ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА Глава 7 (українська)

ДЕСАНТ  КАПІТАНА ТВОРОГОВА

Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...

Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.

Глава 7. 

БІЙ

  Можна глибоко в землю закопати наслідки злочину. Свідків можна знищити. І ганебні вчинки приховати личиною невинності. Та не вбити пам'яті. Навіть загорнути її в сухозлотицю неправди неможливо. Вона, мов вогонь, схований у вату, тліє, розгоряється, а потім, пробившись назовні, пече-палить...
  Через тридцять два довгих, як вічність, роки, (з 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури, Житомирської області) людська пам'ять постала перед народним судом.
  Як свідок.
  Як обвинувач.

  І як суддя...

Показання обвинуваченої - Теклі: "Коли десантники поснули на горищі, я вийшла з хати. Корову випустила до череди. Аж Дем'ян Кириченко - завгосп місцевого господарства йде вулицею повз мій двір. І все у землю зирить. "Що це, - каже, - в тебе молодице, якесь весілля вночі було? Двір стоптаний. Роса на обніжку збита". А на мене таким наглим оком дивиться... Як тепер подумаю, то могла сказати: "Німці трусили вночі - ко ось шукали". Він повірив би. Але серце моє під Дем'яновим поглядом защеміло, руки-ноги затремтіли - ось упаду... "Зайди, - кажу, та побач: у мене повнісіньке горище красного десанту". Дем'ян аж відсахнувся. "Ні-ні, - каже поспіхом, - заходить у мене немає часу. Діла!" І побіг..."

  Показання свідка - Марії Яківни Якубенко: "Староста місцевого господарства Кучер ранесенько постукав кийком у віконну раму: "Маріє, час капусту поливати!" Я зразу ж побігла. З тим звірем не побалакаєш. Сказав іти - йди. Всі його боялись, а я й поготів. У серпні сорок першого есесовці легковушкою підкотили під наш двір і батькові руки - в залізні лещата. Не вернувся. Кажуть: серед людей про фашистів щось зле балакав. А може, за двох синів - братів моїх, що тоді служили в Червоній Армії, десь-то воювали... Убили фашисти батька. Боялась я тієї влади, цур їй...

  Капустяна розсада побіля хмільника, за Теклиною хатою, висаджена. Тільки-но жінки й дівчата посходились, аж котра шепоче: "Дивіться, Кучер з Дем'яном про щось перебалакуються. Та все у наш бік очима косяться". Ми швиденько за відра та до колодязя - по воду, бо, мабуть, підпанки за нами пантрують. Ще за хвильку кучер сів на велосипед, і тільки курява за ним - у Селянщину подався".

  

  Показання обвинуваченого - старости Селянщицької сільуправи Добермана Карла: "Я саме був в управі, як на веломашині приїхав Кучер. Зляканий. "Біля Теклиної хати висадився десант", - каже. "Звідки  тобі це відомо?" - допитуюсь, а сам думаю: староста Торчинського господарства десь уже зранку напився (таке за ним водилось) та й меле всяку всячину. "Частина їх у Теклі на горищі!" - клянеться Кучер.

  Я мав зразу ж подзвонити в Черняхів у жандармерію, а потім подумав: десантники можуть підслухати телефонну розмову. Даю команду Кучеру: "Мчи на велосипеді до Малецького!"

 Показання воєнного злочинця - начальника Черняхівського жандармського куща, гауптвахтмайстера Пауля Малецького: "Коли нарочний від Добермана доповів про десант, я спитав: "Скільки їх?" - "Багато", - відказує. Хотілося набити морду за таку точність, але стримався - був у доброму настрої. Наказав швидше їхати у Торчин і встановити нагляд, щоб десант не зник непоміченним. А сам доповів у житомирську жандармерію. Звідти на двох машинах негайно виїхали п'ятдесят два солдати підрозділу СС. Мені та начальнику жандармського куща у Володарськ-Волинську дано розпорядження підняти по тривозі поліцію місцеву, жандармську службу та озброєний резерв з фольксдойче. У мене особисто їх було в резерві чоловік до тридцяти... Шеф житомирської жандармерії сказав: "Керувати операцією будеш ти, гер гауптвахтмайстер! Тут ти й покажи, як уміють воювати старші офіцери жандармерії". Я подякував шефові за довір'я. Тут же дав наказ про час виступу та місце групування.

  Через чверть години я вийшов з кабінету - мій заступник Пультер уже стояв поперед вишикуваних жандармів та місцевих вояків з поліції та фолтксдойче. Мої підлеглі знали: я люблю порядок! Коротко поставивши завдання, я скомандував: "По машинах!"

  Показання свідка - Єви Несторівни Дурицької: "Батько загнав коней на подвір'я господарства і зразу ж заліг спати. А я погнала корову на пашу - ми її до череди не прилучали, бо хворіла часто. Тільки вигнала за село, бачу: лугом від Володарська-Волинського на підводах і пішки йде багато озброєних людей. Я так злякалася, що забула про корову. Мерщій додому. Невдовзі примчав на коні комендант поліції Клусенко: "Нестор, негайно на конюшню!" Через хвильку те ж саме гукав під іншими хатами. Потім мати сказала, що всіх торчинських чоловіків поліцаї зігнали в конюшню, зачинили й перед ворітьми поставили кулемет. Мабуть, боялися, щоб ті не кинулись допомогати десанту".

  Показання свідка - Ганни Романівни Прокопчук: "Під Торчином полола пшеницю Селянщинського господарства. День був такий сонячний-сонячний! А по пшениці маки червоно горять, волошки синіють і ромен-зілля, як молоко. І в моїй душі щось незбагненне робиться. Молода, тридцяти ще не маю. Чоловік мій у Червоній Армії воює. Вночі і в день про нього думаю...Нарву оберемок квітів, несу в межу, а в голову лізе: "От би доленька милого принесла - букет готовий!" Коли гульк: з Черняхова машини. Не доїжджаючи до поля, стали, і з них фашисти, поліцаї... Ті в зеленому. Ці в чорній одежі. А ще якісь у цивільному вбрані. Розсипались полем і навгинці-навгинці..."В Німеччину людей ловити приїхали!" - йокнуло серце. Упала серед пшениці, тремчу. Аж чую: прошелестіли  зліва й справа. Минають. Видно, не до мене їм. На Торчин пішли..."

