ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
ЕПІЛОГ
Медведєв ходив похмурий, як темна ніч. На його смаглому лиці чіткіше окреслились зморшки. Куди б не йшов, радіорубку не мине, про що б не думав, перед очима - Творогов. По-хлоп'ячому морщить чоло, немов хоче дорікнути полковникові.
Загін готовий до вильоту. Лише одне Сашине слово "Поїхали!", і все у таборі завирує. Але Творогов мовчить. Та ще й перервана радіопередача...
"Ну, як?" - лише поглядом запитує Дмитро Миколайович чергового радиста. Той ніяково знизує плечима. Полковник розуміє: сержанту нічим порадувати командира.
Час підганяв. Уночі на "Дугласі" вилетіли ще дві групи десантників-розвідників. Їхня доля теж хвилювала командира. Та щоразу, переступивши поріг радіорубки, Дмитро Миколайович насамперед запитував:
- Як Саша? - і, не чекаючи рапорту чергового радиста, пробігав очима по рядках журналу реєстрації передач.
Червневого світанку полковник вийшов зі свого намету на фіззарядку. Стояли мовчазні вартові. Туманець золотився над верхівками сосон. Від радіорубки на лісову стежинку вийшов кремезний сержант. У його руках біліє довга стрічка.
- Що там?! - хвилювання враз огорнуло Медведєва. Сержант мовчки простягнув стрічку. Білу-білу... А по ній, мов траурне мереживо, чорні крапки і тире.
- Відкритим текстом... - стиха мовив сержант. На його віях зрадливо заблищала волога.
"Саша не пройшов", - раз, вдруге і втретє перечитував Медведєв. Невправна рука партизанського радиста з помилками вистукала те, чого так боявся командир загону "Переможці". Чекав і боявся...
Ввечері відбулися комсомольські збори. З доповіддю про морально-політичну готовність загону виступив комісар Стехов. Полковник сидів на краєчку дощатої лавки й дивився кудись у далечінь. Здавалося, в його очах синь закрижаніла. Пригнічені були й інші учасники зборів. Навмисне ніхто не поширював текст радіограми, та хіба заткнеш тяжке горе на замки військової таємниці?.. За день усі в загоні знали, що означає "Саша не пройшов".
Із заднього ряду підвівся сіроокий, світловолосий чоловік. Твердо ступаючи по прим'ятій мичці, він підійшов до столу, вкритого червоною скатертиною. Не всі присутні знали його. Він то з'являвся, то надовго зникав з табору.
Брови світловолосого зійшлись на переніссі. В очах - туга чи, може, гнів. Він звернувся до Стехова:
- Ви говорили щиро й проникливо. Спасибі, товаришу комісар. Я так не зможу. А треба розповісти про мужність, яка вразила нас сьогодні. Про таку мужність сказав письменник Максим Горький... - Помовчавши, набрав повні груди повітря і, долаючи спазми, що стискали горло, продовжив: -
"В бою с врагами истек ты кровью… Но будет время –
и капли крови твоей горячей, как искры,
вспыхнут во мраке жизни
и много смелых сердец зажгут
безумной жаждой свободы, света!
Пускай ты умер!.. Но в песне смелых
и сильных духом всегда ты будешь
живым примером, призывом гордым к свободе,
к свету!"
Полковник Медведєв немов прокинувся: навіщо так? Чому хоронити?! "Не пройшов" - це не означає, що загинув! Зразу ж після зборів, коли всі розійшлися по наметах, Дмитро Миколайович пішов до Кузнецова.
Микола сидів за столиком і щось писав. Так зосереджено писав, що не почув, як позаду зупинився полковник. Кузнецов виводив рівним почерком:
"Вітю, ти мій любий брат і бойовий товариш, тому хочу бути з тобою відвертим перед відправкою на виконання бойового завдання. Війна за визволення нашої Батьківщини від фашистьської нечисті вимагає жертв..."
