику жандармського куща у Володарськ-Волинську дано розпорядження підняти по тривозі поліцію місцеву, жандармську службу та озброєний резерв з фольксдойче. У мене особисто їх було в резерві чоловік до тридцяти... Шеф житомирської жандармерії сказав: "Керувати операцією будеш ти, гер гауптвахтмайстер! Тут ти й покажи, як уміють воювати старші офіцери жандармерії". Я подякував шефові за довір'я. Тут же дав наказ про час виступу та місце групування.
Через чверть години я вийшов з кабінету - мій заступник Пультер уже стояв поперед вишикуваних жандармів та місцевих вояків з поліції та фолтксдойче. Мої підлеглі знали: я люблю порядок! Коротко поставивши завдання, я скомандував: "По машинах!"
Показання свідка - Єви Несторівни Дурицької: "Батько загнав коней на подвір'я господарства і зразу ж заліг спати. А я погнала корову на пашу - ми її до череди не прилучали, бо хворіла часто. Тільки вигнала за село, бачу: лугом від Володарська-Волинського на підводах і пішки йде багато озброєних людей. Я так злякалася, що забула про корову. Мерщій додому. Невдовзі примчав на коні комендант поліції Клусенко: "Нестор, негайно на конюшню!" Через хвильку те ж саме гукав під іншими хатами. Потім мати сказала, що всіх торчинських чоловіків поліцаї зігнали в конюшню, зачинили й перед ворітьми поставили кулемет. Мабуть, боялися, щоб ті не кинулись допомогати десанту".
Показання свідка - Ганни Романівни Прокопчук: "Під Торчином полола пшеницю Селянщинського господарства. День був такий сонячний-сонячний! А по пшениці маки червоно горять, волошки синіють і ромен-зілля, як молоко. І в моїй душі щось незбагненне робиться. Молода, тридцяти ще не маю. Чоловік мій у Червоній Армії воює. Вночі і в день про нього думаю...Нарву оберемок квітів, несу в межу, а в голову лізе: "От би доленька милого принесла - букет готовий!" Коли гульк: з Черняхова машини. Не доїжджаючи до поля, стали, і з них фашисти, поліцаї... Ті в зеленому. Ці в чорній одежі. А ще якісь у цивільному вбрані. Розсипались полем і навгинці-навгинці..."В Німеччину людей ловити приїхали!" - йокнуло серце. Упала серед пшениці, тремчу. Аж чую: прошелестіли зліва й справа. Минають. Видно, не до мене їм. На Торчин пішли..."
На горищі терпко пахне в'ялою костерявою. Зірвана з грядки й розстелена стрічками по сухому вальку. Мабуть для годівлі телят. Творогов зразу ж попередив:
- Сіна кожен може взяти лише під голову. Інакше перемнемо-перегидимо. Хазяйці воно нелегко дається - бачили ж: жодного мужичка в хаті.
По-братськи поділили хліб, молоко (хоч глек чималенький, але кожному дісталося лише по два-три ковтки), додали сухарів, цукру зі свого сухого пайка та ще відро води, що з сінців прихопили за порадою господині, і голод як рукою зняло. Тепер спочинок. Тихим раєм здалося це звичайне горище.
Вартові, двоє Микол - Ніколаєв та Лукашенко, принишкли біля крихітних віконець-прорізів у причілках. Командир зі своїм помічником довго чаклували над картою. Та згодом і вони поприхилялись спинами до цегляного димаря-бовдура, задрімали.
Лукашенко спостерігає за селом, яке вже прокидається від короткого червневого сну. Поступово розворушилась вуличка. Сперше на ній здійняла куряву череда. Потім печі закурилися, мов люльки - над селом повисли золоті стовпці диму. Запахло вареною картоплею, млинцями. Під стріхою (Миколі Лукашенкові здається, що то у підголов'ї Пилипа Курінного) зачиркотіли ластівки. Крізь їхній гамір почулось, як господиня перемовляється з якимось чоловіком. Ген вулицею побігли щебетливі гурточки жінок і дівчат. З поспішності неважко здогадатися - на роботу. Чим вище зводилось у небі сонце, тим тихішим ставало село.
Тройник у своєму секторі нічого особливого не помітив. Їздові, помахуючи батогами, роз'їжджаються з господарського двору. Кілька разів промчав на велосипеді рудуватий міцняк. Голова закинута назад, рукави закачані, погляд управо-вліво підкреслено уважний. Мабуть, начальство! Поліцай, позіхаючи й потягуючись, вийшов з найближчої хати, постояв, мабуть, вирішуючи, куди йти і що робити. Тоді побрів за село.
Старшину починає непокоїти, що декотрі з його побратимів надто голосно хропуть. Воно й зрозуміло - потомились, але ж хтось, проходячи повз хату, може почути. Спершу ластівки своєю скоромовкою трохи скрадали храпіння. Та птахи поступово стихають - нащебеталися чи, може, спека пригнітила їх. Ніколаєву доводиться частенько відриватися від щілини й штовхати "гучномовців", аби перевернулися на "беззвучний бік".
Нервувати Тройникові довго не довелось - у хлівчику, припнутому з двору до сінешньої стіни, почала вищати свиня. Так занудисто, жалібно й протяжно, що хропіння бійців швидко потонуло в тому квилінні.
Як тільки десантники забрались на горище, Курінний зразу ж заснув. У нього стало доброю звичкою: дістав дозвіл на спочинок - не знає ні хвилини. Іншим теж наполегливо радив дисциплінувати свій організм. Сни Пилипові майже ніколи не сняться. Цього ж разу, лише заплющив очі, перед ним постала господиня хати. Гарна, чорноброва. Очі прижмурені. Щось усе поривається сказати Пилипові, але замість слів - голодне вищання льохи. Прокинувся від бридкого сум'яття на душі. Силкувався знову заснути, та свиняче квиління (уже не уві сні, а наяву) гострим буравчиком загвинчувалося в череп. "Певне, колоти збирається свиню, що не годує, - подумки визначив причину господининої неуваги до статку. - Але ж у хаті не чути жодних ознак життя..." Чим уважніше прислухався, тим більше огортав неспокій. Не міг збагнути, чого й звідки, та він, той неспокій, все повнів у грудях. Ось уже й лежати стало несила - надто мулько на нерівно вивалькуваному горищі. Пилип встав, підійшов до Лукашенка.
- Як тут, товаришу сержант?
- Тихий рай. Тільки дуже хилить на сон, - втомлено відповів Микола.
"Ой, щось мені цей рай не подобається..." - завертілося на кінчику язика. Не сказав, проте, - навіщо своє сум'яття зароняти іншому.
- Ідіть, лягайте на своєму місці а я стану.
- Рано ще змінятися, - відказав Лукашенко.
- Чого ж удвох глипати? Я все одно не засну.
- Ну, гаразд... Ставай, а я за тебе, Курінний, потім відвартую, - швидко погодився Лукашенко й почалапав у закуток, де щойно спочивав Курінний. Як умощувався на снопику костеряви, сподівався зразу ж поринути у сон - надто заспокійливо пахне сінце. Але сон десь загаявся. Згадалось Підмосков'я, постав перед очима ліс із шелестливим листям під ногами, виринуло журливе обличчя Ніни...
"Певно, саме в цю мить вона згадує про мене", - подумав і звернувся до дружини:
- Хочеш, Нінок, знати, де твій Колька-командировочний? Не турбуйся, він тепер при ділі.
В Ніни тривожно злетіли крильцята брів.
- Ну, чого ж ти? - співчутливо запитав. - Усе йде добре. Ще одна ніч, і скінчиться безліса місцина. Признатись, я ніколи не думав, що є на світі білому таке незатишшя. Ідеш і здається, що навіть уночі з самісінького Берліна тебе бачать... Та те, вважай позаду. Ти, Нінок, взагалі, не хвилюйся за мене. Твій Колька навчився бути таким невидимим, що його навіть на голій долоні в самого чорта не помітять. Отаке-то, кохана...
Останні слова додумавав у глибокій дрімоті.
Ставши на варту, Курінний за звичкою дозорця-прикордонника заходився вивчати місцевість. Метр за метром, деталь за деталлю. Кожну хату, хлівець, кожне деревце промацав поглядом. Нічого підозрілого. Звичайний, буденний ритм сільського життя. Біля призьби дітлахи граються. Дід старезний схилився на тин, докашлює останні дні підневільного життя. Зрідка вуличкою пройде чоловік з вилами чи жінка з сапкою...
Якщо прихилитись щокою до шорстких дощок причілка, то око вихоплює ріг хмелевої плантації. Цікава рослина! На стовпах напнуті дроти, а по тих дротах зелені вужі угору пнуться. Пилип чував, що з "вужів" потім виростають шишечки, з яких вичавлюють смак пива. Кажуть, що за тим смаком навіть з-за кордону приїздять до нас - узамін привозять дорогі верстати, машини, а то й чисте золото. Отакі вони, ці зелені вужі на дротах!
Край хмільника двоє немолодих чоловіків городять тин. Неквапливо забивають у землю кілки та прив'язують до них жердини. Працюють, як мокре горить. Воно й зрозуміло - панщина. От тільки, як здалося Курінному, городильники надто часто зиркають на Теклину хату. В Пилипових грудях поступово стільки накопичується неспокою, що хочеться розбудити капітана й сказати: "Передчуваю щось недобре!" Та тут же уявляється капітанів погляд з-під красивих, майже дівочих брів і серйозне запитання: "Привід для такого передчуття?" Як поясниш?
Край хмільника двоє немолодих чоловіків городять тин. Неквапливо забивають у землю кілки та прив'язують до них жердини. Працюють, як мокре горить. Воно й зрозуміло - панщина. От тільки, як здалося Курінному, городильники надто часто зиркають на Теклину хату. В Пилипових грудях поступово стільки накопичується неспокою, що хочеться розбудити капітана й сказати: "Передчуваю щось недобре!" Та тут же уявляється капітанів погляд з-під красивих, майже дівочих брів і серйозне запитання: "Привід для такого передчуття?" Як поясниш?
На превеликий подив Пилипа Творогов сам прокинувся. Першим ділом капітан зирнув на наручний годинник.
- Бринцев, - торкнувся долонею Миколиного плеча.
- Я, - вмить відгукнувся той.
- Час зв'язку.
- Єсть! - Коля, мовби й не спав, сів і почав відстібати гудзики на чохлі рації. До правої його щоки прилипла зелена стрічка костеряви.
Так само швидко розпрощався зі сном і другий радист. На обличчі Свиридова виступив здоровий рум'янець.
"Видужує", - задоволено відзначив Творогов. Доки радисти напинали під коньком даху антену, командир обмірковував, що має передати в черговій радіограмі.
- Рація готова, товаришу капітан, - доповів Бринцев. - У тому кутку немає за що зачепити антену, то Ваня потримає.
- Гаразд, - кивнув капітан. - Передавай:
"Залишився ще один нічний перехід.
За двадцять кілометрів почнуться ліси..."
- Товаришу капітан, тривога!
Схвильований голос курінного попідкидав усіх з пахучих снопиків сіна.
- Спокійно! - підвів руку Творогов. - Що там, Курінний?
- З-поза конюшень розтягується ланцюг ворожих солдатів.