  На горищі терпко пахне в'ялою костерявою. Зірвана з грядки й розстелена стрічками по сухому вальку. Мабуть для годівлі телят. Творогов зразу ж попередив:

  - Сіна кожен може взяти лише під голову. Інакше перемнемо-перегидимо. Хазяйці воно нелегко дається - бачили ж: жодного мужичка в хаті.

  По-братськи поділили хліб, молоко (хоч глек чималенький, але кожному дісталося лише по два-три ковтки),  додали сухарів, цукру зі свого сухого пайка та ще відро води, що з сінців прихопили за порадою господині, і голод як рукою зняло. Тепер спочинок. Тихим раєм здалося це звичайне горище.

  Вартові, двоє Микол - Ніколаєв та Лукашенко, принишкли біля крихітних віконець-прорізів у причілках. Командир зі своїм помічником довго чаклували над картою. Та згодом і вони поприхилялись спинами до цегляного димаря-бовдура, задрімали.

  Лукашенко спостерігає за селом, яке вже прокидається від короткого червневого сну. Поступово розворушилась вуличка. Сперше на ній здійняла куряву череда. Потім печі закурилися, мов люльки - над селом повисли золоті стовпці диму. Запахло вареною картоплею, млинцями. Під стріхою (Миколі Лукашенкові здається, що то у підголов'ї Пилипа Курінного) зачиркотіли ластівки. Крізь їхній гамір почулось, як господиня перемовляється з якимось чоловіком. Ген вулицею побігли щебетливі гурточки жінок і дівчат. З поспішності неважко здогадатися - на роботу. Чим вище зводилось у небі сонце, тим тихішим ставало село.

  Тройник у своєму секторі нічого особливого не помітив. Їздові, помахуючи батогами, роз'їжджаються з господарського двору. Кілька разів промчав на велосипеді рудуватий міцняк. Голова закинута назад, рукави закачані, погляд управо-вліво підкреслено уважний. Мабуть, начальство! Поліцай, позіхаючи й потягуючись, вийшов з найближчої хати, постояв, мабуть, вирішуючи, куди йти і що робити. Тоді побрів за село.

  Старшину починає непокоїти, що декотрі з його побратимів надто голосно хропуть. Воно й зрозуміло - потомились, але ж хтось, проходячи повз хату, може почути. Спершу ластівки своєю скоромовкою трохи скрадали храпіння. Та птахи поступово стихають - нащебеталися чи, може, спека пригнітила їх. Ніколаєву доводиться частенько відриватися від щілини й штовхати "гучномовців", аби перевернулися на "беззвучний бік".

  Нервувати Тройникові довго не довелось - у хлівчику, припнутому з двору до сінешньої стіни, почала вищати свиня. Так занудисто, жалібно й протяжно, що хропіння бійців швидко потонуло в тому квилінні.

  Як тільки десантники забрались на горище, Курінний зразу ж заснув. У нього стало доброю звичкою: дістав дозвіл на спочинок - не знає ні хвилини. Іншим теж наполегливо радив дисциплінувати свій організм. Сни Пилипові майже ніколи не сняться. Цього ж разу, лише заплющив очі, перед ним постала господиня хати. Гарна, чорноброва. Очі прижмурені. Щось усе поривається сказати Пилипові, але замість слів - голодне вищання льохи. Прокинувся від бридкого сум'яття на душі. Силкувався знову заснути, та свиняче квиління (уже не уві сні, а наяву) гострим буравчиком загвинчувалося в череп. "Певне, колоти збирається свиню, що не годує, - подумки визначив причину господининої неуваги до статку. - Але ж у хаті не чути жодних ознак життя..." Чим уважніше прислухався, тим більше огортав неспокій. Не міг збагнути, чого й звідки, та він, той неспокій, все повнів у грудях. Ось уже й лежати стало несила - надто мулько на нерівно вивалькуваному горищі. Пилип встав, підійшов до Лукашенка.

  - Як тут, товаришу сержант?

  - Тихий рай. Тільки дуже хилить на сон, - втомлено відповів Микола.

  "Ой, щось мені цей рай не подобається..." - завертілося на кінчику язика. Не сказав, проте, - навіщо своє сум'яття зароняти іншому.

  - Ідіть, лягайте на своєму місці а я стану.

  - Рано ще змінятися, - відказав Лукашенко.

  - Чого ж удвох глипати? Я все одно не засну.

  - Ну, гаразд... Ставай, а я за тебе, Курінний, потім відвартую, - швидко погодився Лукашенко й почалапав у закуток, де щойно спочивав Курінний. Як умощувався на снопику костеряви, сподівався зразу ж поринути у сон - надто заспокійливо пахне сінце. Але сон десь загаявся. Згадалось Підмосков'я, постав перед очима ліс із шелестливим листям під ногами, виринуло журливе обличчя Ніни...

  "Певно, саме в цю мить вона згадує про мене", - подумав і звернувся до дружини:

  - Хочеш, Нінок, знати, де твій Колька-командировочний? Не турбуйся, він тепер при ділі.

  В Ніни тривожно злетіли крильцята брів.

  - Ну, чого ж ти? - співчутливо запитав. - Усе йде добре. Ще одна ніч, і скінчиться безліса місцина. Признатись, я ніколи не думав, що є на світі білому таке незатишшя. Ідеш і здається, що навіть уночі з самісінького Берліна тебе бачать... Та те, вважай позаду. Ти, Нінок, взагалі, не хвилюйся за мене. Твій Колька навчився бути таким невидимим, що його навіть на голій долоні в самого чорта не помітять. Отаке-то, кохана...

  Останні слова додумавав у глибокій дрімоті.