А перед очима - Саша Творогов. Яснолиций, замислений, з наморщеним лобом... Думаючи про долю друга, Микола пише братові:
"Жертви неминучі. Я хочу відверто сказати тобі: дуже мало шансів у мене повернутися живим. Майже сто процентів за те, що доведеться піти на самопожертву. І я цілком спокійно і свідомо йду на це, оскільки глибоко усвідомлюю, що віддаю життя за святе, праве діло, за сучасне й квітуче майбутнє нашої Вітчизни. Ми знищимо фашизм, ми врятуємо Батьківщину. Нас вічно пам'ятатиме Росія, щасливі діти співатимуть про нас пісень, і матері з вдячністю і благословінням розповідатимуть дітям про те, як у 1942 році ми віддали життя за щастя нашої гаряче любимої Вітчизни. Нас шануватимуть визволені народи Європи..."
Миколі пощастило. Він переступив передбачувану межу і ще майже два роки війни, після загибелі Олександра, діяв у тилу ворога під маскою нащадка прусської юнкерської сім'ї, привілейованого офіцера Пауля Зіберта. Микола мстив окупантам за спалені міста і села, за наругу за волелюбним радянським народом. Він люто мстив фашистам за друга Олександра. По ньому вивіряв Кузнецов свої вчинки, йдучи на найтрудніші завдання: "Чи так зробив би це Творогов?" На той час ім'я розвідника Грачова (псевдонім Кузнецова) високо цінувалось в радянських розвідорганах, а сама згадка про невловимого капітана в німецькій формі, що викрадає генералів разом з їхніми таємницями, кидала в піт і жах найбундючніших гітлерівців. І той знаменитий Кузнецов, скромно розцінюючи свої заслуги, вважав Олександра зразком для наслідування.
"Якось ми розговорилися з ним, повертаючись з полювання, - згадує у книзі "Сильні духом" командир загону "Переможці" Герой Радянського Союзу Д.М. Медведєв. - Був холодний осінній полудень. Сіявся дрібний дощ. Ми обидва втомилися, думали кожен про своє і лише зрідка перекидались окремими словами. Непомітно розмова зайшла про Сашу Творогова, людину, яку ми обидва добре знали й любили.
Творогов був з тих, хто в тридцять років може писати свою біографію в трьох томах, - сказав Кузнецов, не приховуючи заздрості".
Обидва вони були розвідниками високого лету, справжніми радянськими людьми.
...У Ровно височить пам'ятник Миколі Кузнецову. На Житомирщині, в поліському селі Селянщині, людська пам'ять стоїть на вічній варті біля братської могили Олександра Творогова та його бойових побратимів. З далекої за відстанню, але близької серцем Росії прилетіли вони в найтяжчу пору фашистьського лихоліття, щоб битися за волю, за щастя братів-українців.
Їх вічно пам'ятатиме Росія.
Їх ніколи не забуде Україна.
________________________________________________________________________________
ДЕСАНТ
"Опублікований 3 і 5 березня в "Радянській Житомирщині нарис про чотирнадцятеро радянських воїнів, що спустилися зі світанкового неба в червні 1942 року біля Сколової Гори і через дві доби полягли у нерівному бою з гітлерівцями та поліцаями в селі Торчині (нині Вишневе) Черняхівського району, викликав багато щирих відгуків. Автори листів висловлюють захоплення героїзмом славних соколів, які віддали своє життя в ім'я перемоги над фашизмом, в ім'я розквіту Вітчизни й життя на землі.
"Ми ніколи не забудимо тих, хто врятував нас од рабства й фашистьської неволі. І дітям і внукам своїм передамо шану й любов до славних воїнів" - пише І. Бенедисюк з Великого Лугу Червоноармійського району.
"Нарис "Десант" схвилював мене до глибини душі. Сам у ту війну був десантником. Тільки висаджувався в іншому місці. Знаю, яка то трудна справа", - Ділиться спомином житомирянин І. Мерунко.
"Ми повинні вік пам'ятати героїв, але не маємо прощати й запроданцям і зрадникам, на совісті яких кров десантників та багатьох інших радянських людей. Дуже справедливо обласний суд під головуванням П.Т. Ярославського засудив до страти п'ятьох черняхівських зрадників Батьківщини", - схвально відгукнувся А. Кузьминський з Любарського району.