- Товаришу командир... - Курінного перебив голос червоноармійця Лебедєва, що вартував біля протилежного причілка. - Поліцаї... Їх багато... дуже багато...
- Без паніки! - вперше за дві доби мовчання й шепоту десантники почули повний голос капітана. - Без паніки... - повторив він тихіше, бо на власні очі побачив чорну змійку ворогів, що вже ближче й ближче підступали до хати.
Не було жодного сумніву, що то наступ на них - на червоних десантників. Командир оглянув бійців, ніби допитуючись: як ви, побратими мої, чи готові зустріти повзучу змію?
Лише у наймолодших - Миколи Бринцева та Вані Свиридова - в очах ще блукала, дотліваючи, розгуба, решта ж - бувалі й обстріляні, вже здолали в собі все те, що малювалося в уяві, що прилітало в думах з далекої домівки, що ввижалось і вчувалося в тихому сні. Зброя стиснута в долонях. Очі суворі. Лиця зосереджені. Такими їх капітан Творогов і уявляв, а багатьох і бачив під час бою.
- Приймемо бій, - рішуче сказав Творогов.
Ворог ніби почув капітана. Останнє його слово потонуло в гучній скоромовці кулемета. Черга куль невидимим вихорем пронеслася по горищі - посипалась з покрівлі притрухла солома, моторошне дзенькотіння свинцю мить панувало над замовклими десантниками.
Тихий стогін зринув у кутку, де Свиридов тримав антену. Дивлячись на побратимів широко розплющеними очима, радист посунувся до причілка. Нижче, ще нижче... Лукашенко хотів крикнути: "Штурпаків у тіло наб'єш - дошки занозисті!" Але жахливий здогад заморозив у горлі слова перестороги - Іван мертвий.
 |
| Свиридов Іван, радист. Загинув першим. Кулі влучили в нього під час, коли він у дальньому кутку даху стоячи тримав в руках антену... |
- Усім униз! З хати без команди не вибігати! Зайняти кільцеву оборону! - наказував Творогов, стоячи за цегляним бовдуром. - Богодисту, Лапотникову, Завалію і старшині Ніколаєву очолити сектори оборони. Кожна стіна - сектор.
Нова кулеметна черга прошила дах.
- Сержант, падай! Чого стовбичиш? - крикнув Курінний Лукашенкові.
Микола впав, та не відводив погляду від великих здивованих очей Вані Свиридова. "Невже ті очі нічого не бачать?.. Ні, того не може бути... Він живий... Жи-вий! Він же дивиться!" Знав Лукашенко: і в мертвої людини очі лишаються відкритими, ніби вона і мертва хоче бачити дивосвіт, що її оточує. Бачив мертвих фашистів, у яких на зіницях, випнутих і потрісканих од морозу, волохатились іскринки інею. Але ж то були вороги, які не викликали в Миколи ні співчуття, ні навіть бажання дивитися на них. Вони лізли по снігу, щоб прорвати оборону Москви, щоб чужу землю підім'яти під себе. А тут, на тісному горищі, поряд з зеленими пучечками костеряви, сидить його друг, співвітчизник, з яким Миколі належало здійснити відповідальне завдання командування. Сидить, схиливши на плече голову, й дивиться некліпно.
- Лукашенко! - крикнув Пилип Курінний, щоб збудити Миколу від гіпнозу смерті, яка вже оселилася в Свиридову й виглядає на Лукашенка. Микола, задкуючи, наближався до драбини, але погляду від Івана не відходив. Мовби ще сподіваючись, що той ось-ось кліпне віями, посміхнеться своїми добрими устами й скаже: "Ну, як я вмію прикидатись? Налякав тебе, сержант?"
Курінний садонув прикладом у віконну раму - шибки бризнули сліпучими скалками. Чекав, що на цей дзвін відізветься ворожа зброя, але вона мовчала. Визирнув у нижній лівий куток віконної пройми. Городами - падаючи й схоплюючись - півколом поспішали до хати вороги. Вони вже так близько, що можна роздивитись їхній одяг - німці в чорному, жовтому. З-поміж останніх виділяється здоровило, з блідим, як у мертвого, лицем, з плечима, що пнуться весь час угору, ніби намагаються закрити від куль банякувату голову. Чи то ноги довші, чи запалу вбивати найбільше, але він виривається наперед і заклично махає автоматом. Суне ланцюг, затягуючи й затягуючи зашморг навколо хати.
"Все... Годі вичікувати... Стріляти треба... - міркує Пилип. - Їх вже багато... Підпустиш ще ближче - голими руками візьмуть... Як курей у курнику, повиловлять і в мішок... Таку масу не встигнеш перестріляти, як підійдуть упритул..." Курінний дивується: звідки це в нього? Не раз же доводилось бути в бою... Ще складніші ситуації траплялись... Не насмілювався ж досі нікчема-ляк лізти зі своїми порадами. Вилаявсь тихенько й заспокоївся. Вийняв диск і ще раз зазирнув у нього - чи патронів там повно. Знав же, що заряджений, а все ж перевірив. Усі три гранати поклав праворуч. Вусики в них повідгинав. Тільки чому капітан жодної команди не подає? Не стріляти ж кожному на свій розсуд... І Творогов, наче почувши думку Пилипа Курінного, наказав:
- Підпускати якомога ближче і бити напевно. Це наш з вами фронт, товариші. Тут нам стояти за нашу Радянську Батьківщину.
Вороги тим часом підійшли до невеличкого хлівка, що на сусідському обійсті, й залягли. Чути, як голосно перемовляються між собою.
"Що ж ви на нервах мені граєте?!" - скрипнув зубами Пилип Курінний і правицею помацав прохолодну поверхню гранати.
Нарешті, з-за рогу хлівка виглянула зелена постать в кашкеті з високою тулією. виглянула й зникла. Звідти ж вихопився темнорудий собака. На грудях у нього світла пляма, а вуха й уся спина чорні. Німецька вівчарка. Кілька стрибків і ось вона уже перед вікном. Курінний бачить пащу вівчарки. ікла вишкірені. Присіла, щоб стрибнути у віконну пройму. пилип виставив кінчик автоматного дула й пальцем приклався до спускового гачка. Та з-за хліва пролунав різкий окрик понімецькі, і вівчарка, опустивши голову, потрюхала назад.
Тим часом з-за рогу вийшов той же німецький офіцер в кашкеті з високою тулією. Змахнувши рукою в чорній рукавичці, рушив до хати. Поруч нього задріботів куций молодик. Офіцер голосно зашверготів, а його прислужник став перекладати:
- Здавайтесь! Пан офіцер гарантує життя... Життя гарантує усім тим, хто ні разу не стрельне по нас.
За фашистом і перекладачем посунула пістрява ватага.
- Чуєте, що пропонує пан офіцер? - не вгадав перекладач. - Здавайтесь!
- Ну, ще крок... Ще крок... - лютує Курінний. - Я тобі здамся! На тому світі свою агітацію закінчуватимеш, бо на цьому не встигнеш.
- Вогонь! - скомандував Творогов.
Пилип Іванович прицілився і полоснув з автомата. Враз перед очима все змішалось, закружляло, де й подівся злагоджений ритм наступу. Офіцер підвів правицю з пістолетом: стріляти мав чи жестом руки закликати своє військо до атаки, але не встиг, бо рука опустилася на живіт. Гітлерівець зупинився, похилив голову на груди й упав у картоплиння. Поряд мішкувато присіли, а потім заорали носами в землю два поліцаї. Вгодований і, здавалось, неповороткий перекладач зі спритністю кішки майнув за ріг хлівця - туди, звідки щойно розпочався наступ. З вереском і безладним бахканням з гвинтівок кинулись навтікача поліцаї.
- Прицільно. Тільки прицільно бити, - у паузах між стріляниною нагадує капітан Творогов.
Командир не стоїть на місці. Підбіжить до одного вікна, до другого, дасть відповідну вказівку і знову припадає до автомата.
З першого дня війни пам'ятає Пилип холоднокровну мужність свого командира. Курінному хочеться вкласти усе вміння, всю душу, а якщо виникне необхідність, то й життя віддасть, щоб сповнити волю Творогова. Бо воля комуніста Творогова - то воля Батьківщини, то прагнення і самого бійця Курінного.
Пилип знову притиснув щоку до лакованого приклада, бо інший офіцер, в кашкеті зі срібною кокардою, повиштовхував з-за хлівця своїх вояків і наказав повзти на приступ. Уже не йдуть на повний зріст, як при першій атаці. Але й лежачих Курінний добре бачить серед зеленого картоплиння. Лише звів автомат на підвіконня, натиснув на гачок - і корчиться ще один. А он іще... іще...
- Молодець, Курінний! - Пилип почув над головою вигук капітана. - У нас з ними непогана розмова виходить.
- Так точно, товаришу капітан. - відповів Пилип, пильнуючи за своїм сектором. - Здається оце... - і дав куцу чергу. - Оце шостий. Як гаддя лізуть...
Не встиг закінчити думку Курінний, як щось шугонуло кажаном, боляче чиркнуло по вилиці. Примружив очі - невже куля зачепила? Ні, почув: позаду щось упало. Глянув і онімів: на долівці, немов кошеня, що хоче вхопити себе за хвіст, крутиться довгошия німецька граната. З дерев'яної ручки тремтливою цівочкою сочиться голубий димок. "Вибухне!" - вкололо у мозок передчуття смерті. Хто-хто, а Пилип Курінний знає: за два метри (та ще й у приміщенні!) від цієї "булави" не сховатись.
Творогов шулікою кинувся на гранату й тієї ж миті метнув її під чорну щелепу печі.
Гахнуло.
Бризнуло в обличчя Курінному дрібним камінням. Піч, мов утомлена корова, поволі опустилася вниз і перетворилась на руду купу цегли.
Коли над долівкою вляглася курява, Пилип побачив, що капітан стоїть на колінах, обіпершись на долоні; він силкується звестись на ноги. Комбінезон на його плечі забагрянився.
- Вас поранило? - Пилип прожогом кинувся до командира.
- Слідкуйте за вікном. За вікном, Курінний!
- Санінструктор! Командира поранило! - ошаліло закричав Пилип, поглядуючи у вікно, де лізли фашисти.
Старший сержант Бастіанов, пробираючись крізь кіптяву, вбіг у Пилипову кімнату (тепер Курінний вважав її своєю).
- Я вас, товаришу капітан, у сінці, - підхопивши під руки, Гомер поволі потягнув Творогова. - Там, у сінцях, нема вікон... Ні кулі, ні гранати туди не долітають...
Пилипа мучила спрага, але він не міг відірватись од віконної ніши, щоб вибігти в сіни й напитися води. Ворог насідав дедалі зухваліше, намагаючись уникнути влучних куль. Боєць раз по раз перемикає автомат то на короткі черги, то на одиночні. Поки що все йде нормально. Більше десятка трупів лежать поверх зелені, розкинувши руки. До вікна ще жоден з атакуючих не дібрався. Лише кулі залітають у хату і впиваються у дерев'яні стіни.