  Ставши на варту, Курінний за звичкою дозорця-прикордонника заходився вивчати місцевість. Метр за метром, деталь за деталлю. Кожну хату, хлівець, кожне деревце промацав поглядом. Нічого підозрілого. Звичайний, буденний ритм сільського життя. Біля призьби дітлахи граються. Дід старезний схилився на тин, докашлює останні дні підневільного життя. Зрідка вуличкою пройде чоловік з вилами чи жінка з сапкою...

  Якщо прихилитись щокою до шорстких дощок причілка, то око вихоплює ріг хмелевої плантації. Цікава рослина! На стовпах напнуті дроти, а по тих дротах зелені вужі угору пнуться. Пилип чував, що з "вужів" потім виростають шишечки, з яких вичавлюють смак пива. Кажуть, що за тим смаком навіть з-за кордону приїздять до нас - узамін привозять дорогі верстати, машини, а то й чисте золото. Отакі вони, ці зелені вужі на дротах!

  Край хмільника двоє немолодих чоловіків городять тин. Неквапливо забивають у землю кілки та прив'язують до них жердини. Працюють, як мокре горить. Воно й зрозуміло - панщина. От тільки, як здалося Курінному, городильники надто часто зиркають на Теклину хату. В Пилипових грудях поступово стільки накопичується неспокою, що хочеться розбудити капітана й сказати: "Передчуваю щось недобре!" Та тут же уявляється капітанів погляд з-під красивих, майже дівочих брів і серйозне запитання: "Привід для такого передчуття?" Як поясниш?

  На превеликий подив Пилипа Творогов сам прокинувся. Першим ділом капітан зирнув на наручний годинник.

  - Бринцев, - торкнувся долонею Миколиного плеча.

  - Я, - вмить відгукнувся той.

  - Час зв'язку.

  - Єсть! - Коля, мовби й не спав, сів і почав відстібати гудзики на чохлі рації. До правої його щоки прилипла зелена стрічка костеряви.

  Так само швидко розпрощався зі сном і другий радист. На обличчі Свиридова виступив здоровий рум'янець.

  "Видужує", - задоволено відзначив Творогов. Доки радисти напинали під коньком даху антену, командир обмірковував, що має передати в черговій радіограмі.

  - Рація готова, товаришу капітан, - доповів Бринцев. - У тому кутку немає за що зачепити антену, то Ваня потримає.

  - Гаразд, - кивнув капітан. - Передавай:

  "Залишився ще один нічний перехід. 

За двадцять кілометрів почнуться ліси..."

  

- Товаришу капітан, тривога!

  Схвильований голос курінного попідкидав усіх з пахучих снопиків сіна.

  - Спокійно! - підвів руку Творогов. - Що там, Курінний?

  - З-поза конюшень розтягується ланцюг ворожих солдатів.

  - Товаришу командир... - Курінного перебив голос червоноармійця Лебедєва, що вартував біля протилежного причілка. - Поліцаї... Їх багато... дуже багато...

  - Без паніки! - вперше за дві доби мовчання й шепоту десантники почули повний голос капітана. - Без паніки... - повторив він тихіше, бо на власні очі побачив чорну змійку ворогів, що вже ближче й ближче підступали до хати.

  Не було жодного сумніву, що то наступ на них - на червоних десантників. Командир оглянув бійців, ніби допитуючись: як ви, побратими мої, чи готові зустріти повзучу змію?

  Лише у наймолодших - Миколи Бринцева та Вані Свиридова - в очах ще блукала, дотліваючи, розгуба, решта ж - бувалі й обстріляні, вже здолали в собі все те, що малювалося в уяві, що прилітало в думах з далекої домівки, що ввижалось і вчувалося в тихому сні. Зброя стиснута в долонях. Очі суворі. Лиця зосереджені. Такими їх капітан Творогов і уявляв, а багатьох і бачив під час бою.

  - Приймемо бій, - рішуче сказав Творогов.

  Ворог ніби почув капітана. Останнє його слово потонуло в гучній скоромовці кулемета. Черга куль невидимим вихорем пронеслася по горищі - посипалась з покрівлі притрухла солома, моторошне дзенькотіння свинцю мить панувало над замовклими десантниками.

  Тихий стогін зринув у кутку, де Свиридов тримав антену. Дивлячись на побратимів широко розплющеними очима, радист посунувся до причілка. Нижче, ще нижче... Лукашенко хотів крикнути: "Штурпаків у тіло наб'єш - дошки занозисті!" Але жахливий здогад заморозив у горлі слова перестороги - Іван мертвий.

Свиридов Іван, радист. Загинув першим. Кулі влучили в нього під час, коли він
у дальньому кутку даху стоячи тримав в руках антену...

  - Усім униз! З хати без команди не вибігати! Зайняти кільцеву оборону! - наказував Творогов, стоячи за цегляним бовдуром. - Богодисту, Лапотникову, Завалію і старшині Ніколаєву очолити сектори оборони. Кожна стіна - сектор.

  Нова кулеметна черга прошила дах.

  - Сержант, падай! Чого стовбичиш? - крикнув Курінний Лукашенкові.

  Микола впав, та не відводив погляду від великих здивованих очей Вані Свиридова. "Невже ті очі нічого не бачать?.. Ні, того не може бути... Він живий... Жи-вий! Він же дивиться!" Знав Лукашенко: і в мертвої людини очі лишаються відкритими, ніби вона і мертва хоче бачити дивосвіт, що її оточує. Бачив мертвих фашистів, у яких на зіницях, випнутих і потрісканих од морозу, волохатились іскринки інею. Але ж то були вороги, які не викликали в Миколи ні співчуття, ні навіть бажання дивитися на них. Вони лізли по снігу, щоб прорвати оборону Москви, щоб чужу землю підім'яти під себе. А тут, на тісному горищі, поряд з зеленими пучечками костеряви, сидить його друг, співвітчизник, з яким Миколі належало здійснити відповідальне завдання командування. Сидить, схиливши на плече голову, й дивиться некліпно.

