ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.
Глава 4.
ДОРОГА ПІД ЗОРЯМИ Й КУЛЯМИ
Сутінків чекали, як свята, як порятунку від спеки, нервової напруги, а головне, - від бездіяльності. Уже все обмірковано й розставлено на свої місця. Попереду - доки минуть залізницю - йтиме сержант Лукашенко (дорогу ж знає!). З ним - рядові Лебедєв і Софронов. Потім, через короткий інтервал, друга трійка - Творогов, перший радіст Коля Бринцев та Пилип Курінний (останнього капітан призначив своїм ординарцем*). Третя - на чолі з Завалієм і четверта - з Лапотниковим. У цій четвертій - санінструктор Бастіанов і хворий Ваня Свиридов. Молодшому лейтенанту Богодисту й старшині Ніколаєву як бувалим прикордонникам належить "замітати" сліди.
Лукашенко
Лебедєв
Софронов
Творогов
Бринцев
Курінний
Завалій
Фернандес
Бургеніо
Лапотников
Бастианов
Свиридов
Богодист
Ніколаєв
- Трійки? Порядок як авіасіон! (aviación з іспанської - авіація) - виставляє перед Гомером великого пальця і гаряче шепоче Фернандес Альфредо. - Я люблю авіасіоне порядок. - Чорні вуглинки його очей виблискують.
Гомер розуміє: набридло хлопцеві лежати без діла. В самого підошви печуть - дороги хочеться, але всьому свій час.
Білі хатки передмістя поволі розтають у сутінках, мов грудочки цукру в чорній каві. Засинає шосе. Тільки над табором ніяк не вляжеться стрілянина. Оскаженіло, раз по раз татакають кулеметні черги. Аж моторошно. Творогов кидає швидкий погляд на табір. А на собі відчуває погляди побратимів: чого, мовляв, тягнемо? "Для нетерплячих це теж урок. Вчіться чекати!" - подумки відказує товаришам.
На кінці вулиці зачавкотів старий дизель. Гуркотіння, мов невидимі сліпаки, летіло над пустирем і розбивалось об кам'яні брили. Капітан неначе чекав цієї звукової завіси. Наказав:
- Прислухайтесь до сигналів, - і звівся на ноги: - Рушили!
Лукашенко випростався - аж у суглобах захрустіло. Ступив на шурхітливий полинець. Хотів пожартувати, та довелося стриматись - з легким вітерцем від табору прилинув нудотний дух гнилизни. І кулеметне татакання. Навіть уявив себе в тій шерензі, що в цю мить жде, доки фашист натисне на гашетку. Здригнувся.
- Лукашенко, ширше крок. У чому справа? - сердитий шепіт капітана.
- До темряви звикаю.
Дизель затих - і враз прослалася така тиша, що шурхіт спеченого сонцем бур'яну під чобітьми скидається на хрумкіт, ніби якась величезна тварина жує пересохший очерет. "Хоч би роса швидше впала" - думає Творогов, пропускаючи повз себе трійки.
- Легше, легше ступати, - наказує пошепки.
Найдовше затримався, порівнявшись зі Свиридовим. Хоч і полегшало Іванові од Гомерових таблеток, але почуває себе ще негаразд. Не охає, не просить підмоги - з усіма нарівні йде, та в хитрих кроках капітан вловлює неймовірну натугу.
- Товаришу командир, - нахиляється Бастианов. - Ваня далеко не втне.
- Що ти, Гомере, плетеш?.. Даруйте, хотів сказати: товаришу старший сержант, - захвилювався Свиридов. - Не зважайте, товаришу капітан. Я видужав. Хочете - дайте мені ще й свій ранець: - понесу, запевняє Іван.
Щоки Бастианова проймаэ жар. Добре, що в темряві не видно. Гомер аж тепер збагнув свою помилку: інформуючи командира про стан здоров'я бійця (такий обов'язок санінструктора!), він не врахував, що в Свиридова слух першокласного радиста.
- Ну, треба ж таке наговорити капітанові? - ображено бурчить Іван.
- Я хочу як краще, - ніяковіє Гомер.
- Добре мені "краще"... Виходить, що я можу всю групу підвести? А я не підведу, товаришу капітан. Чесне комсомольське, не підведу!
- Гаразд, Свиридов. Я вірю вам, - Творогов легенько взяв Івана за передпліччя і відчув крізь гімнастерку гаряче тіло. - Вірю. Тільки не спотикайтесь.
- Єсть не спотикатися, - хлопець тягнеться в струну, щоб командир не помітив, як важко дається кожен крок.
Альфредо теж іде так, ніби він напідпитку. Високо піднімає ноги, а тоді довго й невпевнено ловить підошвою землю.
- Що з вами, Фернандес?
- Темрява тисне, компаньєро-товаришу капітан.
Творогов не бачить тонких рис обличчя іспанця, але з голосу здогадується: йому соромно. Альфредо ніяк не збагне, що саме його "тисне". В далеких Піренейських горах серед гучних перекатів луни він легко вловлював найтихіші звуки й безпомилково розрізняв, хто то - людина, гірський баран чи дика кішка. А тут, серед тиші, що лише зрідка виповнюється криком нічного птаха, Альфредо як глухий. Мов хтось ватою вуха позатикав. "Треба було в перший десант узяти людей, найбільш пристосованих до місцевих умов, - міркує Творогов. - Таких, як старшина Ніколаєв, сержант Лукашенко, рядовий Курінний..."
- Залізниця близько. Не зайве перевірити, чи не виставили на ніч варту, - підступає до командира Лукашенко.
- Не зайве, - погоджується Творогов.
"Значить, знову, Миколо, натискуй на лікті, - рушає у розвідку сержант. - Болять? Ну, що поробиш - завжди така доля тих, хто йде попереду".
Ще з походів по білоруських та Брянських лісах, торік восени Творогов знає: упродовж колій - цілодобова варта, на певній відстані дзоти, кулеметні гнізда, а біля мостів і роз'їздів - навіть легкі гармати вкопані. А як тут?
Тим часом Лукашенко підповз до залізниці. Обдивився - очі до темряви звикли. Насип тут високий, а сліду, який мав залишити, долаючи полотно вдень, майже не видно. Пісок насипу досить сипкий - так і повзе з-під долонь. Щебінь лунко цокоче, тільки-но доторкнись. Треба товаришів попередити. До слуху долинув дивний мінорний звук. Припав вухом до колії: мовби басова струна на цимбалах. "Що ж, погомони, голубко... Ми з тебе ще дровець нарубаємо. Тільки не сьогодні", - поплескав долонею по прохолодній рейці й присвиснув: шлях вільний!
Командир стоїть на плоскій шпалі, а повз нього йдуть бійці. Важкувато вибирається кожен на насип, а тоді легенько збігає, ніби скочується з гірки на ковзанах.
- Один, - лічить капітан, - два, три...
Тишу непокоїть скреготіння щебеню під чобітьми. Та ще шепіт молодшого лейтенанта Богодиста.
- Рівніше, рівніше, - вимагає, - щоб в один слід...
За останнім бійцем, котрий перевалив через насип, двоє з гілочковими віниками в руках мовчки метуть по піску й щебню - розрівнюють, щоб не лишилося слідів. То Богодист запропонував - на прикордонній заставі навчився.
- Творогов! - раптом притишено гукнув Богодист. Не роздумуючи, капітан кинувся з колії, припав серед рідкого бур'янцю. "Що сталося? - лише встиг здивуватись. - Така тиша... Все наче беспечно..."
Човгаючи підошвами по шпалах, залізницею йшли двоє. З землі, на фоні неба, їх добре видно.
- Якщо виявили нас, доведеться тихцем прибрати, - дихає в самісіньке вухо Богодист.
- Мабуть, доведеться, - погоджується Творогов.
А ті все ближче й ближче...
- Петре, - забринів чоловічий голос. - Я тут чиїсь тіні бачив. Мовби через колії перебігали.
- Невже? - другий, басовитіший голос.
Зупинилися. Прямісінько над головами Творогова й Богодиста.
- Може, кози?
- Не кози... Ні! Люди. Щоб я так жив! Ось тут... Саме тут перебігали. Навіть голос чув.
- Де ж вони ділися, якщо перебігали? - розмірковував той, що мав басовитіший голос. - Здається, ти з ранку не прочумався? П'яний же був, як чіп. Ха-ха...
- Тобі смішки, а я зараз тривогу підніму, - зняв з плеча гвинтівку й заляскотів затвором.
- Не поспішай. Давай подивимось. Викликати не штука...
Творогову стисло серце, мов у лещатах. Не так від близкості ворога й того, як ті двоє "дивитимуться", - потерпав за хлопців. Лежать метрів за двадцять. Їх не зразу помітять. Аби тільки котромусь не забаглося виручати командирів...
Той, кого названо Петром, чиркнув сірника. Спалах, мов постріл у вічі Олександрові.
Сірка засичала й погасла.
- Запалки тепер пішли... - буркнув невдоволенно, й сірники в коробці зашурхотіли.
- У-у, чорт... У мене ж в казармі ліхтарик зостався. Легким рухом Богодист дістав з кобури пістолет-безшумку. "При другому спалахові помітять... Головне - не дати їм підняти тривогу", - звів курок і націлився в того, що тримав напоготові гвинтівку.
З шипінням загорілася щупка сірників. Вогник, набираючи сили, тремтить між долонями. Світло пробилося крізь щілини пальців і поплазувало колією. Ледь ковзнуло по головах Творогова й Богодиста, затріпотіло на схилі насипу.