Олексій Остратюк з села Сингаївки Бердичівського району допитується, як склалася доля двох десантників, яким удалося вирватися з ворожого кільця. Зразу ж відповім: Червоноармієць П.І. Курінний та іспанець Бургеніо пробилися у ліси. Їм допомогало місцеве населення: харчували, ховали від ворожого ока, допомогали одягом. Про переховування двох десантників улітку 1942 року в селі Великім Яблунці Ємільчинського району розповідає житомирянин І. Сівченко: "Ми жили тоді на околиці села, і до нас прибилося двоє. Моя мати надала притулок, а затим сельчане повідомили про них партизанам. Днів вісім-десять вони перебували у нас на горищі". Можливо, це були Куренний і Бургеніо?
Про подальшу долю двох десантників розповідається в листі, який свого часу отримали червоні слідопити Селянщинської середньої школи від Пилипа Івановича Курінного.
"Місцеві партизани відвели у спеціальний розвідувальний загін. Там допитали нас, а через місяць прилетів літак і забрав мого друга-іспанця. Згодом я одержав від нього листа з Москви. Бургеніо писав, що літає на літаку (він був льотчик). А я продовжував службу в цьому загоні до осені 1943 року. Незабаром мене призначили командиром диверсійної групи.
Одержавши завдання підірвати міст на річці біля Гомеля, я втрапив у оточення... радянських бійців із дивізії генерала Мохова. Разом з ними провоював до весни 1944 року, у боях здобув дві урядові нагороди. Після поранення ліг у госпіталь, а як вилікувався, служив до кінця війни, але вже не в фронтовій частині".
Демобілізувавшись, Пилип Іванович повернувся до сім'ї в Омську область і там працював закрійником у взуттєвому цеху. Влітку 1965 року П.І. Курінний приїхав на те трагічне місце, де полягли його товариші. Мужнього воїна-ветерана урочисто зустріли трудівники Селянщинського колгоспу, керівники Черняхівського району, комсомольці і юні піонери. Невдовзі, повернувшись додому, Пилип Іванович помер (у нього була тяжка форма бронхіальної астми і виразка шлунку).
Про долю його бойового побратима-іспанця, льотчика Бургеніо Северино, на жаль, нічого не відомо.
Багату пошту отримує автор "Десанту" від рідних і близьких героїв. Хвилюючий лист, сповнений подяки, надіслала з Курської області старенька Агафія Михайлівна - мати відважного юнака, радиста групи, комсомольця Колі Бринцева. Вона дякує всім, хто береже пам'ять про її сина. Пишуть сестри Олександра Творогова - Ганна і Клавдія Федорівни та сестри Гомера Бастіанова (у нарисі прізвище було помилково написано Бастіонов) - Олемпіада й Олена Іванівни. Вони розповідають про дитинство і юність, про мрії і захоплення улюблених братів, які для них, як і для нас усіх, лишилися навіки молодими.
Безмежною печаллю по втраченім другові пройняті листи Анастасії Іванівни Пелагейко - дружини П.П. Завалея. У одному з конвертів - фотографія. Красива молода жінка дивиться з картки знайомими світлими очима. Кладу поряд з фотографією Петра Панасовича і гірко думаю: "Як жаль, що батько так і не побачив донечки Інни... Вона дуже схожа на батька".
Щиру вдячність хочеться скласти Марії Ісааківні Беркіній - дружині Миколи Лукашенко та його другові юності - Семену Ісааковичу Беркіну. Спогади, листи, які писав Микола з підмосковної бази, фотографії цього життєрадісного білоруса - такими дорогоцінними матеріалами наповнені конверти з Москви. До речі, Семен Ісаакович делікатно натякував авторові на допущену в нарисі помилку: "Микола Лукашенко навчався не в літературному, а в історико-філософському інституті імені М.Г. Чернишевського".
Хочеться ще зупинитися на листах, в яких читачі задають авторові цілу низку запитань (один із них надійшов від житомирця Бортницького).
Чи покарані злочинці, які видали десантників фашистам? Так, хозяйка дому Т. Прокопчук та голова общинного господарства А. Кучер свого часу були засуджені до десяти років ув'язнення, а староста Селянщинської сільуправи фольксдойч Доберман - до страти.
Яка доля нічних пастухів общинних коней? Нестор Васильович Дурицький і оточинець Петро (призвіще так і не встановлено) арестовані фашистами й розстріляні. Повинна в цьому теж Текля - вона з переляку зізналася, хто до неї привів десантників.