  - Лукашенко! - крикнув Пилип Курінний, щоб збудити Миколу від гіпнозу смерті, яка вже оселилася в Свиридову й виглядає на Лукашенка. Микола, задкуючи, наближався до драбини, але погляду від Івана не відходив. Мовби ще сподіваючись, що той ось-ось кліпне віями, посміхнеться своїми добрими устами й скаже: "Ну, як я вмію прикидатись? Налякав тебе, сержант?"

  Курінний садонув прикладом у віконну раму - шибки бризнули сліпучими скалками. Чекав, що на цей дзвін відізветься ворожа зброя, але вона мовчала. Визирнув у нижній лівий куток віконної пройми. Городами - падаючи й схоплюючись - півколом поспішали до хати вороги. Вони вже так близько, що можна роздивитись їхній одяг - німці в чорному, жовтому. З-поміж останніх виділяється здоровило, з блідим, як у мертвого, лицем, з плечима, що пнуться весь час угору, ніби намагаються закрити від куль банякувату голову. Чи то ноги довші, чи запалу вбивати найбільше, але він виривається наперед і заклично махає автоматом. Суне ланцюг, затягуючи й затягуючи зашморг навколо хати.

  "Все... Годі вичікувати... Стріляти треба... - міркує Пилип. - Їх вже багато... Підпустиш ще ближче - голими руками візьмуть... Як курей у курнику, повиловлять і в мішок... Таку масу не встигнеш перестріляти, як підійдуть упритул..." Курінний дивується: звідки це в нього? Не раз же доводилось бути в бою... Ще складніші ситуації траплялись... Не насмілювався ж досі нікчема-ляк лізти зі своїми порадами. Вилаявсь тихенько й заспокоївся. Вийняв диск і ще раз зазирнув у нього - чи патронів там повно. Знав же, що заряджений, а все ж перевірив. Усі три гранати поклав праворуч. Вусики в них повідгинав. Тільки чому капітан жодної команди не подає? Не стріляти ж кожному на свій розсуд... І Творогов, наче почувши думку Пилипа Курінного, наказав:

  - Підпускати якомога ближче і бити напевно. Це наш з вами фронт, товариші. Тут нам стояти за нашу Радянську Батьківщину.

  Вороги тим часом підійшли до невеличкого хлівка, що на сусідському обійсті, й залягли. Чути, як голосно перемовляються між собою.

  "Що ж ви на нервах мені граєте?!" - скрипнув зубами Пилип Курінний і правицею помацав прохолодну поверхню гранати.

  Нарешті, з-за рогу хлівка виглянула зелена постать в кашкеті з високою тулією. виглянула й зникла. Звідти ж вихопився темнорудий собака. На грудях у нього світла пляма, а вуха й уся спина чорні. Німецька вівчарка. Кілька стрибків і ось вона уже перед вікном. Курінний бачить пащу вівчарки. ікла вишкірені. Присіла, щоб стрибнути у віконну пройму. пилип виставив кінчик автоматного дула й пальцем приклався до спускового гачка. Та з-за хліва пролунав різкий окрик понімецькі, і вівчарка, опустивши голову, потрюхала назад.

  Тим часом з-за рогу вийшов той же німецький офіцер в кашкеті з високою тулією. Змахнувши рукою в чорній рукавичці, рушив до хати. Поруч нього задріботів куций молодик. Офіцер голосно зашверготів, а його прислужник став перекладати:

  - Здавайтесь! Пан офіцер гарантує життя... Життя гарантує усім тим, хто ні разу не стрельне по нас.

  За фашистом і перекладачем посунула пістрява ватага.

  - Чуєте, що пропонує пан офіцер? - не вгадав перекладач. - Здавайтесь!

  - Ну, ще крок... Ще крок... - лютує Курінний. - Я тобі здамся! На тому світі свою агітацію закінчуватимеш, бо на цьому не встигнеш.

  - Вогонь! - скомандував Творогов.

 Пилип Іванович прицілився і полоснув з автомата. Враз перед очима все змішалось, закружляло, де й подівся злагоджений ритм наступу. Офіцер підвів правицю з пістолетом: стріляти мав чи жестом руки закликати своє військо до атаки, але не встиг, бо рука опустилася на живіт. Гітлерівець зупинився, похилив голову на груди й упав у картоплиння. Поряд мішкувато присіли, а потім заорали носами в землю два поліцаї. Вгодований і, здавалось, неповороткий перекладач зі спритністю кішки майнув за ріг хлівця - туди, звідки щойно розпочався наступ. З вереском і безладним бахканням з гвинтівок кинулись навтікача поліцаї.

  - Прицільно. Тільки прицільно бити, - у паузах між стріляниною нагадує капітан Творогов.

  Командир не стоїть на місці. Підбіжить до одного вікна, до другого, дасть відповідну вказівку і знову припадає до автомата.

  З першого дня війни пам'ятає Пилип холоднокровну мужність свого командира. Курінному хочеться вкласти усе вміння, всю душу, а якщо виникне необхідність, то й життя віддасть, щоб сповнити волю Творогова. Бо воля комуніста Творогова - то воля Батьківщини, то прагнення і самого бійця Курінного.

  Пилип знову притиснув щоку до лакованого приклада, бо інший офіцер, в кашкеті зі срібною кокардою, повиштовхував з-за хлівця своїх вояків і наказав повзти на приступ. Уже не йдуть на повний зріст, як при першій атаці. Але й лежачих Курінний добре бачить серед зеленого картоплиння. Лише звів автомат на підвіконня, натиснув на гачок - і корчиться ще один. А он іще... іще...

  - Молодець, Курінний! - Пилип почув над головою вигук капітана. - У нас з ними непогана розмова виходить.

  - Так точно, товаришу капітан. - відповів Пилип, пильнуючи за своїм сектором. - Здається оце... - і дав куцу чергу. - Оце шостий. Як гаддя лізуть...