- Ну, де ж слід? - сердито буркнув той, котрий Петро. Нема. Тобі привиділось.
- Бачив! Хоч ріж-печи, а бачив...
- Це вже до тебе нечистий навідується.
- Петре, хрест святий, ішли тут.
- Менше заливай - не ходитиме, - на пісок полетіли крихітні жаринки з сірників. - Тьфу! Через твою алкоголію пальці пообпікав...
І пішли. Той, що попереду, рівно й упевнено, а той, котрий "бачив", обережно, боязко, певне, весь час озираючись.
Творогов полегшено зітхнув - після спалаху сірників хвилину-дві патруль нічого не побачить, бо осліплений. За цей час можна відповзти з небеспечної зони.
Гупотіння чобіт по шпалах все тихіше й тихіше. Нарешті воно й зовсім стихло.
"За мною!" - умовним сигналом наказав капітан. А коли відійшли від залізниці, через свого помічника передав по ланцюжку:
- Дякую за організованість на колії. Так тримати!
Першим прийняв командирську подяку москвич Василь Лебедєв. Стриманий, мовчазний, ніби навіть з вічною скептинкою на думці, а вислухав шепіт молодшого лейтенанта Богодиста й відчув себе так, ніби він дитина і мати погладила його по голові. Небагато людині треба в тяжку хвилину. Слово тепле та ще усвідомлення того, що про неї хтось піклується. А їхній командир завжди піклується про бійців. Це відчуває кожен, хто йде за ним услід. Особливо в цьому переконалися ті, хто був з Твороговим у білоруських болотах та Брянських лісах. Холод і голод дошкуляли, смерть невідступно ходила по п'ятах. Навіть за таких умов командир зумів уберегти бійців од загибелі.
Виділивши двох дозорців, яким належить рухатись обабіч - метрів за двадцять - тридцять, командир зорієнтувався за компасом і сам пішов попереду. За ним - куца колона, мовби жива голка, що нанизує чорний оксамит вночі. Розмовляти суворо заборонено. Від цього ніч і луг здаються нескінченними. Тільки шурхіт мітлиці по чоботях. Тільки важке дихання.
Олександр зосереджено вдивляється в імлу. Часом кидає оком на фосфоричний циферблат компаса. Монотонне шурхотіння під ногами, ритмічне похитування компасної стрілки навіюють дивне відчуття - ніби він цілу вічність отак іде крізь темряву й небеспеку. Веде за собою людей. Надто глибоко врізався в пам'ять тисячокілометровий рейд по ворожих тилах, зроблений торік, у перші місяці фашистської навали. За час перебування в підмосковному таборі не було жодної ночі, коли б не приснилось смертельно небеспечне блукання.
...Війна застала Творогова на Західному кордоні. Фашисти оточили полк. Бій тривав кілька днів. Жорстокий, кривавий бій. Та сили були нерівні - від полку** лишилася жменька бійців. Влучивши мить, Олександр вихопився з окопу. Із знавіснілим "ура!" він автоматними чергами "прокошував" прохід і біг, біг... Не озирався, але чув, що біжить не сам. Зупинився серед невгаваючого кумкання жаб, зумериння пекучих комарів. Поруч з ним - шестеро бійців. Закривавлені, брудні, осклянілими від утоми й жаху очима дивилися на Олександра, як на свою останню надію. А капітан і сам потребував би поради в цю тяжку годину. Але ж він - командир, член ленінської партії. Чи ж має право впадати у відчай? Ні, не має такого права!
Олександр виструнчився й приклав руку до козирка:
- Спасибі вам воїни! Що билися хоробро... Що живі зостались... - обійняв кожного й поцілував. - Пробиватимемося до лінії фронту.
Змучені, голодні, йшли бійці крізь ночі й дощові світанки. Йшли, уникаючи гітлерівських зондеркоманд,*** що, мов ненаситні звірі, нишпорили сільськими і лісовими дорогами, виловлюючи й знищуючи оточенців. Було таке: ніч, а як негідь, то й цілу добу йдуть. Сплять на ходу. Харчі - брусниці та сиві буяхи. Йдуть і леліють надію, що трапиться якесь заблукале теля чи лоша - аби хоч сирим м'ясом вгасити голод. Та невдача наступала за невдачею. Наштовхувались на ворогів, доводилось забиратися в болото й на цілий день залягати.
Бійців та командирів тим часом усе прибувало. Приймаючи оточенців у стихійний батальйон,**** Олександр суворо попереджав:
- До своїх проб'ємось. Цього не гарантую лише тим, хто спробує серед нас сіяти анархію. За найменший прояв анархії - ростріл на місці.
Якось лежали неподалік шосе, по якому пробігали автомашини, вщерть напхані різним вантажем.
- От хоч би одну захопити... З продовольством! - сказав боєць, який, крім гвинтівки, постійно носив ще й пилку-одноручку.
Командир думав те ж саме. Але як це зробити?.. У нього в автоматі третина диска, на кожну гвинтівку - по шість патронів. Простіше простого здійняти пальбу по автомобілю. Він дремене, а ти лишишся з порожнім патронником.
Червоноармієць Курінний щось шепотівся з тим, який носив пилку. Підійшли до командира й запропонували влаштувати на дорозі пастку для автомобіля. Це дуже просто: в лісовому мостику підрізати з-під низу зо дві мостичини. Машина йтиме й провалиться колесом та й застрягне.
Тільки-но зробили все, як задумали, на шляху з'явилась автомашина, вантажена жовтими дерев'яними ящиками. Як у казці!
- Консерви! - шепнув хтось, передчуваючи, що, нарешті, роздобудуть вдосталь їжі.
Хряснула мостичина - заднє колесо в дірі, мов у тенетах. Кілька пострілів, і охоронці мертві. Кинулись ломати ящики, і перший, хто добрався до "консервів", розчарований сів на край кузова.
- Будь воно все прокляте! - вилаявся. - Тут шашки толу...
Підійшов Творогов, діловито взяв одну шашку в руки: - Товариші, це навіть краще. Тол - хороша зброя. Відтепер матимемо роботу. А їжу ще роздобудемо.
Набрали вибухівки, скільки могли нести. Під рештою запалили бензобак. Були вже далеченько, коли на шосе гахнуло так, що, здавалось, дерева повискакують з землі! Недарма носимо ім'я воїна Радянської Батьківщини!
Потім були мости й ворожі склади, що злітали в небо друзками, погоні, такі, що, здавалось, не уникнути повного знищення. Одного разу спіймали фашистського зв'язкового з донесенням, яке він ніс у штаб стрілецької дивізії: "В зоні охорони ваших частин болотами просувається більшовицьке диверсійне військо. Не менше стрілецького полку. Наказую оточити й знищити". Творогов розумів: активність неминуче призведе до розправи фашистів над його обідраним і голодним "полком". Але припинити маневрову боротьбу тепер уже не міг. Бійці увійшли в азарт, набули досвіду. На мінуваннях і вибухах тримався бойовий дух його підрозділу.
В Брянських лісах дозорці затримали двох молодиків, озброєних вітчизняними автоматами. Поводили себе незнайомі досить невимушено.
- Хто ви? - запитав Творогов.
Старший зі спійманих прижмурив очі й сказав:
- Хочете знати, хто ми? Ходімте з нами.
Бійці підступали все ближче. Їм не сподобалися ні тон, яким розмовляли ці двоє, ні, тим більше, зухвала пропозиція йти за ними. Та, як не дивно, Творогов погодився.
- З нами підете тільки ви, - уточнив умову затриманий.
- А більше нічого не хочете? - обличчя бійців посуворішали.
- Більше нічого, - з викликом посміхнувся старший.
- Спокійно, - пригасив запал товаришів Олександр. - Піду сам. Мені не звикати, - й хитро підморгнув заступникові - сивочолому майорові: мовляв, коли щось, будьте напоготові.
Довго вели Олександра гаями-пралісами, болотцями й полянами. Запримітив: кружляють - плутають слід.
- Ну, годі, хлопці. Погралися в піжмурки, а тепер гайда туди, куди обіцяли.
- Кмітливий ви, товаришу командир, - зронив один з проводжатих.
Ще півгодини тюпали по прілому листі та чорничнику й , нарешті, опинились серед брезентових наметів. Під двома високими дубами стояв звичайний селянський віз з драбинами, вщерть наповненими конюшиною. Над возом, мов над циганською кибидкою, - полотняний положок. На конюшині, підібгавши під себе ноги, сидів смаглолиций старший командир при повній формі. Перед ним - карта.
Якийсь час смаглолиций не зводив очей із сплетіння ліній і позначок карти. Худорляве, дещо видовжене обличчя його здавалось Творогову сердитим. Але варто було тому відірватись від карти й глянути на капітана, як обличчя перемінилося. Пом'якшали зморшки на чолі, заголубіли великі й здивовані очі.
- Творогов! - витягнувся перед старшим командиром Олександр.
- Медведєв, мовби з легкою іронією відказав той.
- Дозвольте доповісти?
- Почекайте-но з доповідями. Ви чого такий розхлябаний?
Два почуття водночас прокинулись в Олександра. Сором, бо виглядав і справді не так, як личить воїнові Червоної Армії. І здивування: невже перед ним той Медведєв, про якого в полку розповідали легенди? Навіть хотілося запитати: "Це правда, що ви підлітком ходили у лігво Махна, щоб убити цього бандита?" Не запитав, але на душі полегшало - мовби уже й додому дістався.
- Вдруге питаю: чого такий розхлябаний? - брови у Медведєва зійшлись на переніссі, а в очах поменшало голубині.