Дехто з читачів питає, чому Олександр Творогов на початку нарису значиться як лейтенант, а в кінці (у наведеному листі М.І. Калініна) - капітан державної безпеки. Це є помилка автора. Справа в тому, що до 1943 року звання чекістів не співпадали з загальновійськовими. Так, приміром, Творогов носив на петлицях шпалу (відзнака армійського капітана), а в офіційному списку десантної групи, затвердженому перед вильотом, записано: "Командир групи лейтенант держбезпеки Творогов Олександр Федорович..."
У 1943 році офіцери держбезпеки одержали звання,які відповідали загальновійськовим. Ось чому М.І. Калінін ...вересня 1944 року, звертаючись до Анастасії Андрієвни писав: "За повідомленням військового командування .... капітан державної безпеки... в боях за Радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих..."
На закінчення хочеться щиро подякувати всім вам, дорогі друзі, за пам'ять про героїв, увагу до матеріалів, надрукованних у нашій газеті та за постійну підтримку і допомогу журналістам у їх пошуках."
Микола Курильчук.
________________________________________________________________________________
Стаття з української газети "Радянська Житомирщина"
Повертаючись до надрукованого
- автор Курильчук Микола Михайлович
ДЕСАНТ
"Опублікований 3 і 5 березня в "Радянській Житомирщині нарис про чотирнадцятеро радянських воїнів, що спустилися зі світанкового неба в червні 1942 року біля Сколової Гори і через дві доби полягли у нерівному бою з гітлерівцями та поліцаями в селі Торчині (нині Вишневе) Черняхівського району, викликав багато щирих відгуків. Автори листів висловлюють захоплення героїзмом славних соколів, які віддали своє життя в ім'я перемоги над фашизмом, в ім'я розквіту Вітчизни й життя на землі.
"Ми ніколи не забудимо тих, хто врятував нас од рабства й фашистьської неволі. І дітям і внукам своїм передамо шану й любов до славних воїнів" - пише І. Бенедисюк з Великого Лугу Червоноармійського району.
"Нарис "Десант" схвилював мене до глибини душі. Сам у ту війну був десантником. Тільки висаджувався в іншому місці. Знаю, яка то трудна справа", - Ділиться спомином житомирянин І. Мерунко.
"Ми повинні вік пам'ятати героїв, але не маємо прощати й запроданцям і зрадникам, на совісті яких кров десантників та багатьох інших радянських людей. Дуже справедливо обласний суд під головуванням П.Т. Ярославського засудив до страти п'ятьох черняхівських зрадників Батьківщини", - схвально відгукнувся А. Кузьминський з Любарського району.
Олексій Остратюк з села Сингаївки Бердичівського району допитується, як склалася доля двох десантників, яким удалося вирватися з ворожого кільця. Зразу ж відповім: Червоноармієць П.І. Курінний та іспанець Бургеніо пробилися у ліси. Їм допомогало місцеве населення: харчували, ховали від ворожого ока, допомогали одягом. Про переховування двох десантників улітку 1942 року в селі Великім Яблунці Ємільчинського району розповідає житомирянин І. Сівченко: "Ми жили тоді на околиці села, і до нас прибилося двоє. Моя мати надала притулок, а затим сельчане повідомили про них партизанам. Днів вісім-десять вони перебували у нас на горищі". Можливо, це були Куренний і Бургеніо?
Про подальшу долю двох десантників розповідається в листі, який свого часу отримали червоні слідопити Селянщинської середньої школи від Пилипа Івановича Курінного.
"Місцеві партизани відвели у спеціальний розвідувальний загін. Там допитали нас, а через місяць прилетів літак і забрав мого друга-іспанця. Згодом я одержав від нього листа з Москви. Бургеніо писав, що літає на літаку (він був льотчик). А я продовжував службу в цьому загоні до осені 1943 року. Незабаром мене призначили командиром диверсійної групи.
Одержавши завдання підірвати міст на річці біля Гомеля, я втрапив у оточення... радянських бійців із дивізії генерала Мохова. Разом з ними провоював до весни 1944 року, у боях здобув дві урядові нагороди. Після поранення ліг у госпіталь, а як вилікувався, служив до кінця війни, але вже не в фронтовій частині".