В оселі поступово темніло. Від диму, кіптяви, хмарин, що напливли на село з-за хмільника. А може, то вечірні сутінки насувались? Годинник на руці Курінного зупинився. Певно, від удару. Втома дзвеніла в голові, застилала очі зеленою пеленою. Почало здаватись: навіть яблуньки, що рядочком ростуть по той бік картопляних грядок, стали рухомими. Повзуть разом з ворогами... Натис на спусковий гачок, щоб дістати до тих зелених плазунів, але автомат не здригнувся.
- Патрони! - щосили гукнув.
- Даю, відповів з-за димової завіси Софронов. Пилип механічно висмикнув диск, зняв з нього кришку і, не зводячи погляду з картоплиння, поспіхом напихає прохолодні патрончики. Око помітило: між зеленими завихляли чорні плями.
- Вітю... Бачиш: задами крутять?
- Бачу, Пилипе.
- Он граната. Не будь таким скупим - почастуй гостей.
Софронов висмикнув чеку, й граната, стрельнувши у повітрі, описала чорне півколо, впала між чорних плазунів. Ті вмить посхоплювались, але їх накрила сизоруда пелена.
- Спасибі, друже, за набої.
- Ще раз можеш покликати, - у відповідь на Пилипову подяку Софронов потрусив "цинкою". - Оце й усі наші запаси...
- Малувато, - зітхнув Курінний.
- Вікторе, де ти там?! - закричали з другої кімнати.
- Іду, - відгукнувсь Софронов.
Пилип навіть поглядом не зміг провести товариша - пильнував. Чув лише, як позад нього тарахнуло, ніби бляшанку хтось кинув на камінь. Озирнувся: Віктор Софронов лежить горілиць, а поруч "цинка" й патрони, розсипані по сірій кіптюзі.
Другим погиб рядовий, москвич Віктор Софронов
Курінного охопила несамовита лють.
- Чого сидимо?! - закричав у куряву й пітьму. - Чавити їх треба там, а не вичікувати!
Мовби у відповідь на Пилипів крик з другої кімнати - густа гримкотнява автоматних черг. Несамовите волання нападників, які, певно, кинулись у рішучий наступ. "Там, бісового батька, ще жаркіше, аніж у мене..." - подумав і трохи вгамував шал.
Тим часом і по Пилиповому вікну почали знавісніло палити з гвинтівок і автоматів.
- Уперед! - загорлав біля хлівця молодик у жовтому.
Стіна навпроти вікна, мов жива - штукатурка й тріски пирскають раз по раз. То кулі так лущать її.
Граната Курінного трохи збиває запал знахабнілих ворогів, але вони вже не тікають за хлів - у схованку, а залягають у розорах. Напевно, відчувають, що боєприпасів у десантників надовго не вистачить.
Крізь гримкотняву Курінний почув голос Творогова: Товариші... Слухайте мене уважно...
Голос кволий, знесилений.
- Спробуємо прориватись... Кому вдасться, наказую пробратись до партизанів і через них передати донесення... Запам'ятайте... "Центр. Медведєву. Саша не пройшов". Чуєте мене, друзі?..
Творогов раз і вдруге повторив текст донесення. В Пилипа горло перехопило від жалю: "Невже кінець? Невже не збудеться те, про що розповідав капітан перед вильотом?! Ні, ми ще повоюємо!" Шпургонув за вікно останню гранату й побіг до командира.
Капітан сидів під стіною, неприродно схиливши голову на груди. По скроні - червона цівка тоненько струмує. Комбінезон на плечі і боку вкрився темними плямами.
- Товаришу капітан... - геть розгубився Курінний.
- А, це ти... Пилипе Івановичу... - в'яло, немов у півсні, мовив Творогов, і на обличчі його майнула мученицька посмішка. - Ти... Ви... Пилипе Івановичу, просили у мене рекомендацію в партію...
- Не треба про це...
- Треба.
- Не зараз. Потім, товаришу капітан, - швидко говорив Курінний, розриваючи тремтячими руками перев'язочний пакет.
- Потім?.. - здивовано запитав капітан і замовк. Та коли Курінний приклав до скроні марлевий тампон і обвів навколо голови командира бинт, Творогов знову заговорив: - Потім, Пилипе Івановичу, вже не буде...
- Товаришу капітан... Олександре Федоровичу! Замовкніть... Чуєте?!
- Чую, Курінний. Тільки зараз ти мене послухай. Донесення мусиш передати. Я сподіваюсь... Я вірю! І скажеш полковнику Медведєву: "Творогов мене рекомендував у партію. Перед смертю рекомендував". Полковник повірить... Він щось придумає, як завірити рекомендацію... А тепер - у путь, друже... Не марнуй часу, Курінний! Вони затихли тому, що сподіваються на наше повне виснаження. Зараз знову полізуть... Чого ж ти стоїш?!
- Без вас не піду...
- Я наказую!
- Наказ виконаю... Але раніше...
Пилип нагнувсь і взяв капітана на оберемок, наче підлітка. Поліз у вікно, що, на подив, не обстрілювалося. На старій рядюжині, яка висіла на тину
, затяг командира в хмільник.
- Чим допомогти вам? - запитав Курінний, прихилившись до самісінького вуха капітана.
- Сектор... За сектором, Курінний... слідкуйте... - майже беззвучно відповів Творогов. Боліслива хвиля пробігла по його обличчі. Згодом він додав: - Коня мого... тримай. Та тримай же! У-у, чорт, ніяк до стремен не дістану... Допоможи, Курінний... До-поможи! - і ногу в коліні підігнув, ніби справді мав дістатися в стремена.
Пилип звівся на лікті, щоб зручніше покласти капітана. Черга куль пронеслась над головою, общипавши зовсім близенькі листки хмелю. "Засікли", - подумав. Приплюснутий до землі, він усе ж зумів зняти з себе речовий мішок і підкласти під голову командирові. Той ще знайшов у собі сили посміхнутись і прошепотіти: "Спасибі".
- Курінний! Зліва бережись! - чийсь окрик, близький і знайомий.
Кинув оком уліво - під кущиком смородини фашистьський солдат довбається пальцями в ручці гранати. Схопив автомат - коротка черга, мов коса, різонула навкіс через зеленавий мундир. Пилип бачив навіть, як на кінчику плеча гітлерівця стріпнувся клаптик мундира, вирваний кулею. Але в ту ж мить над головою дзенькнув натягнутий дріт, і граната, падаючи, шелеснула по листі. Вибух гахнув над самісінькою головою.
Що було далі, Курінний не тямив.
Здається, знову кудись повз.
Здається, знову й знову відстрілювався.
Здається, знову підхоплювався і щось люто кричав, розмахуючи автоматом...
Опам'ятався від тиші. Вона, наче вода, тисла на барабанні перетинки. Найперше, що прийшло в голову: "Це вже я мертвий... Так, так, мене гранатою рознесло... Яке важке і неприємне небуття. Але ж руками й ногами володаю!" Торкнувсь долонею чола - дотик відчутний. Значить, живий. "А може, все скінчилося і я лишився один? Може, наді мною стоїть фашист і чекає, коли очуняю?" Здригнувся від такої страшної думки. Підвів голову - поверх густих заростів мерехтять зорі. Якісь наполохані, тремтливі. Намацав правицею автомат. Відчув: у роті пісок. Сплюнув. На той звук зовсім близько озвався кулемет. Кулі, немов незграбні пальці по струнах, задеренчали натягнутими дротами. Пилип навіть зрадів. Виходить, що за хвилини, а може, й години забуття, яке настало після вибуху гранати, він не потрапив до рук ворога. І ворог, виходить, ще не здолав їх! Витяг диск з автомата, відкинув кружальце покришки, провів пальцями по тупих кулях, що рядочком вишикувались, наче солдати, готові до бою. Від цього дотику додалося сили. От тільки дзвін, що лине з-під тремтливих зір, заважає зосередитись, прислухатись, де ж його побратими...
Хтось торкнувся Пилипового плеча. Тепло, по-братньому стис передпліччя. Курінний відповів таким же потиском.
- Живий, камарадос? (з іспанської - camaradas - товариш)
"Бургенио", - здогадався Пилип.
- Де капітан? - запитав Курінний насамперед про того, кого і в тяжкій контузії не виронив з думки.
- Не питай краще, камарадос... - похнюплено прошепотів Бургеніо.
- Де він?! - наполягав Пилип.
- Он там... Він мертвий, наш капітанос...
 |
| Творогов Олександр Федорович... помер від тяжких поранень у хмільнику |
- Де? Де лежить капітан?!
- Там... За третім стовпом... - Бургеніо вказав рукою, а обличчя відвернув у протилежний бік. По миті зняв з голови пілотку й витер очі.
Пилип підповз до третього стовпа. Навіть у темряві не зміг би помилитись: перед ним лежав Творогов. Тихий, нерухомий, ліва рука на грудях. Тільки права зведена над головою. Курінний припав до грудей командира. Холодних, уже закам'янілих. Поводив вухом, усе ще сподіваючись почути хоч найменьший подих чи бодай найлегший стук капітанового серця. Під щоку потрапило щось горбкувате й мульке. Відгорнув борт комбінезона - у тьмяних промінях місяця блиснула емаль ордена...
"Чув, Пилипе Івановичу? Не забудь. "Саша не пройшов..." - згадались слова Творогова. У Курінного мороз пішов по тілу, а потім, здалося, по всьому хмільнику. Аж натягнуті дроти ще натужніше загули над головою. Мертвий він... Мер-твий! Чи ж мертвий? Може, тяжкопоранений... Знекровлений... Але живий! Буває, кажуть, таке: стече людина кров'ю, холодна зовсім, але життя в ній ще довгенько тримається... Стиснув пальцями зап'ястя руки: пульс... хоч кволий має бути!
Рука не піднялася - вона така ж задерев'яніла, як і груди.
Пилипові нараз привиділось, що по обличчі Творогова промайнула посмішка, наче долинув голос: "Чуєш, Пилипе Івановичу, не забудь. "Саша не пройшов..." І в дротах той же голос: у-у-у, о-о-о...
"Напевно, я божеволію... А може, й збожеволів..." - пронизила мозок думка. Та в ній спалах: "Треба поховати капітана. Зніму орден - здам у штаб, а капітана поховаю!" Повів долонями по кишенях - жодного твердого предмета. Ніж лишився в речовому мішку. Автоматом ями не викопаєш. Єдине - нігті.
- Я не залишу вас, товаришу капітан, на наругу ворогові. Викопаю могилку, хоч малесеньку... Аби прикрити тіло... Колись повернуся і поховаю з почестями... Брате мій бойовий... Пораднику... - шепотів Курінний, дряпаючи нігтями землю.
По той бік хмільника спалахнула перестрілка. Пилип на один видих припинив гребти руками. Пальців уже зовсім не відчував, мовби по самі лікті шкіра обпечена, холодна земля прилипає до ран.
- Поховати... Поховати... Поховати... - шепочуть запечені губи.
- Камарадос... - торсонув за плече бургеніо. - Там ще троє наших вмирають. Німці підходять ближче...
Стрілянина - наче хтось нанизує листя на червоні нитки трас - притисла обох до землі. Курінний підсунувся до тіла капітана.
- Чуєш, Бургеніо, - він наказав мені пробитися до партизанів... - прошепотів Пилип і, схопивши іспанця за руку, щосили вигукнув: - Вперед! Ми виконаємо волю командира!