- Пообносилися, товаришу командир. Лісами весь час... Корчі, драпоштан... - розгублено відповів Творогов.
- На воду натрапляти не доводилось?
- Винен, товаришу командир.
- Винні? Тоді виправляйтесь. Ми з вами воїни найкультурнішої в світі армії, а погляньте на себе.
- Я не один такий... - густо почервонів Олександр. - Зі мною ще вісімдесят два бійця й командири.
- А я і їх маю на увазі.
За годину на лісовій поляні кипіли казани з завошивленою білизною. Лісове озерце (хоч вода вже була не для купання) кишіло від гострохребетних, ребристих купальників. З похідної кухні пахло ячменем і воловим лоєм. А невдовзі сам Творогов не міг упізнати своїх людей - чисті, поголені, діри на обмундируванні позаштопані, навіть на комірах гімнастерок біліли ситцеві підшивочки. Скомандував:
- Шикуйсь! - шеренга вирівнялась. - Струнко!
Подолавши хвилювання, капітан підійшов до Медведєва з рапортом.
Дмитро Миколайович оглянув стрій новоприбулих, а тоді сказав:
- Поздоровляю вас, товариші бійці і командири, зі щасливим виходом з оточення.
- Але ж до фронту ще гай-гай... - мовить котрийсь нетерпляче.
Медведєв глянув, і той зашарівся.
Дмитро Миколайович, наче у відповідь на слова бійця, що фронт, мовляв, далеченько, пояснив:
- Радянський воїн на кожному квадратному метрі - там, де застала його бойова обстановка, - має створювати фронт проти гітлерівців, які прийшли гнобити наш народ. Бажаючих можу прийняти до загону, а хто хоче пробиватись за лінію фронту - не перечитиму, навіть проводжатого дам.
Уже, було, зібрався йти від строю - командувати наказав Олександрові. Та, щось згадавши, вернувся і тихо, зовсім не командирським тоном мовив:
- Кашу, хлопці, ви їли з тих куцих запасів, які мій загін роздобув у бою. Вибачайте, що нагадую про це. За законами гостинності господареві говорити про таке не годилося б. Але за обов'язками командира кажу це, щоб знали: наше з вами продовольство знаходиться у фашистських складах. Там і будемо добувати. Звичайно, не тоді, коли кому заманеться, а організовано - за моєю командою. Хай ніхто не здумає займатись самозаготівлями. Каратиму найжорстокіше! Зарубайтє це собі на носі. Ми з вами - воїни Червоної Армії. Цим сказано все, - закінчив Медведєв.
Олександрові та зустріч з досвідченим командиром-чекістом була як подарунок - адже йому в цей день, 19 вересня 1941 року, сповнилося двадцять п'ять років.
Партизанський загін Медведєва почав діяти ще ефективніше. Щодня через ефір летіли в Москву розвіддані про фашистські війська, що концентрувались у Брянську для вирішального наступу на Москву. Проводилась політична робота серед населення, регулярними стали диверсії на залізницях, бойові операції проти ворожих гарнізонів на тимчасово окупованій території, проти замаскованого ворога, який, перевдягнувшись у червоноармійську форму, намагався проникнути в партизанські курені. Невдовзі, помітивши у Творогова справжній талант розвідника, Медведєв призначив його начальником розвідки загону.
Та настав захурделений грудневий день, коли командир викликав до себе Олександра й сказав:
- Сашо, готуй людей! - пробиватимемось через лінію фронту.
- Назовсім? - здивувався Творогов.
- Не назовсім. І навіть ненадовго. Нас з тобою, друже, чекає інша - ще важливіша! - робота у ворожому тилу. В глибокому тилу!
Час підготовки в підмосковному таборі пролетів, мов один день. У навчанні й зустрічах. У радості від нагород, які вручила Вітчизна хоробрим партизанам (Творогов одержав орден Червоного Прапора). І ось знову в дорозі. Шкода, невдача спіткала - приземлились не там, де визначалося планом. Але тим відповідальнішим і почеснішим воно стало.
Творогов пришвидшує крок: протягом ночі треба пройти якомога далі. Але ліворуч тривожний скрекіт сороки. То боковий дозорець сигналить: стій! "Вночі сорока не кричить - треба замінити сигнал", - подумав капітан і, витримавши паузу (чи не буде повторного скрекоту - бо то вже сигнал небеспеки!), наказав бійцям зупинитись, а сам рушив до дозорця.
Так, хто де стояв, і попадали в траву. Мов ті лугові кулики. Стомилися.
- Колю, - тихенько каже Бринцеву Софронов, - у тебе ж за плечима готовий табурет, а ти на сиру землю сідаєш.
Бринцев неквапом повертає голову і бачить висвітлене місяцем обличчя товариша. На зубах проміння викрешує блискітки.
- Сам ти, Вітю, табурет. Та ще й дубовий, - відповідає Микола, нахилившись до самісінького вуха Софронова.
У таборі всі уже знали, що Бринцева нічим не доймеш: хоч обзивай його, хоч анекдоти розповідай, у яких він "героєм". Та лишень зачепи недобрим словом радіо, а тим більше його рацію - зразу ж матимеш таку відповідь, після якої надовго втратиш бажання кепкувати з Миколиної техніки.
- Ти вже й образився, Колю, - мовив Софронов. - Ніби й нема за віщо, - й добродушно пропонує: - Хочеш, я трохи понесу?
- Рація - зброя, а зброю передавати заборонено, - суворо відказує Бринцев.
- Ну, то й неси свою зброю... наживай горба, - в голосі Віктора образа.
Крізь тишу чути вимогливий шепіт:
Командирів - до капітана.
І знову беззвуччя. Очі застилає півсон. Тільки Гомеру Бастіанову не дрімається. В нього на душі дивна музика. Десь здалеку, навіть не збагне звідки: з-під зоряного неба чи з-поміж лугових трав? - долинає тремтіння скрипок. "Болеро?! - аж здригнувся. Стривоживши хлопця там, у кар'єрі, музика Равеля мовби захолола в ньому. А тепер, розплавлена думкою, почала випромінюватись. Гомер, заплющивши очі, бачить, як дві блакитні тіні у найвищому пориві закружляли в танку. Спершу по сцені Великого театру. Потім, чомусь, над силуетом Кавказських гір. Густа синь неба над скелями, дві сині тіні в кружлянні й синя метелиця музики навколо них... У хвилини, коли на серце приходить музика, Гомер відчуває в собі дивний процес очищення душі й думок. Мовби невидимі ніжні руки виймають і наповнюють тіло радістю, легкістю і силою.
Неподалік, сівши колом, четверо командирів ведуть коротку раду (Творогов, Богодист, Лапотников і Завалій). Вузька стрічка ліхтарика тьмяно повзає по карті. Доповідає богодист:
- Минули Кам'янку... Вишпіль... Східніше від нас - Іванків.
- Повільно. Дуже повільно посуваємось, - невдоволений голос капітана. - Завдання: прискорити крок. Удвічі прискорити!
За темною пеленою ночі сплеснув у далині постріл - над лугом заіскрилася, зашкварчала жовта ракета.
Поприпадали до землі.
- Невже засікли? - сполошився Завалій.
- Не думаю, - спокійно мовить Богодист. - Хіба що ті двоє - на залізниці?
- Лапотников і Богодист, рушайте до бійців, - наказав Творогов. - Заляжте і не виявляйте себе. - Ви, Завалій, залишитесь тут. Якщо це не нас шукають і все минеться тихо-мирно, то підете в авангарді. Сигнал - луговий перепіл.
- Єсть! - відказує Завалій.
Раптом знову пролунав постріл. Низькорослі кущики захитались - тіні від них поповзли, мов живі. Творогов зважив: пускають з однієї точки. Певно, з Іванкова... І напрям один - у бік десанту. Випадковий збіг обставин чи, може, патрульні на залізниці здійняли тривогу? Повагалися трохи, посперечались та й вирішили доповісти про свою тривогу...
Лежали. Ще не раз у горі летючими зміями сичали ракети. Звідти ж долинав невиразний гармидер. Здавалося, їх шукають. Але потім припинилась пальба, стихли викрики. Відповзши з півкілометра по-пластунськи, підвелися й рушили. За півгодину ходу Завалій надіслав до командира червоноармійця лебедєва. Той доповів:
- Попереду, навпересіч, сипаний шлях.
Командир приймає рішення:
- Обстежте шлях. Дозорців обабіч виставте, й уперед.
Четверо перебралися через фоси*** благополучно. На шлях вийшли Бургеніо, старшина Ніколаєв. І майже тієї ж миті з темряви донісся крик:
- Вйо, воро-ні-ії! Ге-гей!
Ледве встигли зіскочити з шляху, як повз промчала підвода, запряжена парою коней. Білих, як привиди. За нею - друга, третя... Гик, свист, регіт. Ті, що лежали на землі, добре бачили - на возах озброєні люди. Гвинтівки тримають в руках.
- П'яні. Вискочити б зненацька - не писнули б, - гарячково шепоче капітанові молодший лейтенант Лапотников.
- Ти-хо.
- Душити їх паразитів!
- Хай поживуть, - байдуже, навіть з насмішкою відказує капітан.
Лапотников ображено сопе й відвертається.
Уже далеченько посокоріли колеса, та командир лежить, не подає сигналу рушити. Якась непевність закралася в душу.
Заворушилась пітьма, а з неї виринув легкий візок. І перемовка. Не п'яна, як на передніх підводах, - спокійна, гортанна. "Німці!" - зразу ж збагнув Творогов.