Демобілізувавшись, Пилип Іванович повернувся до сім'ї в Омську область і там працював закрійником у взуттєвому цеху. Влітку 1965 року П.І. Курінний приїхав на те трагічне місце, де полягли його товариші. Мужнього воїна-ветерана урочисто зустріли трудівники Селянщинського колгоспу, керівники Черняхівського району, комсомольці і юні піонери. Невдовзі, повернувшись додому, Пилип Іванович помер (у нього була тяжка форма бронхіальної астми і виразка шлунку).
Про долю його бойового побратима-іспанця, льотчика Бургеніо Северино, на жаль, нічого не відомо.
Багату пошту отримує автор "Десанту" від рідних і близьких героїв. Хвилюючий лист, сповнений подяки, надіслала з Курської області старенька Агафія Михайлівна - мати відважного юнака, радиста групи, комсомольця Колі Бринцева. Вона дякує всім, хто береже пам'ять про її сина. Пишуть сестри Олександра Творогова - Ганна і Клавдія Федорівни та сестри Гомера Бастіанова (у нарисі прізвище було помилково написано Бастіонов) - Олемпіада й Олена Іванівни. Вони розповідають про дитинство і юність, про мрії і захоплення улюблених братів, які для них, як і для нас усіх, лишилися навіки молодими.
Безмежною печаллю по втраченім другові пройняті листи Анастасії Іванівни Пелагейко - дружини П.П. Завалея. У одному з конвертів - фотографія. Красива молода жінка дивиться з картки знайомими світлими очима. Кладу поряд з фотографією Петра Панасовича і гірко думаю: "Як жаль, що батько так і не побачив донечки Інни... Вона дуже схожа на батька".
Щиру вдячність хочеться скласти Марії Ісааківні Беркіній - дружині Миколи Лукашенко та його другові юності - Семену Ісааковичу Беркіну. Спогади, листи, які писав Микола з підмосковної бази, фотографії цього життєрадісного білоруса - такими дорогоцінними матеріалами наповнені конверти з Москви. До речі, Семен Ісаакович делікатно натякував авторові на допущену в нарисі помилку: "Микола Лукашенко навчався не в літературному, а в історико-філософському інституті імені М.Г. Чернишевського".
Хочеться ще зупинитися на листах, в яких читачі задають авторові цілу низку запитань (один із них надійшов від житомирця Бортницького).
Чи покарані злочинці, які видали десантників фашистам? Так, хозяйка дому Т. Прокопчук та голова общинного господарства А. Кучер свого часу були засуджені до десяти років ув'язнення, а староста Селянщинської сільуправи фольксдойч Доберман - до страти.
Яка доля нічних пастухів общинних коней? Нестор Васильович Дурицький і оточинець Петро (призвіще так і не встановлено) арестовані фашистами й розстріляні. Повинна в цьому теж Текля - вона з переляку зізналася, хто до неї привів десантників.
Дехто з читачів питає, чому Олександр Творогов на початку нарису значиться як лейтенант, а в кінці (у наведеному листі М.І. Калініна) - капітан державної безпеки. Це є помилка автора. Справа в тому, що до 1943 року звання чекістів не співпадали з загальновійськовими. Так, приміром, Творогов носив на петлицях шпалу (відзнака армійського капітана), а в офіційному списку десантної групи, затвердженому перед вильотом, записано: "Командир групи лейтенант держбезпеки Творогов Олександр Федорович..."
У 1943 році офіцери держбезпеки одержали звання,які відповідали загальновійськовим. Ось чому М.І. Калінін ...вересня 1944 року, звертаючись до Анастасії Андрієвни писав: "За повідомленням військового командування .... капітан державної безпеки... в боях за Радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих..."
На закінчення хочеться щиро подякувати всім вам, дорогі друзі, за пам'ять про героїв, увагу до матеріалів, надрукованних у нашій газеті та за постійну підтримку і допомогу журналістам у їх пошуках."
Микола Курильчук.
ІНШІ МАТЕРІАЛИ НА ЦЮ ТЕМУ, ПОСИЛАННЯ
Комментариев нет:
Отправить комментарий