З усіх чотирьох боків на той крик відповіли кулеметні черги й часті гвинтівочні постріли.
Розповідає Катерина Григорівна Кириченко: "Ми з Марусею Бутрик поливали капусту. Почався бій - ми в розору. Дрижимо. Куди полізеш, як кулі так і летять, так і летять над головою. Довго лежали. Бачу, дах на Текліній хаті задимився, полум'я закружляло. З вікон почали стрибати десантники. Одного, певно, пораненого, потягли на якомусь ряденці. До хмелю всі пробираються. Повз нас троє повзуть, а по них фашисти стріляють. Коли передній побачив нас, то сказав: "Дівчата, швидше звідси тікайте, бо через нас і ви загинете". А сам такий молодесенький та красивий! За спиною у нього - велика чорна скринька... Помахав нам рукою, посміхнувся винувато та й поповз далі. Ми й собі в безтямі кудись поплазували і таки вибралися з того пекла. А червоноармійці в хмільнику засіли. Цілу ніч там ішов бій. А на світанні мій дядько бачив, як той, що зі скринькою за спиною, вихопився з хмільника й кинувся у старий занехаяний колодязь".
Так померав перший радист десантної групи червоноармієць Бринцев - красивий юнак з російського села Шумаково, що на Курщині (Шумаково - село в солнцевському районі, Курської області).
Скінчились у бійця патрони. Гранати витратив ще вчора удень, коли пробивалися з оточеної палаючої хати. І ось тут, на межі, Коля Бринцев збагнув усю трагедію свого становища. Не смерті боявся. Ні!
У нього за плечима рація...
У нього в кишені шифр радіозв'язку. Таємниця, якою може скористатися ворог...
Цьому не бути! Комсомолець Бринцев не видасть таємниці. Він унесе її з собою... Але як умерти, коли прорахувався й патрона не лишив. І все ж вихід є. Вчора, коли повз до хмільника, надибав яму, порослу бур'яном. Тоді навіть думав скористатися нею для оборони. Зазирнув: там, у глибині, виднілася вода. Каламутна, смердюча. Вчора обминув - поплазував далі, у хміль. А сьогодні? Згадав сморід застоялої криниці - мурашки холодні по тілу побігли...
В заростях хмелю ще йде бій. Нерівний бій жменьки знеможених десантників проти численої ватаги карателів...
Вороги ось-ось вийдуть із-за зеленої стіни. Побачать Миколу. Кинуться ловити. Щоб живцем узяти. Миколу Бринцева, радиста... у полон...
Ні, комсомольці в полон не здаються!
"День такий гарний починається", - подумав, жадібно дивлячись на схід, звідки піднімається вмите росами сонце. Там рідна Москва... І Шумаково десь там... Мати, мабуть, уже зранку виглядає листоношу. Листа від наймолодшого сина-воїна чекає...
- Не буде, мамо, листа. І нічого вже більше не буде, сказав у голос, ковтаючи давучий клубок, що став поперек горла.
Ще раз кинув оком на хмільник, звідки, наближаючись, долинали постріли.
- Прощавай, Батьківщино!
Ступив два кроки, розгорнув бур'ян і сторч головою шубовснув у твань.
Бур'ян хитнувсь і знову завмер над дірою колодязя. Наче розумів: треба сховати Миколину таємницю.
Витягли Колю наступного дня, коли фашисти вже виїхали у Черняхів. Троє дядьків торчинських тихцем підкралися (щоб поліцаї не побачили), зачепили багром за одяг і витягли. Крім великої печалі, чоловіків ще й подив охопив: боєць зі скринькою за плечима міцно тримав у правій руці автомат. Пальці обхопили дуло та й заклякли навіки.
Червоноармієць Бринцев і мертвим не випустив зброї
Рідна моя Україна Радянська! Не забудь цього - запам'ятай навіки, як бився й помирав російський юнак, комсомолець Микола Бринцев. У свої неповні двадцять літ він, як і мільони його ровесників - росіян, українців, білорусів, казахів - синів усіх націй і народностей, що становлять сім'ю Країни Рад, віддав свою молодість, щоб була вічно молодою ти, Україно. Він віддав своє життя, щоб гомінким життям повнились твої оселі, щоб у полі пшениця, а в лузі червона калина... За твоє щастя. За твій розквіт. За те, щоб пам'ятником над Миколиною могилою звелась велична людська мрія - комунізм.
...Червоноармієць Бринцев - один із дванадцяти десантників групи Творогова, які полягли в бою проти фашистів у селі Торчині на Житомирщині 3 червня 1942 року.
Розповідає Єва Несторовна Дурицька: "вранці наступного дня переполох від бою почав улягатись. Повипускали з конюшні чоловіків (їх туди напередодні зачинили, щоб, крий боже, не кинулися допомогати десантникам). Тільки-но батько прийшов додому, як за ним приїхали есесівці. Забрали й того Петра-оточенця, що з батьком пас коней".
З показання обвинуваченої Теклі: "Німецькі жандарми заарештували мене. Допитували, чому я переховувала червоноармійців. Я сказала, що до мене їх привели Нестор з Петром. Мене зразу випустили, а їх пов'язали. Обох... Більше в село вони не повернулися".
Розповідає Єва Несторовна Дурицька: "Спершу батька і Петра тримали в черняхівській тюрмі. Через день чи два мати моя пішла й упросилася на коротке побачення з батьком: "За що тебе карають?" - мати спитала, а батько: "Бо хотів людям допомогти". Ми нічого не знали про те, що батько привів десантників у село, і тому мати допитувалась: "Яким людям, Несторе?" Батько гірко посміхнувся й відповів: "Добрим людям, розумієш? Жаль, не зумів я їм допомогти..." Ці слова дуже розлютили поліцая, який був присутній при розмові. Він замахнувся на батька прикладом і вдарив.Та зразу й у камеру зачинив батька. Ще через день мати пішла в Черняхів, то сказано: відправили в Житомир. У Житомирському гестапо одвіт був короткий: "Вибули". Тільки один охоронець шепнув матері: "Не шукай - твого чоловіка вже нема в живих".
"Довідка, видана Селянщинською сільрадою в тому,
що громадяни села Торчин: Дурицький Нестор
Васильович і військовополонений Петро (прізвища
й по батькові не встановлено, а відомо лише,
що він з Алтайського краю) розстріляні фашистами
в 1942 році за сприяння червоному десанту".
На тій же довідці значиться, що -
"виказаний куркульським пасинком загинув від руки
фашиста."
Теклин чоловік - колгоспний активіст, чесна й добра людина.
Яка іронія долі! Через неповний рік після того Текля спершу зрадила десантників, а потім у страхові за нікчемне життя своє видала іще двох. І цим двом довелось "оселитися" на одній довідці з її чоловіком...
Вони всі троє були людьми. Людська пам'ять у кожній торчинській хаті (нині це село Вишневе) береже їхні імена, як і Творогова та його бійців. Текля ж, з визволенням Житомирщини від фашистів, була засуджена на десять років позбавлення волі. Відсиділа, повернулася в село й дотоптувала свою стежку - ту стежку, по якій у страхові й ганьбі йшла зі зрадою на вустах... Одинока, хоч і серед людей. Зганьблена сама собою. Їй все життя привиджався Григорій. Він поставав перед нею не лише уві сні, а й серед білого дня. Стане неподалік, дивиться темними, повними докору й образи очима. Жодного разу не заговорив до дружини. Слова не промовив. Ні уві сні, ні в думці. Мовчки засуджував зраду тієї, яку колись так вірно і щиро кохав...
Лише двом з чотирнадцяти вдалося вирватися з кільця. Через двадцять три роки (в літку 1965 року), за кілька місяців до смерті, Пилип Іванович Курінний приїхав у Торчин - навідався до своїх бойових побратимів, які навіки оселились тут у братській могилі.
- Пробував поховати командира, - розповідав Пилип Іванович. - Сашу... Олександра Творогова... Не вдалося, нігті пообдирав, а ямку вигріб міленьку. Трохи пригорнув землю, а коли почали насідати фашисти, схопив іспанця за руку й закричав: "Уперед!" Дроти над головою гудуть, немов велетенська гітара в небі грає, листя, одсічене кулями, летить, ніби вже осінь... Пізніше дивувався: куди ж вів іспанця? Адже оточені зусібіч. Кинувся під кулі. Мусив будь-що дістатись до партизанського загону й передати ті страшні слова "Центр. Медведєву. Саша не пройшов".
Контузія, смерть командира, безвихідь... Все далося взнаки. І я побіг, тягнучи за собою Бургеніо. Наштовхнулись на кулемет. Він саме кресав трасуючими трохи вбік од нас. Вогненні нитки одна одну доганяють. Ну, думаю, поверне дуло ліворуч - не жити нам. Як тримав у правиці автомат, підкинув вгору й натис на спусковий гачок. Короткий спалах осліпив мене. Кулеметник несамовито заверещав - значить, влучив у нього! Тисну ще на гачок - автомат ні звуку. "Скінчилися патрони!" - збагнув і від страху (зізнаюсь, то був чи не найжахливіший момент у моєму житті: ворог за три метри, а я беззбройний!) як закричу: "Бургеніо! В атаку! За мною!!!" Кулі свищуть навколо голови. Позаду тупіт, крики: "Хальт" Хальт!" (з німецької Halt! - Стій!) А нас не беруть кулі - біжимо... Зупинились на хвилинку в малому березняку. Чуємо: з собаками по сліду біжать. І ми далі, далі... Мабуть, ніч врятувала. Та ще моє божевілля... Якби не кинувся поміж куль, хтозна-чим скінчилось би. Може, ліг би тринадцятим у братську могилу... А так виконав наказ командира. Добрався до партизанів. Спасибі селянам - допомогли. Самі ми пропали б... Радіограму передали через двадцять днів... "Центр. Медведєву. Саша не пройшов".
Лише двом з чотирнадцяти вдалося вирватися з кільця. Через двадцять три роки (в літку 1965 року), за кілька місяців до смерті, Пилип Іванович Курінний приїхав у Торчин - навідався до своїх бойових побратимів, які навіки оселились тут у братській могилі.
- Пробував поховати командира, - розповідав Пилип Іванович. - Сашу... Олександра Творогова... Не вдалося, нігті пообдирав, а ямку вигріб міленьку. Трохи пригорнув землю, а коли почали насідати фашисти, схопив іспанця за руку й закричав: "Уперед!" Дроти над головою гудуть, немов велетенська гітара в небі грає, листя, одсічене кулями, летить, ніби вже осінь... Пізніше дивувався: куди ж вів іспанця? Адже оточені зусібіч. Кинувся під кулі. Мусив будь-що дістатись до партизанського загону й передати ті страшні слова "Центр. Медведєву. Саша не пройшов".