Візок покотив далі.
"Пить-пить!" - крик лугового птаха. Десантники знають - то команда рушати. Тільки чого в посвисті "птаха" така важінь, ніби на нього навалилась гора печалі? Чи ж важко збагнути командира... У кожного на душі тягар.
Роса вмила трави - поменшало зрадливого шуркоту під чобітьми. Зволожилось повітря. Терпкіше запахло луговими квітами. Ті пахощі збудили щем у солдатських серцях. Напруга, яка до болю стискувала на початку нічного шляху, поступово відступила. Звикали до маршу в нічний час по окупованій території. І приходили на згадку близькі й дорогі образи, події та пригоди. Давні й недавні. Всякі.
"Дванадцята, - відзначив про себе Лукашенко, зиркнувши на циферблат годинника. - Кохана Нінусю! Наблизився час листа... Наш з тобою час".
У вересні минулого року проводжала свого коханого добровольця в Червону Армію. Прощались, далеченько від'їхавши від Москви на попутній військовій машині. Навколо стояв у задумі березовий ліс. Під ногами шурхотіло листя. Вона дивилася на Миколу очима, повними жури, і все повторювала:
- Бережи себе, Колю. Бережи, благаю тебе...
А Миколі прикро - вперше за коротке подружнє життя він не може виконати прохання коханої. Пригорнувшись, якийсь час відчував, як трепетно б'ється її серце, а тоді відступив на крок, пильно глянув у вічі:
- Пробач, Маріє, та на війну йдуть не для того, щоб оберігати себе.
- Розумію. Але ти повинен вижити. Без тебе й мені життя не буде. - У неї на очах сльози.
- Постараюсь вижити, - пообіцяв Микола.
- Пиши листи, любий. Тільки в листах не називай мене Марією. Для тебе я Ніна. Ось зараз назвав Марією і мовби віддалився.
Так у них повелось: Марія Беркіна при першій зустрічі на спортивному майданчику з аспірантом літературно-філософського інституту імені Чернишевського, соромливим блондином з характерною білоруською мовою, перша простягла йому руку й назвалася - Ніна. У волейбольній команді, яку вона очолювала, так її й звали. З шести дівчат-волейболісток четверо Марій. Як керувати грою? От і взяли троє інші імена. Тільки для гри. Та Беркіній випало не лише у волейболі, а й у коханні Ніною лишитись. Сподобалося Миколі це ім'я. Відтоді так і пішло: як Ніна - це кохання. Як Марія - то офіційно-ділове звертання.
Микола все віддалявся на автомашині, а за ним линули слова:
- Чуєш? Ли-сти пи-ши!
Вони, ті слова, шматовані вітром, бились об дерева, падали в золоте листя: "Чу-єш? Пи-ши..." І Микола писав. За сто днів перебування в школі молодих командирів, Марія-Ніна отримала дев'яносто дев'ять листів. І він і вона знали їх напам'ять, бо написані ті листи чистим, як сльоза, коханням.
"Рідна моя Ніна!
Ось минув ще один день. Перед відбоєм маю кілька хвилин, щоб знову написати тобі листа. Що ти робиш зараз? Відклади всі свої клопоти - сядь, порозмовляємо. Було б дуже добре, якби щовечора, в один і той же час, ми обоє сідали за листи. Давай умовимось - о дванадцятій! Гаразд? Можливо, недовго матиму змогу писати щовечора, але все одно о дванадцятій ночі буду розмовляти з тобою, знаючи, що й ти в цей час звернута до мене думками. Де б я не був, що б не робив, а цієї нашої умови дотримуватиму. Може, доведеться мерзнути в окопі чи пробиватись у ворожий тил і буде мені холодно й моторошно, але крізь заметіль, крізь свинцеву зливу куль я в ту годину побачу риси твого обличчя, твої бездонні очі - й мені враз стане тепло й не так страшно.
Ну все, кохана, уже днювальний подав сигнал відбою. Зараз умре світло в казармі. Лише світло твоїх очей світитиме мені крізь ніч. Я знаю, сьогодні до мене навідаються красиві сни. І головною героїнею в тих снах будеш ти".
"Кохана!
Дні біжать повільніше, аніж у мирний час, але ж - біжать. А як дременули фашисти з-під Москви, лет днів значно прискорився. Нещодавно і я на трійці часу проскочив повз вішку під №26. Отже, твоєму Кольці уже двадцять шість! Вік досить поважний, навіть пофілософствувати з цього приводу хочеться. Та не буду. Ми ще поговоримо й поживемо!
Після війни, мила, ми зберемо всіх моїх друзів і всіх твоїх, перезнайомимось і заживемо великою дружною оравою, у центрі якої буде наша святиня - наша сім'я. Знай, рідна, доки мене не покине віра в ту зустріч, битимусь, як звір. І житиму. Я повинен перемогти ворога і смерть.
Скорей приходите, письма.
Я жду вас, как мать сыновей,
Ушедших за Родину биться
С врагами Отчизны своей..."
"Нінусю...
Настрій сьогодні у мене надто кепський. Пройшовся Москвою, подивився, як тяжко жити людям, і така лють мене охопила... Ну, фашистьська наволоч, ти ще сповна заплатиш за всі страждання мого народу! Розумію: багато лиха доведеться пережити людям, доки прийде день миру. А скільки ще крові проллється, скільки життів поляже...
Невже не ходить серед нас майбутній великий письменник, який має написати всю правду про ці дні? Так прикро, що я жодною мірою не зможу цього зробити..."
"Здрастуй, любов моя!
...Мене все гризе совість: чому я не в гущі драми? Чому хтось, а не я, жене ворога? Чому досі не можу написати на конверті два значущі слова: "Діюча армія"? Це "чому" давно не дає спокою. Іноді стає так соромно... Уявляєш: просидимо тут до перемоги... Як тоді стрінуся з тобою? Як подивлюсь у твої очі? Тільки згадав про очі, й ось вони уже дивляться мені в душу, світять ясним світлом і допитуються все про те ж... Тяжко мені дивитися в них, але я не відвертаюсь: багато в чому можна мені дорікнути, але в прямоті й чесності перед собою та іншими - ні!"
"Люба моя!
Ура! Приходжу сьогодні з занять - викликають і кажуть: "Підеш!" З тим же командиром, про якого я мріяв. І з чудовими хлоп'ятами. Отже, вирішилось. Те, про що я сім місяців мріяв, про що писав. "Скоро буде" - стало зовсім реальним. Зараз, як ніколи, я впевнений у собі. Сил у мене багато, сподіваюся, вистачить на все. А думки про тебе підтримуватимуть мене в тяжкі дні. Думай, люба, про мене. Ефір принесе до мого серця твої мислі, а вони додадуть мені сил і впевненості в боротьбі.
Ой, Нінча, не дивись на мене такими скорботними очима. Усміхайся, люба моя, від твоєї посмішки я буду ще дужчий. І не смій горювати, не смій плакати. Я відчуватиму це, і мені буде важко... Ти не забула про наш час листа?"
Такими були слова й думи, написані Миколою Лукашенко на папері й донесені до адресатки польовою поштою. А сьогодні він шле коханій своїй дружині незвичайний лист. Без аркуша паперу, без трикутного штемпеля, без рядочків літер. Уявне послання!
Механічно ступає за кимсь. Хто він, той передній? Хіба впізнаєш... Ніч розвішала над землею легкі кожушки туману, а місяць поверх тих кожушків натрусив срібну пудру. В цьому казковому видінні постаті десантників здаються звеличеними, нереальними. Над пілотками й кашкетами колишуться срібні німби. Мовби то не люди, а боги, що спустились з неба на нічний луг.
Лукашенко подумки розмовляє з коханою. Колишеться ніч. Розколихує спомини. Тільки Свиридова вони не торкаються. Його увага прикута до тіні, що погойдується спереду. І думка важка, наче молоток, яким забивають цвяхи: "Не впасти... Не відстати... Не схибати..." У Свиридова таке враження, що весь час іде товстенним і нескінченним покосом. Ноги тануть у м'якому сіні, а воно дурманливо пахтить і манить: "Ляж, Ваню, спочинь..." Щоб перебороти ту ману, Свиридов безперестанку шепоче пошерхлими губами:
- Не впавсти... Не відстати...
Годинникова стрілка давненько вже перевалила через верхів'я циферблата. І місяць, натомившись за ніч, постелив на горизонті м'яку перину туману, приліг спочити та й поринув у дрімоту. Відтак над землею запанувала передсвітанкова темінь. Старшина Ніколаєв, що на даному відтинку дороги йде в авангардному дозорі, наштовхнувсь на якусь споруду. Подавши тихий сигнал зупинитися, Тройник припав вухом до стіни - за нею чути, як ремигає худобина. Тільки-но ступив крок від хліва, як у ногу вдарило щось м'яке. Шарпнувши за халяву, воно відскочило й залилося несамовитим гавкотінням.
- Пш-ш-шов! - вирвалось з несподіванки.
Собака вдруге кинувся під ноги.
Відмахуючись автоматом, старшина поволі рушив від хліва.
Трохи далі за хлівом жалібно зарипіли дверні завіси, і голос жінки:
- А яка там лиха година лазить? Тату... Чуйте-но... Жучка аж землю рве.
- Може, вовчура, - у відповідь глухий старечий голос.
Собака почув хазяїв і зовсім знавіснів. Раз по раз підкочується клубком під ноги старшині. Уже разів зо два тріщала халява на зубах. Старшина навідмаш ударив нападника дулом автомата і відскочив за кущ. Він не поспішав відходити - треба було дати відступити подалі всій групі.