  Не встиг закінчити думку Курінний, як щось шугонуло кажаном, боляче чиркнуло по вилиці. Примружив очі - невже куля зачепила? Ні, почув: позаду щось упало. Глянув і онімів: на долівці, немов кошеня, що хоче вхопити себе за хвіст, крутиться довгошия німецька граната. З дерев'яної ручки тремтливою цівочкою сочиться голубий димок. "Вибухне!" - вкололо у мозок передчуття смерті. Хто-хто, а Пилип Курінний знає: за два метри (та ще й у приміщенні!) від цієї "булави" не сховатись.

  Творогов шулікою кинувся на гранату й тієї ж миті метнув її під чорну щелепу печі.

  Гахнуло.

  Бризнуло в обличчя Курінному дрібним камінням. Піч, мов утомлена корова, поволі опустилася вниз і перетворилась на руду купу цегли.

  Коли над долівкою вляглася курява, Пилип побачив, що капітан стоїть на колінах, обіпершись на долоні; він силкується звестись на ноги. Комбінезон на його плечі забагрянився.

  - Вас поранило? - Пилип прожогом кинувся до командира.

  - Слідкуйте за вікном. За вікном, Курінний!

  - Санінструктор! Командира поранило! - ошаліло закричав Пилип, поглядуючи у вікно, де лізли фашисти.

  Старший сержант Бастіанов, пробираючись крізь кіптяву, вбіг у Пилипову кімнату (тепер Курінний вважав її своєю).

  - Я вас, товаришу капітан, у сінці, - підхопивши під руки, Гомер поволі потягнув Творогова. - Там, у сінцях, нема вікон... Ні кулі, ні гранати туди не долітають...

  Пилипа мучила спрага, але він не міг відірватись од віконної ніши, щоб вибігти в сіни й напитися води. Ворог насідав дедалі зухваліше, намагаючись уникнути влучних куль. Боєць раз по раз перемикає автомат то на короткі черги, то на одиночні. Поки що все йде нормально. Більше десятка трупів лежать поверх зелені, розкинувши руки. До вікна ще жоден з атакуючих не дібрався. Лише кулі залітають у хату і впиваються у дерев'яні стіни.

  В оселі поступово темніло. Від диму, кіптяви, хмарин, що напливли на село з-за хмільника. А може, то вечірні сутінки насувались? Годинник на руці Курінного зупинився. Певно, від удару. Втома дзвеніла в голові, застилала очі зеленою пеленою. Почало здаватись: навіть яблуньки, що рядочком ростуть по той бік картопляних грядок, стали рухомими. Повзуть разом з ворогами... Натис на спусковий гачок, щоб дістати до тих зелених плазунів, але автомат не здригнувся.

  - Патрони! - щосили гукнув.

  - Даю, відповів з-за димової завіси Софронов. Пилип механічно висмикнув диск, зняв з нього кришку і, не зводячи погляду з картоплиння, поспіхом напихає прохолодні патрончики. Око помітило: між зеленими завихляли чорні плями.

  - Вітю... Бачиш: задами крутять?

  - Бачу, Пилипе.

  - Он граната. Не будь таким скупим - почастуй гостей.

  Софронов висмикнув чеку, й граната, стрельнувши у повітрі, описала чорне півколо, впала між чорних плазунів. Ті вмить посхоплювались, але їх накрила сизоруда пелена.

  - Спасибі, друже, за набої.

  - Ще раз можеш покликати, - у відповідь на Пилипову подяку Софронов потрусив "цинкою". - Оце й усі наші запаси...

  - Малувато, - зітхнув Курінний.

  - Вікторе, де ти там?! - закричали з другої кімнати.

  - Іду, - відгукнувсь Софронов.

  Пилип навіть поглядом не зміг провести товариша - пильнував. Чув лише, як позад нього тарахнуло, ніби бляшанку хтось кинув на камінь. Озирнувся: Віктор Софронов лежить горілиць, а поруч "цинка" й патрони, розсипані по сірій кіптюзі.

Другим погиб рядовий, москвич Віктор Софронов

  Курінного охопила несамовита лють. 

  - Чого сидимо?! - закричав у куряву й пітьму. - Чавити їх треба там, а не вичікувати!

  Мовби у відповідь на Пилипів крик з другої кімнати - густа гримкотнява автоматних черг. Несамовите волання нападників, які, певно, кинулись у рішучий наступ. "Там, бісового батька, ще жаркіше, аніж у мене..." - подумав і трохи вгамував шал.

  Тим часом і по Пилиповому вікну почали знавісніло палити з гвинтівок і автоматів.

  - Уперед! - загорлав біля хлівця молодик у жовтому.

  Стіна навпроти вікна, мов жива - штукатурка й тріски пирскають раз по  раз. То кулі так лущать її.

  Граната Курінного трохи збиває запал знахабнілих ворогів, але вони вже не тікають за хлів - у схованку, а залягають у розорах. Напевно, відчувають, що боєприпасів у десантників надовго не вистачить.

  Крізь гримкотняву Курінний почув голос Творогова: Товариші... Слухайте мене уважно...

  Голос кволий, знесилений.

  - Спробуємо прориватись... Кому вдасться, наказую пробратись до партизанів і через них передати донесення... Запам'ятайте... "Центр. Медведєву. Саша не пройшов". Чуєте мене, друзі?..

  Творогов раз і вдруге повторив текст донесення. В Пилипа горло перехопило від жалю: "Невже кінець? Невже не збудеться те, про що розповідав капітан перед вильотом?! Ні, ми ще повоюємо!" Шпургонув за вікно останню гранату й побіг до командира.

  Капітан сидів під стіною, неприродно схиливши голову на груди. По скроні - червона цівка тоненько струмує. Комбінезон на плечі і боку вкрився темними плямами.

  - Товаришу капітан... - геть розгубився Курінний. 

  - А, це ти... Пилипе Івановичу... - в'яло, немов у півсні, мовив Творогов, і на обличчі його майнула мученицька посмішка. - Ти... Ви... Пилипе Івановичу, просили у мене рекомендацію в партію...

  - Не треба про це...

  - Треба.

  - Не зараз. Потім, товаришу капітан, - швидко говорив Курінний, розриваючи тремтячими руками перев'язочний пакет.