Контузія, смерть командира, безвихідь... Все далося взнаки. І я побіг, тягнучи за собою Бургеніо. Наштовхнулись на кулемет. Він саме кресав трасуючими трохи вбік од нас. Вогненні нитки одна одну доганяють. Ну, думаю, поверне дуло ліворуч - не жити нам. Як тримав у правиці автомат, підкинув вгору й натис на спусковий гачок. Короткий спалах осліпив мене. Кулеметник несамовито заверещав - значить, влучив у нього! Тисну ще на гачок - автомат ні звуку. "Скінчилися патрони!" - збагнув і від страху (зізнаюсь, то був чи не найжахливіший момент у моєму житті: ворог за три метри, а я беззбройний!) як закричу: "Бургеніо! В атаку! За мною!!!" Кулі свищуть навколо голови. Позаду тупіт, крики: "Хальт" Хальт!" (з німецької Halt! - Стій!) А нас не беруть кулі - біжимо... Зупинились на хвилинку в малому березняку. Чуємо: з собаками по сліду біжать. І ми далі, далі... Мабуть, ніч врятувала. Та ще моє божевілля... Якби не кинувся поміж куль, хтозна-чим скінчилось би. Може, ліг би тринадцятим у братську могилу... А так виконав наказ командира. Добрався до партизанів. Спасибі селянам - допомогли. Самі ми пропали б... Радіограму передали через двадцять днів... "Центр. Медведєву. Саша не пройшов".
З 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури
В 1938 році в Черняхові було побудовано кінотеатр на 360 місць і будинок культури на 500 місць.
У серпні 1984 року в Черняхові урочисто відкрито новий районний будинок культури.
Суд в Черняхові над поліцаями
https://www.zhitomir.info/post_1298.html
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА Глава 6 (українська)
ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.
Глава 6.
ЗРАДА
І знову ніч. Знову росяними лугами й підлужками мережиться стежка десанту. Тиша. Лише десь схопиться з куща наполоханий птах чи сонно загавкає собака в ближньому селі. Попереду птах добровістом кугиче. То боєць подає сигнал. Причина? Лугове джерельце б'є з-під каменя. Вода холодна-холодна, аж ломить зуби. Команда: напитись і запастися в дорогу.
Цівка, плетена з місячного срібла, дзюркоче в червоноармійські баклажки. Миколі Лукашенку від того дзюркотіння зринає в пам'яті околиця рідного Мстиславля. Таке ж тихе воркування води з джерельця. Шепіт сестри Надії:
- Колю, а вода жива. Вона навіть розмовляє. Тільки мову ту не кожному дано збагнути...
Раптом доноситься тривожне:
- Хтось іде...
Десантники вмить поприпадали до землі, затаїлися. Тільки цівка води неспокійно хлюскоче в криничку. Той звук трохи заглушає схвильоване дихання і постріскування камінців під тілами. До кринички неквапом ідуть двоє. Одні кроки важкі, наче молотами в землю: гуп-гуп! Інші - дрібніші й легші. І голоси:
- А пам'ятаєш, Стасю, ми з тобою вже сюди прибігали і хлюпали долонями воду на розпашілі лиця? - грайливий дівочий.
- Не згадуй про те, - густий чоловічий.
- Чому ж? - дівочий з смішинкою.
- На чорта воно.
- Соромно згадувати, як нас з тобою комсомольці на кпини брали? Скажи-но, причину знайшли! "В це-рк-ву ходять!" При-чина. Хі-хі... А пам'ятаєш: ти тоді клявся, що більше не підеш у церкву? Навіть обіцяв землі жменю з'їсти на доказ, що правду говориш. Ох і сміялися з твоєї обіцянки! І я теж сміялася.
Сказано: не згадуй! - і злість ще більше згустила голос.
- Ну, гаразд, Стасю, не буду.... Сердишся чогось... - грайливість мов шуліка крилом вивіяв.
- На ось, краще, гвинтівку потримай, аніж патякати. А я нап'юсь.
- Давай, Стасю, - підхопила серйозним тоном і знову жартома: - Здорові пили, пане шуцмане!
- Спасибі, - відказав байдуже і припав до цівки.
Ніколаєв так близько до стежки, що рука сама простягається, щоб схопити "пана шуцмана" за ногу, звалити й скрутити йому в'язи. Ледве долає оте бажання. А поліцай Стась байдуже хлебче воду. Певно, не відчуває, що молодший лейтенант Лапотников націлив йому в потилицю дуло револьвера. Воно дивиться холодним оком смерті й немов благає: "Нема то, як на фронті: побачив ворога - стріляй! А тут сидиш, наче слимак, втискуєшся в землю, щоб не побачили..."
Командир більш-менш певний: ніхто не зірветься - позаду чимало вже випробувань. Але тривога все ж скимлить нудною сопілкою: мало що було там, а тут спокуса така. Аж самому хочеться підхопитись з землі й грізно мовити лише одне слово: "Ру-ки!".
- Стасю, можна, я стрельну?
- Чого це раптом тобі заманулося? - поліцай, що саме вмивав обличчя, випростався.
- Здається, за нами хтось підглядає...
І справді, у грайливо-безтурботному голосі дівчини заворушилась тінь тривоги.
- Ну, то стрельни... Як тобі так хочеться.
Над головою Бринцева лунко клацнув затвор. Мов, собака, ловлячи муху, щелепами. І в ту ж мить гримнув постріл. Микола не з боязких, але почувається дуже непевно. Аж піт висипав на лопатках. Хто ж його знає, куди їй заманеться стрельнути.
- Ще, Стасю?
- Годі. Два - то вже сигнал. Ще патрулів поскликаєш.
- А я хочу поскликати. От хочу та й годі.
І знову заляскотів затвор. І знову грім оглушив Бринцева.
- Не була б то дурна баба, - підбіг поліцай і вихопив гвинтівку. - Тепер драла звідси, бо за марний виклик патрулів пан комендант всипле по самісіньку зав'язку.
- А ми навгинці - поза городами. Хі-хі... Люблю таку гру!
- "Поза городами..." - передражнив шуцман. - Помітять, що хтось сновигає, ментом пристрелять. Краще вже у хлівці дядька Митра пересидимо. От ду-ре-па...
Дві тіні злодійкувато прошелестіли під жердяною загороддю. "Нам треба тихіше йти - далеко чути, як б'є мітлиця по халявах", - думає капітан Творогов, вслухаючись у кроки поліцая та його спутниці.
Над селом торохнули один за другим постріли. Мабуть, з гвинтівочного обріза, бо дуже гучні. Десантникам довелось ломати намічений маршрут - поспіхом відходити лугами на захід, щоб не зустрітись з патрулями.
Поприсідали серед ріденького лозняку. Прислухаються, чи не переслідують їх. Адже поліцай міг, як і його подруга, відчути щось підозріле, але з ляку, а може, з хитрості вдав, ніби нікого й нічого не бачить. Лише відійшовши, почне скликати таке ж, як сам, вороняччя. Ніч, що донедавна здавалась десантникам казковим синім озерцем, у літеплі якого вони викупувалися, враз збурилась, оскаженіло вишкірилась чорною небеспекою. Навіть невинний туманець уже не перекочувався молочною піною, а став схожим на зграю підступних гриватих звірів, що тісним колом оточили десантників. І так прикро стало кожному на душі, такою незмірно далекою уявилась відстань до Великої землі.
Останні кілометри Свиридов почувався героєм. Ішов нарівні з усіма, навіть двічі в авангард його визначав командир. А тут, у цьому зачахлому лозняку, знову відчув гарячий прибій крові в голову. "Невже хвороба вертає?" - подумав з острахом і враз стрепенувся - з неба долинув високий, ледве вловимий гуркіт. Тонкий, металевий, з мелодійним переливом. Невже фашистьська авіація і вночі не спить?.. Але ж ні! Напружив слух, в радісному передчутті схопив за рукав гімнастерки Бастіанова, затормосив:
- Чуєш? Чуєш?!
Гомер поспіхом обернувся:
- Тобі, Ваню, знову погіршало?
- Та ні... Ти небо лишень послухай. То ж наші бомбардувальники дальньої дії!
Бастіанов затамував подих. І вже припав до плеча старшини Ніколаєва:
- Наші літаки!
- Може, по тебе примчали? Щоб, як у казці, на крилятах - у Мухоїди, - покепкував Тройник.
- Невже тобі в дитинстві... корова на вухо наступила, старшино? - образився Гомер.
- Наші. На-ші... - зашепотів хтось з темряви.
Гудіння моторів наближалось. Ось воно дзвінко пропливло над головами десантників і віддалилося туди, звідки вони тюпають другу ніч.
- Нас шукають? - здивувався Коля Бринцев.
- Ну, ти даєш... - заперечив бувалий у бувальцях Пилип Курінний. - Ось тут тобі, в лозняку, присядуть, як бусли, і скажуть: "Сідай, Колю! До мами завеземо".
- Гадаєш, це не наші літаки? - уже не пошепки, а півголосом загарячкував Бринцев. - Не наші, так? Нумо, до капітана й поспитай.
- Припинити розмови! - вимогливо зауважив молодший лейтенант Лапотников.
І мертву тишу, яка запала над лозняком, струснув вибух. Миколі Лукашенкові здалося, що навіть зорі здригнулись. З-за горизонту, де щойно спалахнув короткий зблиск, угору зметнулося гнучке зміїще вогню. Затріпотіло, заметлялося вихорем, немов подаючи сигнал для нових вибухів. І вони не заборилися. Разом з вибухами в небо злетіли шалені рої іскор. Синє полум'я дедалі розгорялося.
- Невже бензосклади? - видихнув Лукашенко.
- Так! Наслідки твоїх розвідданих, - штовхнув сержанта в плече капітан і, не стримавши пориву радості, обхопив Миколу за міцні плечі. - Спасибі тобі, Лукашенко!
Гудіння моторів перемістилося трохи праворуч. Невдовзі знову здригнулася земля від серії вибухів.
- Тепер по танках!
- Мабуть, недарма тут повзали...
- А лихо з радістю завжди поряд.
Безладно, а головне, запізніло озвалися великокаліберні кулемети, гупнули зенітки. Тим часом гудіння літаків віддалялося. Душу воїнів сповнювала радість. Той песимізм, який мимоволі заволодів десантниками після кринички, витіснили інші почуття. Кожен зрозумів, що він навіть тут, у глибокому ворожому тилу, лишився складовою часткою могутньої пружини, котра розкручується з дедалі більшою силою і тіснить ворога на захід. Перший "подарунок" фашистам зроблено. Лише перший, а скільки додав віри і сили кожному!
Наближається ранок, треба шукати місце ще для одного переднівку. Для одного, бо протягом наступної ночі доберуться до Турчинецьких лісів і жити стане веселіше. Можливо, навіть місцеві партизани допоможуть їм швидше дістатися до Мухоїдів. А якщо й ні, то ліс Творогову - дім рідний. Дай лише до лісу добратися, і, вважай, завдання виконане. Але те почнеться завтра. Сьогодні ж думка про одне: де в цьому безліссі заховати чотирнадцять воїнів? Навіть житнього поля не трапляється на шляху...
Роздуми обриває сигнал дозорця: "Стій!"
На лузі, в сивому тумані - табун коней. Теж сивий від роси й туману.
- Товарищу капітан, сісти б верхи й тридцять кілометрів відмахати до сходу сонця, - пропонує молодший лейтенант Завалій. У дитинстві він так гасав на хліборобських конячинах, що навіть у кавалерію хотів податися.