- Кусі, Жучка. Кусі вовка! - підохочує збеленілого собацюру жіночий голос.
- Меланьо... Там не вовк... - крізь собаче хритіння стривожений чоловічий бас. - Собака на вовка не так цяхлить.
- Може, корівку вже поцупили... - жінка перейшла на слізне причитання. - Ой, таточку! Погляньте: від хліва до калини хтось пішов... - І враз заверещала на все село: - Людо-онь-ки, ря-а-ату-йте! Гра-а-абую-уть!
На моторошний крик з другого кінця села відгукнулося три гвинтівочних постріли - один за другим.
Важка тупотнява.
Знову постріли. По селу хвилею покотився собачий гавкіт.
- Що тут за крик?! - сердито й захекано спитав хтось зі шляху.
- Певно, корівку мою поцупили, пане поліцай...
- То не дивина. Всякого бродяччя понарозводилось, - буркнув "пан поліцай" і, раз по раз стріляючи, несміливо пішов до хліва.
За поліцаєм сіріє полохлива постать жінки.
Ніколаєв пригнувся, бо кулі пролітають так близько, що, здається, чути їх холодний вітерець.
Жінка тим часом "умовила" Жучку сховатись у хлів, бо "пан поліцай можуть ненароком застрелити".
Весело кугикнули ворота.
- Як корова? - чоловічий голос від хати.
- Стоїть, слава богу, - радісно відказала жінка.
- Якого ж... пащекувала? - бруд і злість водночас хлюпнули з рота поліцая. - Чи шонполів захотіла?
Жіночий голос упав, зашепотів:
- Погляньте... за калиною... за кущем якась нечиста сила вихитується...
Ніколаєв невагомою тінню майнув зі своєї схованки. Позаду сухо заляскотів затвор, і поліцай закричав:
- Ну, виходь! Хто там ховається?!
Свиридов, як тільки почув сигнал залягти й завмерти, в ту ж мить упав на росяну траву - мов у холодний сніг провалився. Це було приємно, бо знімало жар з голови й тіла. Що відбувалось далі - не пам'ятає. А оце почув: хтось гукає, щоб він виходив. Так-так, то його шукають... Важко пригадав: праворуч лежав Коля Бринцев, ліворуч - Гомер Бастіанов... Де ж вони тепер? Повів рукою в темряву - холодна роса... Треба обізватися. Щоб не турбувались - я тут. Але повітря застряло в горлі. Над самісінькою головою гарикнув незнайомий голос:
- Чуєш? Виходь, мать-перемать!
Гаряче марення мов вітром здуло. Притис до грудей автомат: "Ось я тобі вийду..."
Постріл зблиснув метрів за три від Івана. І трохи збоку. Куля дзизнула по гілках, сипнулося дрібне листя. "Не по мені... навмання палить. Коли так, треба завмерти... Але ж де всі інші?"
Творогов, присівши, лічив сілуети на фоні сіріючого неба. "Десять, одинадцять. Дванадцять... Я тринадцятий. А де ж ще один?" Обпік спогад: "Свиридов..." Випроставсь і швидко пройшовся повз рухомий ланцюжок.
- Свиридов! - тихим півголосом покликав.
Мовчання. Так і є - другого радиста загубили...
- З Бастиановим і Бринцевим ішов.
- Ішов... А тепер де він?
Тривога, мов струм по дроті, пробігла по людях: "Ваня загубився... Певно, під випадкову кулю потрапив..."
- Візьміть двох бійців і розшукайте, - капітан сердито дихнув в вухо Богодистові. - Чекатиму тут.
Коли троє підкрались до хліва, поліцай, що все вигукував погрози й палив у темряву, мовби відчув: наближається небеспека. Вилаявсь голосніше і стрельнув востаннє. Повернув до хати.
У Свиридова серце калатало і кров шумувала в скронях. Поліцай, було, підступився зовсім близько. І хоч він не бачив Івана, але міг почути нерівне дихання. "Треба ж так підвести капітана... А обіцяв же йому, що не відстану..."
- Сви-ри-дов... - ледь чутний шепіт долинув до Івана. Він підхопився.
- Я тут... - пішов на зустріч.
Командир не став відчитувати бійця. Наказав:
- Бастіанов і Лукашенко! Відповідаєте за червоноармійця Свиридова.
А сам думав з докором: "Кинути хворого без нагляду й допомоги! Прогледів. І з бійцями про цей факт треба буде серьйозно поговорити. Це не порядок!"
Бастіанов тимчасом запропонував лукашенкові:
- Давай зв'яжемо з гілля носилки і понесемо Ваню. У нього температура он яка!
Хотів прикласти долоню до чола хворого, але той відсторонив руку:
- Пробачте, товаришу капітан. Я заслуговую покарання...
Командир нічого не відповів - був дуже невдоволений цією пригодою.
Стугонить земля під важкою ходою - бо важчають чоботи від роси, а ноги від утоми. Йдуть десантники, лишаючи позад себе темну доріжку на сивій траві. Сутінки розчиняються ультрамарином.
Творогов занепокоєно зиркає навкруги: шукає пристанища. Вдень продовжувати марш неможливо - зразу ж виявлять стражі "нового порядку". Двічі на фоні неба вирізьблювались обриси лісу, та при наближенні виявлялося, шо він поснований стежками, мов павутинням, і навіть за сутінків оком наскрізь прострілюється. Схилились разом з Богодистом над картою. Попереду Клітище - на карті воно, мов обгризений сухар. Трохи далі й лівіше - Новопіль. Села близько одне від одного, а там поліцейські дільниці й фашистьські гарнізони. Тут же суцільне безлісся.
Ще трохи пройшли б, та вже розвиднюється. Богодист вказав рукою вбік поля, що розкинулося серед лугу:
- Єдина схованка - жито.
- Не дужє затишна схованка, - Творогов мерзлякувато повів плечем.
- Найзатишніша з наявних, - гірко посміхнувся Богодист. - Єдине місце на цій землі, де нема доріг і стежок. - Михайло присів на краєчку лану. - Ач, як солодко пахне!
- Цілий день лежати доведеться. Навіть не сядеш, - невдоволено оглядав поле Лапотников.
- Зате відіспатися можно, - наполягав на своєму Богодист. - Поставимо з чотирьох кінців дозорців...
- Покладемо, - сумним жартом поправив молодшого лейтенанта капітан.
- Вірно: покладемо. І самі заляжемо. Як русалки польові.
Михайлові на мить згадалося дитинство, коли він вечорами забирався в пшеничний лан - усе хотів з русалками зустрітись. Не стрівся. "Може, сьогодні прибреде? - подумав і швидко відігнав недобре відчуття. - Ні, краще без русалок!"
Хлопці стояли неподалік. Зарошені, знесилені - на третю добу повернуло, як вони без нормального спочинку. Свиридов краєчком вуха зачув про привал, думав: "Швидше б... Упасти серед жита й заснути..." За рідкими кущами, десь зовсім недалеко, кукурікнув запізнілий півень.
- У "Петі", напевно, годинник зіпсувався, - прореагував на те невгамовний Гомер Бастіанов, чи не єдиний з усієї групи, що мав вигляд бадьорого мандрівника - наче відпочивав цілісіньку ніч.
- Годинник, кажеш? - перепитав у Гомера Пилип Курінний. - То йому, дурному, жити набридло - захотів фашистові в зуби потрапити.
Курінний уже був у партизанських бувальцях і знає: не лише людям, а й півням нема життя на окупованій землі.
Поступово примирившись з тим, що доведеться днювати серед жита, Творогов подав команду залягти. Визначив перших дозорців. Наказав Бринцеву готуватись до радіозв'язку. Озирнувся й пополотнів:
- Роса... Будь вона проклята!
Благодатна волога, якій споконвіку радіє землероб, тепер таїла в собі реальну загрозу: крізь голубий розвидень - до місця, де зупинились чотирнадцять десантників, пролягла темна стрічка-зрадниця.
о рации и радистах
https://maxpark.com/community/901/content/2040328
https://www.artstation.com/artwork/5krv8
*** фоси - канави, рви
аповапова
Лукашенко
Лебедєв
Софронов
Творогов
Бринцев
Курінний
Завалій
Фернандес
Бургеніо
Лапотников
Бастианов
Свиридов
Богодист
Ніколаєв
- Трійки? Порядок як авіасіон! (aviación з іспанської - авіація) - виставляє перед Гомером великого пальця і гаряче шепоче Фернандес Альфредо. - Я люблю авіасіоне порядок. - Чорні вуглинки його очей виблискують.
Гомер розуміє: набридло хлопцеві лежати без діла. В самого підошви печуть - дороги хочеться, але всьому свій час.
Білі хатки передмістя поволі розтають у сутінках, мов грудочки цукру в чорній каві. Засинає шосе. Тільки над табором ніяк не вляжеться стрілянина. Оскаженіло, раз по раз татакають кулеметні черги. Аж моторошно. Творогов кидає швидкий погляд на табір. А на собі відчуває погляди побратимів: чого, мовляв, тягнемо? "Для нетерплячих це теж урок. Вчіться чекати!" - подумки відказує товаришам.
На кінці вулиці зачавкотів старий дизель. Гуркотіння, мов невидимі сліпаки, летіло над пустирем і розбивалось об кам'яні брили. Капітан неначе чекав цієї звукової завіси. Наказав:
- Прислухайтесь до сигналів, - і звівся на ноги: - Рушили!