  - Потім?.. - здивовано запитав капітан і замовк. Та коли Курінний приклав до скроні марлевий тампон і обвів навколо голови командира бинт, Творогов знову заговорив: - Потім, Пилипе Івановичу, вже не буде...

  - Товаришу капітан... Олександре Федоровичу! Замовкніть... Чуєте?!

  - Чую, Курінний. Тільки зараз ти мене послухай. Донесення мусиш передати. Я сподіваюсь... Я вірю! І скажеш полковнику Медведєву: "Творогов мене рекомендував у партію. Перед смертю рекомендував". Полковник повірить... Він щось придумає, як завірити рекомендацію... А тепер - у путь, друже... Не марнуй часу, Курінний! Вони затихли тому, що сподіваються на наше повне виснаження. Зараз знову полізуть... Чого ж ти стоїш?!

  - Без вас не піду...

  - Я наказую!

  - Наказ виконаю... Але раніше...

  Пилип нагнувсь і взяв капітана на оберемок, наче підлітка. Поліз у вікно, що, на подив, не обстрілювалося. На старій рядюжині, яка висіла на тину

, затяг командира в хмільник.

  - Чим допомогти вам? - запитав Курінний, прихилившись до самісінького вуха капітана.

 - Сектор... За сектором, Курінний... слідкуйте... - майже беззвучно відповів Творогов. Боліслива хвиля пробігла по його обличчі. Згодом він додав: - Коня мого... тримай. Та тримай же! У-у, чорт, ніяк до стремен не дістану... Допоможи, Курінний... До-поможи! - і ногу в коліні підігнув, ніби справді мав дістатися в стремена.

  Пилип звівся на лікті, щоб зручніше покласти капітана. Черга куль пронеслась над головою, общипавши зовсім близенькі  листки хмелю. "Засікли", - подумав. Приплюснутий до землі, він усе ж зумів зняти з себе речовий мішок і підкласти під голову командирові. Той ще знайшов у собі сили посміхнутись і прошепотіти: "Спасибі".

  - Курінний! Зліва бережись! - чийсь окрик, близький і знайомий.

  Кинув оком уліво - під кущиком смородини фашистьський солдат довбається пальцями в ручці гранати. Схопив автомат - коротка черга, мов коса, різонула навкіс через зеленавий мундир. Пилип бачив навіть, як на кінчику плеча гітлерівця стріпнувся клаптик мундира, вирваний кулею. Але в ту ж мить над головою дзенькнув натягнутий дріт, і граната, падаючи, шелеснула по листі. Вибух гахнув над самісінькою головою.

  Що було далі, Курінний не тямив.

  Здається, знову кудись повз.

  Здається, знову й знову відстрілювався.

  Здається, знову підхоплювався і щось люто кричав, розмахуючи автоматом...

  Опам'ятався від тиші. Вона, наче вода, тисла на барабанні перетинки. Найперше, що прийшло в голову: "Це вже я мертвий... Так, так, мене гранатою рознесло... Яке важке і неприємне небуття. Але ж руками й ногами володаю!" Торкнувсь долонею чола - дотик відчутний. Значить, живий. "А може, все скінчилося і я лишився один? Може, наді мною стоїть фашист і чекає, коли очуняю?" Здригнувся від такої страшної думки. Підвів голову - поверх густих заростів мерехтять зорі. Якісь наполохані, тремтливі. Намацав правицею автомат. Відчув: у роті пісок. Сплюнув. На той звук зовсім близько озвався кулемет. Кулі, немов незграбні пальці по струнах, задеренчали натягнутими дротами. Пилип навіть зрадів. Виходить, що за хвилини, а може, й години забуття, яке настало після вибуху гранати, він не потрапив до рук ворога. І ворог, виходить, ще не здолав їх! Витяг диск з автомата, відкинув кружальце покришки, провів пальцями по тупих кулях, що рядочком вишикувались, наче солдати, готові до бою. Від цього дотику додалося сили. От тільки дзвін, що лине з-під тремтливих зір, заважає зосередитись, прислухатись, де ж його побратими...

  Хтось торкнувся Пилипового плеча. Тепло, по-братньому стис передпліччя. Курінний відповів таким же потиском.

  - Живий, камарадос? (з іспанської - camaradas - товариш)

  "Бургенио", - здогадався Пилип.

  - Де капітан? - запитав Курінний насамперед про того, кого і в тяжкій контузії не виронив з думки.

  - Не питай краще, камарадос... - похнюплено прошепотів Бургеніо.

  - Де він?! - наполягав Пилип.

  - Он там... Він мертвий, наш капітанос...

Творогов Олександр Федорович... помер від тяжких поранень у хмільнику

  - Де? Де лежить капітан?!

  - Там... За третім стовпом... - Бургеніо вказав рукою, а обличчя відвернув у протилежний бік. По миті зняв з голови пілотку й витер очі.

  Пилип підповз до третього стовпа. Навіть у темряві не зміг би помилитись: перед ним лежав Творогов. Тихий, нерухомий, ліва рука на грудях. Тільки права зведена над головою. Курінний припав до грудей командира. Холодних, уже закам'янілих. Поводив вухом, усе ще сподіваючись почути хоч найменьший подих чи бодай найлегший стук капітанового серця. Під щоку потрапило щось горбкувате й мульке. Відгорнув борт комбінезона - у тьмяних промінях місяця блиснула емаль ордена...

  "Чув, Пилипе Івановичу? Не забудь. "Саша не пройшов..." - згадались слова Творогова. У Курінного мороз пішов по тілу, а потім, здалося, по всьому хмільнику. Аж натягнуті дроти ще натужніше загули над головою. Мертвий він... Мер-твий! Чи ж мертвий? Може, тяжкопоранений... Знекровлений... Але живий! Буває, кажуть, таке: стече людина кров'ю, холодна зовсім, але життя в ній ще довгенько тримається... Стиснув пальцями зап'ястя руки: пульс... хоч кволий має бути!

  Рука не піднялася - вона така ж задерев'яніла, як і груди.