Творогов готовий уже погодитись. Та раптом, кинувши погляд на десантника, що стоїть найближче від нього, мовить:
- Бургеніо.
- Слухаю вас, компаньєро-товарищу капітан, - виструнчується Северино.
Нове обмундирування на іспанцеві немов затверділо від холодної роси. Чорні бакенбарди і чуб, що вибився з-під пілотки, вкрились сивим росяним маком. Ніс загострився й смага наче змилася з обличчя - з-під неї виступила блідість і неймовірна втома. "Йому зараз можна дати й сорок років", - міркує Олександр, звертаючись до іспанця:
- Сідайте на коня. Завдання маю вам дати.
- Не зумію... - розгубився Северино. - На літака сяду!
- Ясно. Хто ще не вміє їздити верхи? - запитав Творогов.
- Я, - виступив з туману другий іспанець, Альфредо.
- І я... - ніяковіючи, мовив москвич Василь Лебедєв. - Не доводилось...
- Мені теж не доводилось, але спробувати можу, - пригнічено зізнався Лапотников.
- Бачите? - звернувся Творогов до Завалія. - Ваша пропозиція відпадає.
Пішли в обхід табуна й надибали на курінь. Звідти доносилось журливе тюлюкання сопілки.
"Певно, хлопчак дрімоту розганяє..." - подумав Творогов і подав сигнал тихенько відходити. Але не ступили кількох кроків, як з туману, десь збоку, глухо кахикнуло й чоловічий грудний голос запитав:
- Шукаєте когось?
"Ось що значить туман!" - здригнувся командир і вихопив зброю. Вмить оточений десантниками, перед капітаном постав похмурий чолов'яга в зарошених до колін штанях і галошах, одягнених на босу ногу.
- Ви - хто? - суворе запитання Творогова.
Чолов'яга помітно розгубився.
- Я Нестор... Дурицький моє прізвище. Ось з Петром, - він кивнув на курінь, де сопілка вже більше не грала, - коней пасемо.
З куреня висунувся давно не стрижений і не голений Петро. Його очі округлились, на вустах з'явилася квола і, як помітив Творогов, жаліслива посмішка.
- Та невже ж?.. Ні-ні! - Петро потер кулаками очі. - Невже це не сон? - Наче ведмідь після довгої сплячки, чоловік випростався, худі груди округлились. - То-ва-ри-ші!
- Ось з ним... з Петром тобто, пасемо коней, - все більше хвилювався Нестор, топтався на місці, й чути було, як чавкотить роса у старих галошах.
- Пас, Несторе! - підбіг Петро до гурту. - Пас, а тепер я більше не пастух! До біса мені ті коні! Товаришу командир, - звернувся до Творогова. - Прошу взяти мене з собою. Я червоноармієць. В оточення потрапив... Двічі тікав з концтабору. Втретє потрапляти в Житомирський табір смерті не хочу... От і пересиджував тут... Чекав слушного моменту. Я з Алтаю! Петро я...
- Петро? З Алтаю? - підступився Лапотников. - Шкуру свою бережеш? Під трибунал станеш!
- Стану... Хоч зараз - під розстріл! - Петро тремтячими пальцями розстігнув комір старенької гімнастерки й оголив груди:
- Стріляй! Хоч знатиму, що від своєї кулі вмер. І в концтаборі фашистьському не гнитиму... Надто суворий ти, видно, ще не пробував, що за мед - табір фашистьський... Не пробував?! Ну, чого ж не стріляєш? - і все ближче підходив до Лапотникова. А той знітився, бо зрозумів, що зайвого гарячковістю ускладнив ситуацію.
- Відставити істерику! - наказав Творогов.
- Єсть відставити... - кволо мовив Петро й опустив голову.
- Хочете, щоб я вас узяв з собою? - прижмуривши очі, запитав Творогов.
- Так, товаришу командир! - по військовому виструнчився Петро. - Дуже хочу. Прошу вас! Не скніти ж мені тут...
- Гаразд. Візьму, - пообіцяв капітан і подумав: "Не зразу візьму. Дозволу не маю на поповнення в дорозі. Але то не біда - з Мозирських лісів тебе викличу".
В капітана Творогова око на людську правду метке. За роки служби на прикордонні навчився пізнавати чесну людину. Не за її солодкими словами, не за биття у груди, а за якимсь, лише Олександрові зрозумілим, відчуттям. Так, з першого погляду, Творогов відкрив для загону Миколу Кузнецова. Так у загоні за його ж рекомендацією з'явилось ще кілька талановитих кандидатів у розвідники. Цей Петро з Алтаю - людина чесна. Майже ніяких сумнівів. А чого засидівся тут, чого не пішов досі в партизани? В тому буде час розібратися.
Відкликавши Петра вбік, Творогов запитав:
- Де нам пересидіти вдень?
- Трудне діло... Не один же... скис Петро. - Може, його спитати? - кивнув на Дурицького, що стояв оточений десантниками й відповідав на запитання Лапотникова. - Він тутешній. Людина чесна. Ручаюся.
- Клич.
- Нестор Васильович! Можна вас на пару гарячих?
Дурицький ніби знехотя підійшов. Петро по-дружньому поклав йому долоню на плече:
- Ви хотіли, щоб швидше наші прийшли? Допоможіть прискорити їх прихід.
- Чим зможу - будьте ласкаві, - так само неквапом відповів Дурицький, а коли капітан сказав, чого від нього хочуть, прицмокнув: - Ді-ла... Лісу, щитай, аж до Турчинки катма...
- Та раптом він пожвавішав: - А якщо, приміром, на горищі? Не в кожну хату ті со-ба-ки з трусінням лізуть.
- Але ж ваша хата на белебні. Як до неї провести такий гурт? - завагався Петро.
- А, якщо в Теклі?.. - розсудливо прикинув Дурицький.
- У Теклі? А хто вона, ця Текля? І чому саме в неї? - спитав капітан.
- Ну, чоловік її, Григір, бригадиром колись, за нашої влади був. Торік його карателі вбили... Добрий чолов'яга, царство йому небесне...
- А сама вона, та Текля, як? - допитувався Творогов.
- Ще син її в Червоній Армії. Відступив з усім військом. Ну, а Текля... Хіба ж людину збагнеш до кінця... Ніби, як усі... Думаю, Текля не підведе, - зробив висновок Дурицький. - Розумієте, її хата крайня... Хмільники за хатою... Найкраще в неї...
Порадившись з Богодистом, Творогов погодився на пропозицію Дурицького. Розумів, що то не найкращий вихід, та все ж вихід. І поспішати треба було - з-за рухливих валунів туману яскравішало полум'я сонцесходу.
Теклю розбудив тихий, скрадливий стукіт у шибку причілкового вікна. Розплющила очі й перше, що побачила, - світлий квадратик на глиняній долівці. "Пастух не дочекався корови та й прийшов будити... Оце хозяйка!" - дорікнула сама собі й схопила спідницю з ліжкового била. Вдягаючись, запитала сонно:
- А хто там?
Так, лише для годиться поспитала, бо ж була певна, що то старий чередник з пугою стукоче.
- Відчиніть, попросив чоловічий голос.
"А це що ще за ранній гість?" - водночас розгубилася й трішки розсердилась. Після того, як Григора вбили есесівці, до вдови почали навідуватись то староста з Селянщини Доберман, то староста місцевого господарства Антін Кучер, а то й рядові шуцмани. Тому закусити приготуй, того ніч застала в дорозі...
Визирнула в вікно - Петро-оточинець переступає з ноги на ногу.
- Що тобі, Петре?
- Не бійся, Текле. Свої, - виступив з-за стіни Нестор Дурицький.
Побачивши Дурицького, Текля враз відкинула всякі підозри. Якщо вже Нестор стукає, то щось-таки від неї хочуть. Лишень відчинила двері, як швидким роєм налетіла повна хата чужих людей. Та всі у військовому! Та всі у зірочках на пілотках! Лише Нестор серед них у сірій поношеній фуфайці і галошах на босоніж.
Спершу надія блискавкою: "Син повернувся! Він - серед цього гурту обов'язково є". Жадібно пробігла поглядом по лицях. Ні, немає тут сина. Але тепер він уже повернеться. Адже повернулась Червона Армія! І Текля вголос висловила свою радість:
- До-чека-ли-ся ми вас... Во-лень-ка прийшла!
- Ні, тіточко Теклино, - мовив до жінки молодший лейтенант Богодист. - Наші ще далеко.
- А ви ж хто? - сполотніла Текля, сльози забрищали на щоках.
- Ну, ми - червоноармійці, але фронт ще далеченько, - вибачливо пояснив Богодист.
- Вони з літака висадились, - доповнив Петро-оточенець.
У Теклі сльозинки наче замерзли на кінчиках вій. Губи затремтіли, обличчя перекосив страх. Вона раптом стала зовсім некрасива. Полохливий погляд зупинився на Дурицькому.
- А, як... німці?.. Га, Несторе?! Вони ж мене... та й дочечок моїх, як і Григора, живцем у землю закопають... Несторе, чуєш?!
- Не печалься, жінко, - розсудливо мовив Дурицький. - Вони вмить на горище й замруть. А ти собі помовкуй, ніби нічого не чула й нічого не бачила.
Від рівного, розважливого голосу Нестора до Теклі вернувся спокій.
- Ну, хіба що так... - погодилась господиня.
- Де тут у вас драбинка? - з сіней запитав Богодист.
- В куточку... При стіночці...Я зараз покажу, - шаснула в сіни Текля.
Десантники мовчки полізли на горище. Тільки поскрипування щаблів під ногами. Потім глухе тупотіння по стелі. Жінка навіть здивувалася: щоб такий гурт, а ні звуку жоден не проронить.
Пішли з хати Нестор з Петром. Завмерли на горищі десантники. Текля визирнула спершу в одне, а згодом в друге вікно - тиша. "Мабуть, ніхто не помітив. Ну, то й слава богу", - подумала й сіла на краєчку ліжка. Дочки тихо спали. Від того Текля й зовсім заспокоїлась. Знову згадався Василь. Він так само, як і ці її неждані гості, мабуть, десь ходить по лезу небеспеки. Може, теж отакий зарошений і голодний. Шкода стало сина і тих, що на горищі. Встала з ліжка, дістала з полиці глек молока й три буханці хліба.
- Товариші! - півголосом покликала.
- Що вам, хозяюшко? - озвався один.
- Ось переїжте. Зголодніли ж...
Микола Лукашенко спустився на середину драбини, взяв спершу хлібини, а тоді нагнувся за глеком. Помітив: руки господині тримтять, що аж молоко хлюпає через край.
- Спасибі вам, - подякував. Ще й підбадьорив: - Не хвилюйтесь. Почувайтеся так, ніби нас тут ніколи не було.
- Добре, добре... - Текля навіть спробувала посміхнутись, але замість посмішки на обличчі з'явилась гримаса.
"На ній, як на вивісці, все чисто написано", - подумав Микола.
- Може б краще вам сьогодні не виходити надвір? - обережно висловив свої побоювання.
- Як же я всиджу? - аж схлипнула Текля. - Робота... Пора така, що не всидиш...
- Ну, мовляв, прихворіли.