Лукашенко випростався - аж у суглобах захрустіло. Ступив на шурхітливий полинець. Хотів пожартувати, та довелося стриматись - з легким вітерцем від табору прилинув нудотний дух гнилизни. І кулеметне татакання. Навіть уявив себе в тій шерензі, що в цю мить жде, доки фашист натисне на гашетку. Здригнувся.
- Лукашенко, ширше крок. У чому справа? - сердитий шепіт капітана.
- До темряви звикаю.
Дизель затих - і враз прослалася така тиша, що шурхіт спеченого сонцем бур'яну під чобітьми скидається на хрумкіт, ніби якась величезна тварина жує пересохший очерет. "Хоч би роса швидше впала" - думає Творогов, пропускаючи повз себе трійки.
- Легше, легше ступати, - наказує пошепки.
Найдовше затримався, порівнявшись зі Свиридовим. Хоч і полегшало Іванові од Гомерових таблеток, але почуває себе ще негаразд. Не охає, не просить підмоги - з усіма нарівні йде, та в хитрих кроках капітан вловлює неймовірну натугу.
- Товаришу командир, - нахиляється Бастианов. - Ваня далеко не втне.
- Що ти, Гомере, плетеш?.. Даруйте, хотів сказати: товаришу старший сержант, - захвилювався Свиридов. - Не зважайте, товаришу капітан. Я видужав. Хочете - дайте мені ще й свій ранець: - понесу, запевняє Іван.
Щоки Бастианова проймаэ жар. Добре, що в темряві не видно. Гомер аж тепер збагнув свою помилку: інформуючи командира про стан здоров'я бійця (такий обов'язок санінструктора!), він не врахував, що в Свиридова слух першокласного радиста.
- Ну, треба ж таке наговорити капітанові? - ображено бурчить Іван.
- Я хочу як краще, - ніяковіє Гомер.
- Добре мені "краще"... Виходить, що я можу всю групу підвести? А я не підведу, товаришу капітан. Чесне комсомольське, не підведу!
- Гаразд, Свиридов. Я вірю вам, - Творогов легенько взяв Івана за передпліччя і відчув крізь гімнастерку гаряче тіло. - Вірю. Тільки не спотикайтесь.
- Єсть не спотикатися, - хлопець тягнеться в струну, щоб командир не помітив, як важко дається кожен крок.
Альфредо теж іде так, ніби він напідпитку. Високо піднімає ноги, а тоді довго й невпевнено ловить підошвою землю.
- Що з вами, Фернандес?
- Темрява тисне, компаньєро-товаришу капітан.
Творогов не бачить тонких рис обличчя іспанця, але з голосу здогадується: йому соромно. Альфредо ніяк не збагне, що саме його "тисне". В далеких Піренейських горах серед гучних перекатів луни він легко вловлював найтихіші звуки й безпомилково розрізняв, хто то - людина, гірський баран чи дика кішка. А тут, серед тиші, що лише зрідка виповнюється криком нічного птаха, Альфредо як глухий. Мов хтось ватою вуха позатикав. "Треба було в перший десант узяти людей, найбільш пристосованих до місцевих умов, - міркує Творогов. - Таких, як старшина Ніколаєв, сержант Лукашенко, рядовий Курінний..."
- Залізниця близько. Не зайве перевірити, чи не виставили на ніч варту, - підступає до командира Лукашенко.
- Не зайве, - погоджується Творогов.
"Значить, знову, Миколо, натискуй на лікті, - рушає у розвідку сержант. - Болять? Ну, що поробиш - завжди така доля тих, хто йде попереду".
Ще з походів по білоруських та Брянських лісах, торік восени Творогов знає: упродовж колій - цілодобова варта, на певній відстані дзоти, кулеметні гнізда, а біля мостів і роз'їздів - навіть легкі гармати вкопані. А як тут?
Тим часом Лукашенко підповз до залізниці. Обдивився - очі до темряви звикли. Насип тут високий, а сліду, який мав залишити, долаючи полотно вдень, майже не видно. Пісок насипу досить сипкий - так і повзе з-під долонь. Щебінь лунко цокоче, тільки-но доторкнись. Треба товаришів попередити. До слуху долинув дивний мінорний звук. Припав вухом до колії: мовби басова струна на цимбалах. "Що ж, погомони, голубко... Ми з тебе ще дровець нарубаємо. Тільки не сьогодні", - поплескав долонею по прохолодній рейці й присвиснув: шлях вільний!
Командир стоїть на плоскій шпалі, а повз нього йдуть бійці. Важкувато вибирається кожен на насип, а тоді легенько збігає, ніби скочується з гірки на ковзанах.
- Один, - лічить капітан, - два, три...
Тишу непокоїть скреготіння щебеню під чобітьми. Та ще шепіт молодшого лейтенанта Богодиста.
- Рівніше, рівніше, - вимагає, - щоб в один слід...
За останнім бійцем, котрий перевалив через насип, двоє з гілочковими віниками в руках мовчки метуть по піску й щебню - розрівнюють, щоб не лишилося слідів. То Богодист запропонував - на прикордонній заставі навчився.
- Творогов! - раптом притишено гукнув Богодист. Не роздумуючи, капітан кинувся з колії, припав серед рідкого бур'янцю. "Що сталося? - лише встиг здивуватись. - Така тиша... Все наче беспечно..."
Човгаючи підошвами по шпалах, залізницею йшли двоє. З землі, на фоні неба, їх добре видно.
- Якщо виявили нас, доведеться тихцем прибрати, - дихає в самісіньке вухо Богодист.
- Мабуть, доведеться, - погоджується Творогов.
А ті все ближче й ближче...
- Петре, - забринів чоловічий голос. - Я тут чиїсь тіні бачив. Мовби через колії перебігали.
- Невже? - другий, басовитіший голос.
Зупинилися. Прямісінько над головами Творогова й Богодиста.
- Може, кози?
- Не кози... Ні! Люди. Щоб я так жив! Ось тут... Саме тут перебігали. Навіть голос чув.
- Де ж вони ділися, якщо перебігали? - розмірковував той, що мав басовитіший голос. - Здається, ти з ранку не прочумався? П'яний же був, як чіп. Ха-ха...
- Тобі смішки, а я зараз тривогу підніму, - зняв з плеча гвинтівку й заляскотів затвором.
- Не поспішай. Давай подивимось. Викликати не штука...
Творогову стисло серце, мов у лещатах. Не так від близкості ворога й того, як ті двоє "дивитимуться", - потерпав за хлопців. Лежать метрів за двадцять. Їх не зразу помітять. Аби тільки котромусь не забаглося виручати командирів...
Той, кого названо Петром, чиркнув сірника. Спалах, мов постріл у вічі Олександрові.
Сірка засичала й погасла.
- Запалки тепер пішли... - буркнув невдоволенно, й сірники в коробці зашурхотіли.
- У-у, чорт... У мене ж в казармі ліхтарик зостався. Легким рухом Богодист дістав з кобури пістолет-безшумку. "При другому спалахові помітять... Головне - не дати їм підняти тривогу", - звів курок і націлився в того, що тримав напоготові гвинтівку.
З шипінням загорілася щупка сірників. Вогник, набираючи сили, тремтить між долонями. Світло пробилося крізь щілини пальців і поплазувало колією. Ледь ковзнуло по головах Творогова й Богодиста, затріпотіло на схилі насипу.
- Ну, де ж слід? - сердито буркнув той, котрий Петро. Нема. Тобі привиділось.
- Бачив! Хоч ріж-печи, а бачив...
- Це вже до тебе нечистий навідується.
- Петре, хрест святий, ішли тут.
- Менше заливай - не ходитиме, - на пісок полетіли крихітні жаринки з сірників. - Тьфу! Через твою алкоголію пальці пообпікав...
І пішли. Той, що попереду, рівно й упевнено, а той, котрий "бачив", обережно, боязко, певне, весь час озираючись.
Творогов полегшено зітхнув - після спалаху сірників хвилину-дві патруль нічого не побачить, бо осліплений. За цей час можна відповзти з небеспечної зони.
Гупотіння чобіт по шпалах все тихіше й тихіше. Нарешті воно й зовсім стихло.
"За мною!" - умовним сигналом наказав капітан. А коли відійшли від залізниці, через свого помічника передав по ланцюжку:
- Дякую за організованість на колії. Так тримати!
Першим прийняв командирську подяку москвич Василь Лебедєв. Стриманий, мовчазний, ніби навіть з вічною скептинкою на думці, а вислухав шепіт молодшого лейтенанта Богодиста й відчув себе так, ніби він дитина і мати погладила його по голові. Небагато людині треба в тяжку хвилину. Слово тепле та ще усвідомлення того, що про неї хтось піклується. А їхній командир завжди піклується про бійців. Це відчуває кожен, хто йде за ним услід. Особливо в цьому переконалися ті, хто був з Твороговим у білоруських болотах та Брянських лісах. Холод і голод дошкуляли, смерть невідступно ходила по п'ятах. Навіть за таких умов командир зумів уберегти бійців од загибелі.
Виділивши двох дозорців, яким належить рухатись обабіч - метрів за двадцять - тридцять, командир зорієнтувався за компасом і сам пішов попереду. За ним - куца колона, мовби жива голка, що нанизує чорний оксамит вночі. Розмовляти суворо заборонено. Від цього ніч і луг здаються нескінченними. Тільки шурхіт мітлиці по чоботях. Тільки важке дихання.