  Пилипові нараз привиділось, що по обличчі Творогова промайнула посмішка, наче долинув голос: "Чуєш, Пилипе Івановичу, не забудь. "Саша не пройшов..." І в дротах той же голос: у-у-у, о-о-о...

  "Напевно, я божеволію... А може, й збожеволів..." - пронизила мозок думка. Та в ній спалах: "Треба поховати капітана. Зніму орден - здам у штаб, а капітана поховаю!" Повів долонями по кишенях - жодного твердого предмета. Ніж лишився в речовому мішку. Автоматом ями не викопаєш. Єдине - нігті.

  - Я не залишу вас, товаришу капітан, на наругу ворогові. Викопаю могилку, хоч малесеньку... Аби прикрити тіло... Колись повернуся і поховаю з почестями... Брате мій бойовий... Пораднику... - шепотів Курінний, дряпаючи нігтями землю.

  По той бік хмільника спалахнула перестрілка. Пилип на один видих припинив гребти руками. Пальців уже зовсім не відчував, мовби по самі лікті шкіра обпечена, холодна земля прилипає до ран.

  - Поховати... Поховати... Поховати... - шепочуть запечені губи.

  - Камарадос... - торсонув за плече бургеніо. - Там ще троє наших вмирають. Німці підходять ближче...

  Стрілянина - наче хтось нанизує листя на червоні нитки трас - притисла обох до землі. Курінний підсунувся до тіла капітана.

  - Чуєш, Бургеніо, - він наказав мені пробитися до партизанів... - прошепотів Пилип і, схопивши іспанця за руку, щосили вигукнув: - Вперед! Ми виконаємо волю командира!

  З усіх чотирьох боків на той крик відповіли кулеметні черги й часті гвинтівочні постріли.

  Розповідає Катерина Григорівна Кириченко: "Ми з Марусею Бутрик поливали капусту. Почався бій - ми в розору. Дрижимо. Куди полізеш, як кулі так і летять, так і летять над головою. Довго лежали. Бачу, дах на Текліній хаті задимився, полум'я закружляло. З вікон почали стрибати десантники. Одного, певно, пораненого, потягли на якомусь ряденці. До хмелю всі пробираються. Повз нас троє повзуть, а по них фашисти стріляють. Коли передній побачив нас, то сказав: "Дівчата, швидше звідси тікайте, бо через нас і ви загинете". А сам такий молодесенький та красивий! За спиною у нього - велика чорна скринька... Помахав нам рукою, посміхнувся винувато та й поповз далі. Ми й собі в безтямі кудись поплазували і таки вибралися з того пекла. А червоноармійці в хмільнику засіли. Цілу ніч там ішов бій. А на світанні мій дядько бачив, як той, що зі скринькою за спиною, вихопився з хмільника й кинувся у старий занехаяний колодязь".

  Так померав перший радист десантної групи червоноармієць Бринцев - красивий юнак з російського села Шумаково, що на Курщині (Шумаково - село в солнцевському районі, Курської області).

  Скінчились у бійця патрони. Гранати витратив ще вчора удень, коли пробивалися з оточеної палаючої хати. І ось тут, на межі, Коля Бринцев збагнув усю трагедію свого становища. Не смерті боявся. Ні!

  У нього за плечима рація...

  У нього в кишені шифр радіозв'язку. Таємниця, якою може скористатися ворог...

  Цьому не бути! Комсомолець Бринцев не видасть таємниці. Він унесе її з собою... Але як умерти, коли прорахувався й патрона не лишив. І все ж вихід є. Вчора, коли повз до хмільника, надибав яму, порослу бур'яном. Тоді навіть думав скористатися нею для оборони. Зазирнув: там, у глибині, виднілася вода. Каламутна, смердюча. Вчора обминув - поплазував далі, у хміль. А сьогодні? Згадав сморід застоялої криниці - мурашки холодні по тілу побігли...

  В заростях хмелю ще йде бій. Нерівний бій жменьки знеможених десантників проти численої ватаги карателів...

  Вороги ось-ось вийдуть із-за зеленої стіни. Побачать Миколу. Кинуться ловити. Щоб живцем узяти. Миколу Бринцева, радиста... у полон...

  Ні, комсомольці в полон не здаються!

  "День такий гарний починається", - подумав, жадібно дивлячись на схід, звідки піднімається вмите росами сонце. Там рідна Москва... І Шумаково десь там... Мати, мабуть, уже зранку виглядає листоношу. Листа від наймолодшого сина-воїна чекає...

  - Не буде, мамо, листа. І нічого вже більше не буде, сказав у голос, ковтаючи давучий клубок, що став поперек горла.

  Ще раз кинув оком на хмільник, звідки, наближаючись, долинали постріли.

  - Прощавай, Батьківщино!

  Ступив два кроки, розгорнув бур'ян і сторч головою шубовснув у твань.

  Бур'ян хитнувсь і знову завмер над дірою колодязя. Наче розумів: треба сховати Миколину таємницю.

  Витягли Колю наступного дня, коли фашисти вже виїхали у Черняхів. Троє дядьків торчинських тихцем підкралися (щоб поліцаї не побачили), зачепили багром за одяг і витягли. Крім великої печалі, чоловіків ще й подив охопив: боєць зі скринькою за плечима міцно тримав у правій руці автомат. Пальці обхопили дуло та й заклякли навіки.

  Червоноармієць Бринцев і мертвим не випустив зброї

  Рідна моя Україна Радянська! Не забудь цього - запам'ятай навіки, як бився й помирав російський юнак, комсомолець Микола Бринцев. У свої неповні двадцять літ він, як і мільони його ровесників - росіян, українців, білорусів, казахів - синів усіх націй і народностей, що становлять сім'ю Країни Рад, віддав свою молодість, щоб була вічно молодою ти, Україно. Він віддав своє життя, щоб гомінким життям повнились твої оселі, щоб у полі пшениця, а в лузі червона калина... За твоє щастя. За твій розквіт. За те, щоб пам'ятником над Миколиною могилою звелась велична людська мрія - комунізм.