- Ой, ні! Рідня зразу збіжиться. Та ви не бійтесь - я нікому... Спіть.
Текля казала ці слова щиро. Вона й справді тієї миті не припускалася думки, що комусь бодай писне про схованку на горищі. На зміну страхові прийшла розсудливість: "Може, й мого сина отак ховає чиясь мати?" Але на ту розсудливість знову накотився страх. Такий непогамовний, що Теклі почало здаватись: він розтрясе її на половину, а ні, то розчинить на піт чи зітлить на попіл. Скільки існує людство, стільки бореться людська гідність, людське сумління проти огидного почуття страху.
- Агов, Текле! Вигоняй свою Маньку. Щось ти заспала сьогодні.
Встала з лави. Тіло, мов дерев'яне. Хляпаючи по прохолодній долівці босими ногами, Текля пішла до порога. Тоді вона ще не знала, що крок за кроком наближається до злочину, ім'я якому - зрада...
триморпиорпорпм
Цівка, плетена з місячного срібла, дзюркоче в червоноармійські баклажки. Миколі Лукашенку від того дзюркотіння зринає в пам'яті околиця рідного Мстиславля. Таке ж тихе воркування води з джерельця. Шепіт сестри Надії:
- Колю, а вода жива. Вона навіть розмовляє. Тільки мову ту не кожному дано збагнути...
Раптом доноситься тривожне:
- Хтось іде...
Десантники вмить поприпадали до землі, затаїлися. Тільки цівка води неспокійно хлюскоче в криничку. Той звук трохи заглушає схвильоване дихання і постріскування камінців під тілами. До кринички неквапом ідуть двоє. Одні кроки важкі, наче молотами в землю: гуп-гуп! Інші - дрібніші й легші. І голоси:
- А пам'ятаєш, Стасю, ми з тобою вже сюди прибігали і хлюпали долонями воду на розпашілі лиця? - грайливий дівочий.
- Не згадуй про те, - густий чоловічий.
- Чому ж? - дівочий з смішинкою.
- На чорта воно.
- Соромно згадувати, як нас з тобою комсомольці на кпини брали? Скажи-но, причину знайшли! "В це-рк-ву ходять!" При-чина. Хі-хі... А пам'ятаєш: ти тоді клявся, що більше не підеш у церкву? Навіть обіцяв землі жменю з'їсти на доказ, що правду говориш. Ох і сміялися з твоєї обіцянки! І я теж сміялася.
Сказано: не згадуй! - і злість ще більше згустила голос.
- Ну, гаразд, Стасю, не буду.... Сердишся чогось... - грайливість мов шуліка крилом вивіяв.
- На ось, краще, гвинтівку потримай, аніж патякати. А я нап'юсь.
- Давай, Стасю, - підхопила серйозним тоном і знову жартома: - Здорові пили, пане шуцмане!
- Спасибі, - відказав байдуже і припав до цівки.
Ніколаєв так близько до стежки, що рука сама простягається, щоб схопити "пана шуцмана" за ногу, звалити й скрутити йому в'язи. Ледве долає оте бажання. А поліцай Стась байдуже хлебче воду. Певно, не відчуває, що молодший лейтенант Лапотников націлив йому в потилицю дуло револьвера. Воно дивиться холодним оком смерті й немов благає: "Нема то, як на фронті: побачив ворога - стріляй! А тут сидиш, наче слимак, втискуєшся в землю, щоб не побачили..."
Командир більш-менш певний: ніхто не зірветься - позаду чимало вже випробувань. Але тривога все ж скимлить нудною сопілкою: мало що було там, а тут спокуса така. Аж самому хочеться підхопитись з землі й грізно мовити лише одне слово: "Ру-ки!".
- Стасю, можна, я стрельну?
- Чого це раптом тобі заманулося? - поліцай, що саме вмивав обличчя, випростався.
- Здається, за нами хтось підглядає...
І справді, у грайливо-безтурботному голосі дівчини заворушилась тінь тривоги.
- Ну, то стрельни... Як тобі так хочеться.
Над головою Бринцева лунко клацнув затвор. Мов, собака, ловлячи муху, щелепами. І в ту ж мить гримнув постріл. Микола не з боязких, але почувається дуже непевно. Аж піт висипав на лопатках. Хто ж його знає, куди їй заманеться стрельнути.
- Ще, Стасю?
- Годі. Два - то вже сигнал. Ще патрулів поскликаєш.
- А я хочу поскликати. От хочу та й годі.
І знову заляскотів затвор. І знову грім оглушив Бринцева.
- Не була б то дурна баба, - підбіг поліцай і вихопив гвинтівку. - Тепер драла звідси, бо за марний виклик патрулів пан комендант всипле по самісіньку зав'язку.
- А ми навгинці - поза городами. Хі-хі... Люблю таку гру!
- "Поза городами..." - передражнив шуцман. - Помітять, що хтось сновигає, ментом пристрелять. Краще вже у хлівці дядька Митра пересидимо. От ду-ре-па...
Дві тіні злодійкувато прошелестіли під жердяною загороддю. "Нам треба тихіше йти - далеко чути, як б'є мітлиця по халявах", - думає капітан Творогов, вслухаючись у кроки поліцая та його спутниці.
Над селом торохнули один за другим постріли. Мабуть, з гвинтівочного обріза, бо дуже гучні. Десантникам довелось ломати намічений маршрут - поспіхом відходити лугами на захід, щоб не зустрітись з патрулями.
Поприсідали серед ріденького лозняку. Прислухаються, чи не переслідують їх. Адже поліцай міг, як і його подруга, відчути щось підозріле, але з ляку, а може, з хитрості вдав, ніби нікого й нічого не бачить. Лише відійшовши, почне скликати таке ж, як сам, вороняччя. Ніч, що донедавна здавалась десантникам казковим синім озерцем, у літеплі якого вони викупувалися, враз збурилась, оскаженіло вишкірилась чорною небеспекою. Навіть невинний туманець уже не перекочувався молочною піною, а став схожим на зграю підступних гриватих звірів, що тісним колом оточили десантників. І так прикро стало кожному на душі, такою незмірно далекою уявилась відстань до Великої землі.
Останні кілометри Свиридов почувався героєм. Ішов нарівні з усіма, навіть двічі в авангард його визначав командир. А тут, у цьому зачахлому лозняку, знову відчув гарячий прибій крові в голову. "Невже хвороба вертає?" - подумав з острахом і враз стрепенувся - з неба долинув високий, ледве вловимий гуркіт. Тонкий, металевий, з мелодійним переливом. Невже фашистьська авіація і вночі не спить?.. Але ж ні! Напружив слух, в радісному передчутті схопив за рукав гімнастерки Бастіанова, затормосив:
- Чуєш? Чуєш?!
Гомер поспіхом обернувся:
- Тобі, Ваню, знову погіршало?
- Та ні... Ти небо лишень послухай. То ж наші бомбардувальники дальньої дії!
Бастіанов затамував подих. І вже припав до плеча старшини Ніколаєва:
- Наші літаки!
- Може, по тебе примчали? Щоб, як у казці, на крилятах - у Мухоїди, - покепкував Тройник.
- Невже тобі в дитинстві... корова на вухо наступила, старшино? - образився Гомер.
- Наші. На-ші... - зашепотів хтось з темряви.
Гудіння моторів наближалось. Ось воно дзвінко пропливло над головами десантників і віддалилося туди, звідки вони тюпають другу ніч.
- Нас шукають? - здивувався Коля Бринцев.
- Ну, ти даєш... - заперечив бувалий у бувальцях Пилип Курінний. - Ось тут тобі, в лозняку, присядуть, як бусли, і скажуть: "Сідай, Колю! До мами завеземо".
- Гадаєш, це не наші літаки? - уже не пошепки, а півголосом загарячкував Бринцев. - Не наші, так? Нумо, до капітана й поспитай.
- Припинити розмови! - вимогливо зауважив молодший лейтенант Лапотников.
І мертву тишу, яка запала над лозняком, струснув вибух. Миколі Лукашенкові здалося, що навіть зорі здригнулись. З-за горизонту, де щойно спалахнув короткий зблиск, угору зметнулося гнучке зміїще вогню. Затріпотіло, заметлялося вихорем, немов подаючи сигнал для нових вибухів. І вони не заборилися. Разом з вибухами в небо злетіли шалені рої іскор. Синє полум'я дедалі розгорялося.
- Невже бензосклади? - видихнув Лукашенко.
- Так! Наслідки твоїх розвідданих, - штовхнув сержанта в плече капітан і, не стримавши пориву радості, обхопив Миколу за міцні плечі. - Спасибі тобі, Лукашенко!
Гудіння моторів перемістилося трохи праворуч. Невдовзі знову здригнулася земля від серії вибухів.
- Тепер по танках!
- Мабуть, недарма тут повзали...
- А лихо з радістю завжди поряд.
Безладно, а головне, запізніло озвалися великокаліберні кулемети, гупнули зенітки. Тим часом гудіння літаків віддалялося. Душу воїнів сповнювала радість. Той песимізм, який мимоволі заволодів десантниками після кринички, витіснили інші почуття. Кожен зрозумів, що він навіть тут, у глибокому ворожому тилу, лишився складовою часткою могутньої пружини, котра розкручується з дедалі більшою силою і тіснить ворога на захід. Перший "подарунок" фашистам зроблено. Лише перший, а скільки додав віри і сили кожному!
Наближається ранок, треба шукати місце ще для одного переднівку. Для одного, бо протягом наступної ночі доберуться до Турчинецьких лісів і жити стане веселіше. Можливо, навіть місцеві партизани допоможуть їм швидше дістатися до Мухоїдів. А якщо й ні, то ліс Творогову - дім рідний. Дай лише до лісу добратися, і, вважай, завдання виконане. Але те почнеться завтра. Сьогодні ж думка про одне: де в цьому безліссі заховати чотирнадцять воїнів? Навіть житнього поля не трапляється на шляху...
Роздуми обриває сигнал дозорця: "Стій!"
На лузі, в сивому тумані - табун коней. Теж сивий від роси й туману.
- Товарищу капітан, сісти б верхи й тридцять кілометрів відмахати до сходу сонця, - пропонує молодший лейтенант Завалій. У дитинстві він так гасав на хліборобських конячинах, що навіть у кавалерію хотів податися.
Творогов готовий уже погодитись. Та раптом, кинувши погляд на десантника, що стоїть найближче від нього, мовить:
- Бургеніо.
- Слухаю вас, компаньєро-товарищу капітан, - виструнчується Северино.
Нове обмундирування на іспанцеві немов затверділо від холодної роси. Чорні бакенбарди і чуб, що вибився з-під пілотки, вкрились сивим росяним маком. Ніс загострився й смага наче змилася з обличчя - з-під неї виступила блідість і неймовірна втома. "Йому зараз можна дати й сорок років", - міркує Олександр, звертаючись до іспанця:
- Сідайте на коня. Завдання маю вам дати.
- Не зумію... - розгубився Северино. - На літака сяду!
- Ясно. Хто ще не вміє їздити верхи? - запитав Творогов.
- Я, - виступив з туману другий іспанець, Альфредо.
- І я... - ніяковіючи, мовив москвич Василь Лебедєв. - Не доводилось...