Олександр зосереджено вдивляється в імлу. Часом кидає оком на фосфоричний циферблат компаса. Монотонне шурхотіння під ногами, ритмічне похитування компасної стрілки навіюють дивне відчуття - ніби він цілу вічність отак іде крізь темряву й небеспеку. Веде за собою людей. Надто глибоко врізався в пам'ять тисячокілометровий рейд по ворожих тилах, зроблений торік, у перші місяці фашистської навали. За час перебування в підмосковному таборі не було жодної ночі, коли б не приснилось смертельно небеспечне блукання.
...Війна застала Творогова на Західному кордоні. Фашисти оточили полк. Бій тривав кілька днів. Жорстокий, кривавий бій. Та сили були нерівні - від полку** лишилася жменька бійців. Влучивши мить, Олександр вихопився з окопу. Із знавіснілим "ура!" він автоматними чергами "прокошував" прохід і біг, біг... Не озирався, але чув, що біжить не сам. Зупинився серед невгаваючого кумкання жаб, зумериння пекучих комарів. Поруч з ним - шестеро бійців. Закривавлені, брудні, осклянілими від утоми й жаху очима дивилися на Олександра, як на свою останню надію. А капітан і сам потребував би поради в цю тяжку годину. Але ж він - командир, член ленінської партії. Чи ж має право впадати у відчай? Ні, не має такого права!
Олександр виструнчився й приклав руку до козирка:
- Спасибі вам воїни! Що билися хоробро... Що живі зостались... - обійняв кожного й поцілував. - Пробиватимемося до лінії фронту.
Змучені, голодні, йшли бійці крізь ночі й дощові світанки. Йшли, уникаючи гітлерівських зондеркоманд,*** що, мов ненаситні звірі, нишпорили сільськими і лісовими дорогами, виловлюючи й знищуючи оточенців. Було таке: ніч, а як негідь, то й цілу добу йдуть. Сплять на ходу. Харчі - брусниці та сиві буяхи. Йдуть і леліють надію, що трапиться якесь заблукале теля чи лоша - аби хоч сирим м'ясом вгасити голод. Та невдача наступала за невдачею. Наштовхувались на ворогів, доводилось забиратися в болото й на цілий день залягати.
Бійців та командирів тим часом усе прибувало. Приймаючи оточенців у стихійний батальйон,**** Олександр суворо попереджав:
- До своїх проб'ємось. Цього не гарантую лише тим, хто спробує серед нас сіяти анархію. За найменший прояв анархії - ростріл на місці.
Якось лежали неподалік шосе, по якому пробігали автомашини, вщерть напхані різним вантажем.
- От хоч би одну захопити... З продовольством! - сказав боєць, який, крім гвинтівки, постійно носив ще й пилку-одноручку.
Командир думав те ж саме. Але як це зробити?.. У нього в автоматі третина диска, на кожну гвинтівку - по шість патронів. Простіше простого здійняти пальбу по автомобілю. Він дремене, а ти лишишся з порожнім патронником.
Червоноармієць Курінний щось шепотівся з тим, який носив пилку. Підійшли до командира й запропонували влаштувати на дорозі пастку для автомобіля. Це дуже просто: в лісовому мостику підрізати з-під низу зо дві мостичини. Машина йтиме й провалиться колесом та й застрягне.
Тільки-но зробили все, як задумали, на шляху з'явилась автомашина, вантажена жовтими дерев'яними ящиками. Як у казці!
- Консерви! - шепнув хтось, передчуваючи, що, нарешті, роздобудуть вдосталь їжі.
Хряснула мостичина - заднє колесо в дірі, мов у тенетах. Кілька пострілів, і охоронці мертві. Кинулись ломати ящики, і перший, хто добрався до "консервів", розчарований сів на край кузова.
- Будь воно все прокляте! - вилаявся. - Тут шашки толу...
Підійшов Творогов, діловито взяв одну шашку в руки: - Товариші, це навіть краще. Тол - хороша зброя. Відтепер матимемо роботу. А їжу ще роздобудемо.
Набрали вибухівки, скільки могли нести. Під рештою запалили бензобак. Були вже далеченько, коли на шосе гахнуло так, що, здавалось, дерева повискакують з землі! Недарма носимо ім'я воїна Радянської Батьківщини!
Потім були мости й ворожі склади, що злітали в небо друзками, погоні, такі, що, здавалось, не уникнути повного знищення. Одного разу спіймали фашистського зв'язкового з донесенням, яке він ніс у штаб стрілецької дивізії: "В зоні охорони ваших частин болотами просувається більшовицьке диверсійне військо. Не менше стрілецького полку. Наказую оточити й знищити". Творогов розумів: активність неминуче призведе до розправи фашистів над його обідраним і голодним "полком". Але припинити маневрову боротьбу тепер уже не міг. Бійці увійшли в азарт, набули досвіду. На мінуваннях і вибухах тримався бойовий дух його підрозділу.
В Брянських лісах дозорці затримали двох молодиків, озброєних вітчизняними автоматами. Поводили себе незнайомі досить невимушено.
- Хто ви? - запитав Творогов.
Старший зі спійманих прижмурив очі й сказав:
- Хочете знати, хто ми? Ходімте з нами.
Бійці підступали все ближче. Їм не сподобалися ні тон, яким розмовляли ці двоє, ні, тим більше, зухвала пропозиція йти за ними. Та, як не дивно, Творогов погодився.
- З нами підете тільки ви, - уточнив умову затриманий.
- А більше нічого не хочете? - обличчя бійців посуворішали.
- Більше нічого, - з викликом посміхнувся старший.
- Спокійно, - пригасив запал товаришів Олександр. - Піду сам. Мені не звикати, - й хитро підморгнув заступникові - сивочолому майорові: мовляв, коли щось, будьте напоготові.
Довго вели Олександра гаями-пралісами, болотцями й полянами. Запримітив: кружляють - плутають слід.
- Ну, годі, хлопці. Погралися в піжмурки, а тепер гайда туди, куди обіцяли.
- Кмітливий ви, товаришу командир, - зронив один з проводжатих.
Ще півгодини тюпали по прілому листі та чорничнику й , нарешті, опинились серед брезентових наметів. Під двома високими дубами стояв звичайний селянський віз з драбинами, вщерть наповненими конюшиною. Над возом, мов над циганською кибидкою, - полотняний положок. На конюшині, підібгавши під себе ноги, сидів смаглолиций старший командир при повній формі. Перед ним - карта.
Якийсь час смаглолиций не зводив очей із сплетіння ліній і позначок карти. Худорляве, дещо видовжене обличчя його здавалось Творогову сердитим. Але варто було тому відірватись від карти й глянути на капітана, як обличчя перемінилося. Пом'якшали зморшки на чолі, заголубіли великі й здивовані очі.
- Творогов! - витягнувся перед старшим командиром Олександр.
- Медведєв, мовби з легкою іронією відказав той.
- Дозвольте доповісти?
- Почекайте-но з доповідями. Ви чого такий розхлябаний?
Два почуття водночас прокинулись в Олександра. Сором, бо виглядав і справді не так, як личить воїнові Червоної Армії. І здивування: невже перед ним той Медведєв, про якого в полку розповідали легенди? Навіть хотілося запитати: "Це правда, що ви підлітком ходили у лігво Махна, щоб убити цього бандита?" Не запитав, але на душі полегшало - мовби уже й додому дістався.
- Вдруге питаю: чого такий розхлябаний? - брови у Медведєва зійшлись на переніссі, а в очах поменшало голубині.
- Пообносилися, товаришу командир. Лісами весь час... Корчі, драпоштан... - розгублено відповів Творогов.
- На воду натрапляти не доводилось?
- Винен, товаришу командир.
- Винні? Тоді виправляйтесь. Ми з вами воїни найкультурнішої в світі армії, а погляньте на себе.
- Я не один такий... - густо почервонів Олександр. - Зі мною ще вісімдесят два бійця й командири.
- А я і їх маю на увазі.
За годину на лісовій поляні кипіли казани з завошивленою білизною. Лісове озерце (хоч вода вже була не для купання) кишіло від гострохребетних, ребристих купальників. З похідної кухні пахло ячменем і воловим лоєм. А невдовзі сам Творогов не міг упізнати своїх людей - чисті, поголені, діри на обмундируванні позаштопані, навіть на комірах гімнастерок біліли ситцеві підшивочки. Скомандував:
- Шикуйсь! - шеренга вирівнялась. - Струнко!
Подолавши хвилювання, капітан підійшов до Медведєва з рапортом.
Дмитро Миколайович оглянув стрій новоприбулих, а тоді сказав:
- Поздоровляю вас, товариші бійці і командири, зі щасливим виходом з оточення.
- Але ж до фронту ще гай-гай... - мовить котрийсь нетерпляче.
Медведєв глянув, і той зашарівся.
Дмитро Миколайович, наче у відповідь на слова бійця, що фронт, мовляв, далеченько, пояснив:
- Радянський воїн на кожному квадратному метрі - там, де застала його бойова обстановка, - має створювати фронт проти гітлерівців, які прийшли гнобити наш народ. Бажаючих можу прийняти до загону, а хто хоче пробиватись за лінію фронту - не перечитиму, навіть проводжатого дам.
Уже, було, зібрався йти від строю - командувати наказав Олександрові. Та, щось згадавши, вернувся і тихо, зовсім не командирським тоном мовив:
- Кашу, хлопці, ви їли з тих куцих запасів, які мій загін роздобув у бою. Вибачайте, що нагадую про це. За законами гостинності господареві говорити про таке не годилося б. Але за обов'язками командира кажу це, щоб знали: наше з вами продовольство знаходиться у фашистських складах. Там і будемо добувати. Звичайно, не тоді, коли кому заманеться, а організовано - за моєю командою. Хай ніхто не здумає займатись самозаготівлями. Каратиму найжорстокіше! Зарубайтє це собі на носі. Ми з вами - воїни Червоної Армії. Цим сказано все, - закінчив Медведєв.