  ...Червоноармієць Бринцев - один із дванадцяти десантників групи Творогова, які полягли в бою проти фашистів у селі Торчині на Житомирщині 3 червня 1942 року.

  Розповідає Єва Несторовна Дурицька: "вранці наступного дня переполох від бою почав улягатись. Повипускали з конюшні чоловіків (їх туди напередодні зачинили, щоб, крий боже, не кинулися допомогати десантникам). Тільки-но батько прийшов додому, як за ним приїхали есесівці. Забрали й того Петра-оточенця, що з батьком пас коней".

  З показання обвинуваченої Теклі: "Німецькі жандарми заарештували мене. Допитували, чому я переховувала червоноармійців. Я сказала, що до мене їх привели Нестор з Петром. Мене зразу випустили, а їх пов'язали. Обох... Більше в село вони не повернулися".

  Розповідає Єва Несторовна Дурицька: "Спершу батька і Петра тримали в черняхівській тюрмі. Через день чи два мати моя пішла й упросилася на коротке побачення з батьком: "За що тебе карають?" - мати спитала, а батько: "Бо хотів людям допомогти". Ми нічого не знали про те, що батько привів десантників у село, і тому мати допитувалась: "Яким людям, Несторе?" Батько гірко посміхнувся й відповів: "Добрим людям, розумієш? Жаль, не зумів я їм допомогти..." Ці слова дуже розлютили поліцая, який був присутній при розмові. Він замахнувся на батька прикладом і вдарив.Та зразу й у камеру зачинив батька. Ще через день мати пішла в Черняхів, то сказано: відправили в Житомир. У Житомирському гестапо одвіт був короткий: "Вибули". Тільки один охоронець шепнув матері: "Не шукай - твого чоловіка вже нема в живих".

  "Довідка, видана Селянщинською сільрадою в тому, 

що громадяни села Торчин: Дурицький Нестор 

Васильович і військовополонений Петро (прізвища 

й по батькові не встановлено, а відомо лише, 

що він з Алтайського краю) розстріляні фашистами

 в 1942 році за сприяння червоному десанту".

На тій же довідці значиться, що -

"виказаний куркульським пасинком загинув від руки 

фашиста." 

  Теклин чоловік - колгоспний активіст, чесна й добра людина.

  Яка іронія долі! Через неповний рік після того Текля спершу зрадила десантників, а потім у страхові за нікчемне життя своє видала іще двох. І цим двом довелось "оселитися" на одній довідці з її чоловіком...

  Вони всі троє були людьми. Людська пам'ять у кожній торчинській хаті (нині це село Вишневе) береже їхні імена, як і Творогова та його бійців. Текля ж, з визволенням Житомирщини від фашистів, була засуджена на десять років позбавлення волі. Відсиділа, повернулася в село й дотоптувала свою стежку - ту стежку, по якій у страхові й ганьбі йшла зі зрадою на вустах... Одинока, хоч і серед людей. Зганьблена сама собою. Їй все життя привиджався Григорій. Він поставав перед нею не лише уві сні, а й серед білого дня. Стане неподалік, дивиться темними, повними докору й образи очима. Жодного разу не заговорив до дружини. Слова не промовив. Ні уві сні, ні в думці. Мовчки засуджував зраду тієї, яку колись так вірно і щиро кохав...

  Лише двом з чотирнадцяти вдалося вирватися з кільця. Через двадцять три роки (в літку 1965 року), за кілька місяців до смерті, Пилип Іванович Курінний приїхав у Торчин - навідався до своїх бойових побратимів, які навіки оселились тут у братській могилі.
  - Пробував поховати командира, - розповідав Пилип Іванович. - Сашу... Олександра Творогова... Не вдалося, нігті пообдирав, а ямку вигріб міленьку. Трохи пригорнув землю, а коли почали насідати фашисти, схопив іспанця за руку й закричав: "Уперед!" Дроти над головою гудуть, немов велетенська гітара в небі грає, листя, одсічене кулями, летить, ніби вже осінь... Пізніше дивувався: куди ж вів іспанця? Адже оточені зусібіч. Кинувся під кулі. Мусив будь-що дістатись до партизанського загону й передати ті страшні слова "Центр. Медведєву. Саша не пройшов".
  Контузія, смерть командира, безвихідь... Все далося взнаки. І я побіг, тягнучи за собою Бургеніо. Наштовхнулись на кулемет. Він саме кресав трасуючими трохи вбік од нас. Вогненні нитки одна одну доганяють. Ну, думаю, поверне дуло ліворуч - не жити нам. Як тримав у правиці автомат, підкинув вгору й натис на спусковий гачок. Короткий спалах осліпив мене. Кулеметник несамовито заверещав - значить, влучив у нього! Тисну ще на гачок - автомат ні звуку. "Скінчилися патрони!" - збагнув і від страху (зізнаюсь, то був чи не найжахливіший момент у моєму житті: ворог за три метри, а я беззбройний!) як закричу: "Бургеніо! В атаку! За мною!!!" Кулі свищуть навколо голови. Позаду тупіт, крики: "Хальт" Хальт!" (з німецької Halt! - Стій!) А нас не беруть кулі - біжимо... Зупинились на хвилинку в малому березняку. Чуємо: з собаками по сліду біжать. І ми далі, далі... Мабуть, ніч врятувала. Та ще моє божевілля... Якби не кинувся поміж куль, хтозна-чим скінчилось би. Може, ліг би тринадцятим у братську могилу... А так виконав наказ командира. Добрався до партизанів. Спасибі селянам - допомогли. Самі ми пропали б... Радіограму передали через двадцять днів... "Центр. Медведєву. Саша не пройшов".

 

Посилання

ДАЛІ ЧИТАТИ КНИГУ

З 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури

В 1938 році в Черняхові було побудовано кінотеатр на 360 місць і будинок культури на 500 місць. 

У серпні 1984 року в Черняхові урочисто відкрито новий районний будинок культури.

Суд в Черняхові над поліцаями

https://www.zhitomir.info/post_1298.html