- Мені теж не доводилось, але спробувати можу, - пригнічено зізнався Лапотников.
- Бачите? - звернувся Творогов до Завалія. - Ваша пропозиція відпадає.
Пішли в обхід табуна й надибали на курінь. Звідти доносилось журливе тюлюкання сопілки.
"Певно, хлопчак дрімоту розганяє..." - подумав Творогов і подав сигнал тихенько відходити. Але не ступили кількох кроків, як з туману, десь збоку, глухо кахикнуло й чоловічий грудний голос запитав:
- Шукаєте когось?
"Ось що значить туман!" - здригнувся командир і вихопив зброю. Вмить оточений десантниками, перед капітаном постав похмурий чолов'яга в зарошених до колін штанях і галошах, одягнених на босу ногу.
- Ви - хто? - суворе запитання Творогова.
Чолов'яга помітно розгубився.
- Я Нестор... Дурицький моє прізвище. Ось з Петром, - він кивнув на курінь, де сопілка вже більше не грала, - коней пасемо.
З куреня висунувся давно не стрижений і не голений Петро. Його очі округлились, на вустах з'явилася квола і, як помітив Творогов, жаліслива посмішка.
- Та невже ж?.. Ні-ні! - Петро потер кулаками очі. - Невже це не сон? - Наче ведмідь після довгої сплячки, чоловік випростався, худі груди округлились. - То-ва-ри-ші!
- Ось з ним... з Петром тобто, пасемо коней, - все більше хвилювався Нестор, топтався на місці, й чути було, як чавкотить роса у старих галошах.
- Пас, Несторе! - підбіг Петро до гурту. - Пас, а тепер я більше не пастух! До біса мені ті коні! Товаришу командир, - звернувся до Творогова. - Прошу взяти мене з собою. Я червоноармієць. В оточення потрапив... Двічі тікав з концтабору. Втретє потрапляти в Житомирський табір смерті не хочу... От і пересиджував тут... Чекав слушного моменту. Я з Алтаю! Петро я...
- Петро? З Алтаю? - підступився Лапотников. - Шкуру свою бережеш? Під трибунал станеш!
- Стану... Хоч зараз - під розстріл! - Петро тремтячими пальцями розстігнув комір старенької гімнастерки й оголив груди:
- Стріляй! Хоч знатиму, що від своєї кулі вмер. І в концтаборі фашистьському не гнитиму... Надто суворий ти, видно, ще не пробував, що за мед - табір фашистьський... Не пробував?! Ну, чого ж не стріляєш? - і все ближче підходив до Лапотникова. А той знітився, бо зрозумів, що зайвого гарячковістю ускладнив ситуацію.
- Відставити істерику! - наказав Творогов.
- Єсть відставити... - кволо мовив Петро й опустив голову.
- Хочете, щоб я вас узяв з собою? - прижмуривши очі, запитав Творогов.
- Так, товаришу командир! - по військовому виструнчився Петро. - Дуже хочу. Прошу вас! Не скніти ж мені тут...
- Гаразд. Візьму, - пообіцяв капітан і подумав: "Не зразу візьму. Дозволу не маю на поповнення в дорозі. Але то не біда - з Мозирських лісів тебе викличу".
В капітана Творогова око на людську правду метке. За роки служби на прикордонні навчився пізнавати чесну людину. Не за її солодкими словами, не за биття у груди, а за якимсь, лише Олександрові зрозумілим, відчуттям. Так, з першого погляду, Творогов відкрив для загону Миколу Кузнецова. Так у загоні за його ж рекомендацією з'явилось ще кілька талановитих кандидатів у розвідники. Цей Петро з Алтаю - людина чесна. Майже ніяких сумнівів. А чого засидівся тут, чого не пішов досі в партизани? В тому буде час розібратися.
Відкликавши Петра вбік, Творогов запитав:
- Де нам пересидіти вдень?
- Трудне діло... Не один же... скис Петро. - Може, його спитати? - кивнув на Дурицького, що стояв оточений десантниками й відповідав на запитання Лапотникова. - Він тутешній. Людина чесна. Ручаюся.
- Клич.
- Нестор Васильович! Можна вас на пару гарячих?
Дурицький ніби знехотя підійшов. Петро по-дружньому поклав йому долоню на плече:
- Ви хотіли, щоб швидше наші прийшли? Допоможіть прискорити їх прихід.
- Чим зможу - будьте ласкаві, - так само неквапом відповів Дурицький, а коли капітан сказав, чого від нього хочуть, прицмокнув: - Ді-ла... Лісу, щитай, аж до Турчинки катма...
- Та раптом він пожвавішав: - А якщо, приміром, на горищі? Не в кожну хату ті со-ба-ки з трусінням лізуть.
- Але ж ваша хата на белебні. Як до неї провести такий гурт? - завагався Петро.
- А, якщо в Теклі?.. - розсудливо прикинув Дурицький.
- У Теклі? А хто вона, ця Текля? І чому саме в неї? - спитав капітан.
- Ну, чоловік її, Григір, бригадиром колись, за нашої влади був. Торік його карателі вбили... Добрий чолов'яга, царство йому небесне...
- А сама вона, та Текля, як? - допитувався Творогов.
- Ще син її в Червоній Армії. Відступив з усім військом. Ну, а Текля... Хіба ж людину збагнеш до кінця... Ніби, як усі... Думаю, Текля не підведе, - зробив висновок Дурицький. - Розумієте, її хата крайня... Хмільники за хатою... Найкраще в неї...
Порадившись з Богодистом, Творогов погодився на пропозицію Дурицького. Розумів, що то не найкращий вихід, та все ж вихід. І поспішати треба було - з-за рухливих валунів туману яскравішало полум'я сонцесходу.
Теклю розбудив тихий, скрадливий стукіт у шибку причілкового вікна. Розплющила очі й перше, що побачила, - світлий квадратик на глиняній долівці. "Пастух не дочекався корови та й прийшов будити... Оце хозяйка!" - дорікнула сама собі й схопила спідницю з ліжкового била. Вдягаючись, запитала сонно:
- А хто там?
Так, лише для годиться поспитала, бо ж була певна, що то старий чередник з пугою стукоче.
- Відчиніть, попросив чоловічий голос.
"А це що ще за ранній гість?" - водночас розгубилася й трішки розсердилась. Після того, як Григора вбили есесівці, до вдови почали навідуватись то староста з Селянщини Доберман, то староста місцевого господарства Антін Кучер, а то й рядові шуцмани. Тому закусити приготуй, того ніч застала в дорозі...
Визирнула в вікно - Петро-оточинець переступає з ноги на ногу.
- Що тобі, Петре?
- Не бійся, Текле. Свої, - виступив з-за стіни Нестор Дурицький.
Побачивши Дурицького, Текля враз відкинула всякі підозри. Якщо вже Нестор стукає, то щось-таки від неї хочуть. Лишень відчинила двері, як швидким роєм налетіла повна хата чужих людей. Та всі у військовому! Та всі у зірочках на пілотках! Лише Нестор серед них у сірій поношеній фуфайці і галошах на босоніж.
Спершу надія блискавкою: "Син повернувся! Він - серед цього гурту обов'язково є". Жадібно пробігла поглядом по лицях. Ні, немає тут сина. Але тепер він уже повернеться. Адже повернулась Червона Армія! І Текля вголос висловила свою радість:
- До-чека-ли-ся ми вас... Во-лень-ка прийшла!
- Ні, тіточко Теклино, - мовив до жінки молодший лейтенант Богодист. - Наші ще далеко.
- А ви ж хто? - сполотніла Текля, сльози забрищали на щоках.
- Ну, ми - червоноармійці, але фронт ще далеченько, - вибачливо пояснив Богодист.
- Вони з літака висадились, - доповнив Петро-оточенець.
У Теклі сльозинки наче замерзли на кінчиках вій. Губи затремтіли, обличчя перекосив страх. Вона раптом стала зовсім некрасива. Полохливий погляд зупинився на Дурицькому.
- А, як... німці?.. Га, Несторе?! Вони ж мене... та й дочечок моїх, як і Григора, живцем у землю закопають... Несторе, чуєш?!
- Не печалься, жінко, - розсудливо мовив Дурицький. - Вони вмить на горище й замруть. А ти собі помовкуй, ніби нічого не чула й нічого не бачила.
Від рівного, розважливого голосу Нестора до Теклі вернувся спокій.
- Ну, хіба що так... - погодилась господиня.
- Де тут у вас драбинка? - з сіней запитав Богодист.
- В куточку... При стіночці...Я зараз покажу, - шаснула в сіни Текля.
Десантники мовчки полізли на горище. Тільки поскрипування щаблів під ногами. Потім глухе тупотіння по стелі. Жінка навіть здивувалася: щоб такий гурт, а ні звуку жоден не проронить.
Пішли з хати Нестор з Петром. Завмерли на горищі десантники. Текля визирнула спершу в одне, а згодом в друге вікно - тиша. "Мабуть, ніхто не помітив. Ну, то й слава богу", - подумала й сіла на краєчку ліжка. Дочки тихо спали. Від того Текля й зовсім заспокоїлась. Знову згадався Василь. Він так само, як і ці її неждані гості, мабуть, десь ходить по лезу небеспеки. Може, теж отакий зарошений і голодний. Шкода стало сина і тих, що на горищі. Встала з ліжка, дістала з полиці глек молока й три буханці хліба.
- Товариші! - півголосом покликала.
- Що вам, хозяюшко? - озвався один.
- Ось переїжте. Зголодніли ж...
Микола Лукашенко спустився на середину драбини, взяв спершу хлібини, а тоді нагнувся за глеком. Помітив: руки господині тримтять, що аж молоко хлюпає через край.
- Спасибі вам, - подякував. Ще й підбадьорив: - Не хвилюйтесь. Почувайтеся так, ніби нас тут ніколи не було.
- Добре, добре... - Текля навіть спробувала посміхнутись, але замість посмішки на обличчі з'явилась гримаса.
"На ній, як на вивісці, все чисто написано", - подумав Микола.
- Може б краще вам сьогодні не виходити надвір? - обережно висловив свої побоювання.
- Як же я всиджу? - аж схлипнула Текля. - Робота... Пора така, що не всидиш...
- Ну, мовляв, прихворіли.
- Ой, ні! Рідня зразу збіжиться. Та ви не бійтесь - я нікому... Спіть.
Текля казала ці слова щиро. Вона й справді тієї миті не припускалася думки, що комусь бодай писне про схованку на горищі. На зміну страхові прийшла розсудливість: "Може, й мого сина отак ховає чиясь мати?" Але на ту розсудливість знову накотився страх. Такий непогамовний, що Теклі почало здаватись: він розтрясе її на половину, а ні, то розчинить на піт чи зітлить на попіл. Скільки існує людство, стільки бореться людська гідність, людське сумління проти огидного почуття страху.
- Агов, Текле! Вигоняй свою Маньку. Щось ти заспала сьогодні.
Встала з лави. Тіло, мов дерев'яне. Хляпаючи по прохолодній долівці босими ногами, Текля пішла до порога. Тоді вона ще не знала, що крок за кроком наближається до злочину, ім'я якому - зрада...
триморпиорпорпм
Подписаться на:
Сообщения (Atom)