Олександрові та зустріч з досвідченим командиром-чекістом була як подарунок - адже йому в цей день, 19 вересня 1941 року, сповнилося двадцять п'ять років.
Партизанський загін Медведєва почав діяти ще ефективніше. Щодня через ефір летіли в Москву розвіддані про фашистські війська, що концентрувались у Брянську для вирішального наступу на Москву. Проводилась політична робота серед населення, регулярними стали диверсії на залізницях, бойові операції проти ворожих гарнізонів на тимчасово окупованій території, проти замаскованого ворога, який, перевдягнувшись у червоноармійську форму, намагався проникнути в партизанські курені. Невдовзі, помітивши у Творогова справжній талант розвідника, Медведєв призначив його начальником розвідки загону.
Та настав захурделений грудневий день, коли командир викликав до себе Олександра й сказав:
- Сашо, готуй людей! - пробиватимемось через лінію фронту.
- Назовсім? - здивувався Творогов.
- Не назовсім. І навіть ненадовго. Нас з тобою, друже, чекає інша - ще важливіша! - робота у ворожому тилу. В глибокому тилу!
Час підготовки в підмосковному таборі пролетів, мов один день. У навчанні й зустрічах. У радості від нагород, які вручила Вітчизна хоробрим партизанам (Творогов одержав орден Червоного Прапора). І ось знову в дорозі. Шкода, невдача спіткала - приземлились не там, де визначалося планом. Але тим відповідальнішим і почеснішим воно стало.
Творогов пришвидшує крок: протягом ночі треба пройти якомога далі. Але ліворуч тривожний скрекіт сороки. То боковий дозорець сигналить: стій! "Вночі сорока не кричить - треба замінити сигнал", - подумав капітан і, витримавши паузу (чи не буде повторного скрекоту - бо то вже сигнал небеспеки!), наказав бійцям зупинитись, а сам рушив до дозорця.
Так, хто де стояв, і попадали в траву. Мов ті лугові кулики. Стомилися.
- Колю, - тихенько каже Бринцеву Софронов, - у тебе ж за плечима готовий табурет, а ти на сиру землю сідаєш.
Бринцев неквапом повертає голову і бачить висвітлене місяцем обличчя товариша. На зубах проміння викрешує блискітки.
- Сам ти, Вітю, табурет. Та ще й дубовий, - відповідає Микола, нахилившись до самісінького вуха Софронова.
У таборі всі уже знали, що Бринцева нічим не доймеш: хоч обзивай його, хоч анекдоти розповідай, у яких він "героєм". Та лишень зачепи недобрим словом радіо, а тим більше його рацію - зразу ж матимеш таку відповідь, після якої надовго втратиш бажання кепкувати з Миколиної техніки.
- Ти вже й образився, Колю, - мовив Софронов. - Ніби й нема за віщо, - й добродушно пропонує: - Хочеш, я трохи понесу?
- Рація - зброя, а зброю передавати заборонено, - суворо відказує Бринцев.
- Ну, то й неси свою зброю... наживай горба, - в голосі Віктора образа.
Крізь тишу чути вимогливий шепіт:
Командирів - до капітана.
І знову беззвуччя. Очі застилає півсон. Тільки Гомеру Бастіанову не дрімається. В нього на душі дивна музика. Десь здалеку, навіть не збагне звідки: з-під зоряного неба чи з-поміж лугових трав? - долинає тремтіння скрипок. "Болеро?! - аж здригнувся. Стривоживши хлопця там, у кар'єрі, музика Равеля мовби захолола в ньому. А тепер, розплавлена думкою, почала випромінюватись. Гомер, заплющивши очі, бачить, як дві блакитні тіні у найвищому пориві закружляли в танку. Спершу по сцені Великого театру. Потім, чомусь, над силуетом Кавказських гір. Густа синь неба над скелями, дві сині тіні в кружлянні й синя метелиця музики навколо них... У хвилини, коли на серце приходить музика, Гомер відчуває в собі дивний процес очищення душі й думок. Мовби невидимі ніжні руки виймають і наповнюють тіло радістю, легкістю і силою.
Неподалік, сівши колом, четверо командирів ведуть коротку раду (Творогов, Богодист, Лапотников і Завалій). Вузька стрічка ліхтарика тьмяно повзає по карті. Доповідає богодист:
- Минули Кам'янку... Вишпіль... Східніше від нас - Іванків.
- Повільно. Дуже повільно посуваємось, - невдоволений голос капітана. - Завдання: прискорити крок. Удвічі прискорити!
За темною пеленою ночі сплеснув у далині постріл - над лугом заіскрилася, зашкварчала жовта ракета.
Поприпадали до землі.
- Невже засікли? - сполошився Завалій.
- Не думаю, - спокійно мовить Богодист. - Хіба що ті двоє - на залізниці?
- Лапотников і Богодист, рушайте до бійців, - наказав Творогов. - Заляжте і не виявляйте себе. - Ви, Завалій, залишитесь тут. Якщо це не нас шукають і все минеться тихо-мирно, то підете в авангарді. Сигнал - луговий перепіл.
- Єсть! - відказує Завалій.
Раптом знову пролунав постріл. Низькорослі кущики захитались - тіні від них поповзли, мов живі. Творогов зважив: пускають з однієї точки. Певно, з Іванкова... І напрям один - у бік десанту. Випадковий збіг обставин чи, може, патрульні на залізниці здійняли тривогу? Повагалися трохи, посперечались та й вирішили доповісти про свою тривогу...
Лежали. Ще не раз у горі летючими зміями сичали ракети. Звідти ж долинав невиразний гармидер. Здавалося, їх шукають. Але потім припинилась пальба, стихли викрики. Відповзши з півкілометра по-пластунськи, підвелися й рушили. За півгодину ходу Завалій надіслав до командира червоноармійця лебедєва. Той доповів:
- Попереду, навпересіч, сипаний шлях.
Командир приймає рішення:
- Обстежте шлях. Дозорців обабіч виставте, й уперед.
Четверо перебралися через фоси*** благополучно. На шлях вийшли Бургеніо, старшина Ніколаєв. І майже тієї ж миті з темряви донісся крик:
- Вйо, воро-ні-ії! Ге-гей!
Ледве встигли зіскочити з шляху, як повз промчала підвода, запряжена парою коней. Білих, як привиди. За нею - друга, третя... Гик, свист, регіт. Ті, що лежали на землі, добре бачили - на возах озброєні люди. Гвинтівки тримають в руках.
- П'яні. Вискочити б зненацька - не писнули б, - гарячково шепоче капітанові молодший лейтенант Лапотников.
- Ти-хо.
- Душити їх паразитів!
- Хай поживуть, - байдуже, навіть з насмішкою відказує капітан.
Лапотников ображено сопе й відвертається.
Уже далеченько посокоріли колеса, та командир лежить, не подає сигналу рушити. Якась непевність закралася в душу.
Заворушилась пітьма, а з неї виринув легкий візок. І перемовка. Не п'яна, як на передніх підводах, - спокійна, гортанна. "Німці!" - зразу ж збагнув Творогов.
Візок покотив далі.
"Пить-пить!" - крик лугового птаха. Десантники знають - то команда рушати. Тільки чого в посвисті "птаха" така важінь, ніби на нього навалилась гора печалі? Чи ж важко збагнути командира... У кожного на душі тягар.
Роса вмила трави - поменшало зрадливого шуркоту під чобітьми. Зволожилось повітря. Терпкіше запахло луговими квітами. Ті пахощі збудили щем у солдатських серцях. Напруга, яка до болю стискувала на початку нічного шляху, поступово відступила. Звикали до маршу в нічний час по окупованій території. І приходили на згадку близькі й дорогі образи, події та пригоди. Давні й недавні. Всякі.
"Дванадцята, - відзначив про себе Лукашенко, зиркнувши на циферблат годинника. - Кохана Нінусю! Наблизився час листа... Наш з тобою час".
У вересні минулого року проводжала свого коханого добровольця в Червону Армію. Прощались, далеченько від'їхавши від Москви на попутній військовій машині. Навколо стояв у задумі березовий ліс. Під ногами шурхотіло листя. Вона дивилася на Миколу очима, повними жури, і все повторювала:
- Бережи себе, Колю. Бережи, благаю тебе...
А Миколі прикро - вперше за коротке подружнє життя він не може виконати прохання коханої. Пригорнувшись, якийсь час відчував, як трепетно б'ється її серце, а тоді відступив на крок, пильно глянув у вічі:
- Пробач, Маріє, та на війну йдуть не для того, щоб оберігати себе.
- Розумію. Але ти повинен вижити. Без тебе й мені життя не буде. - У неї на очах сльози.
- Постараюсь вижити, - пообіцяв Микола.
- Пиши листи, любий. Тільки в листах не називай мене Марією. Для тебе я Ніна. Ось зараз назвав Марією і мовби віддалився.
Так у них повелось: Марія Беркіна при першій зустрічі на спортивному майданчику з аспірантом літературно-філософського інституту імені Чернишевського, соромливим блондином з характерною білоруською мовою, перша простягла йому руку й назвалася - Ніна. У волейбольній команді, яку вона очолювала, так її й звали. З шести дівчат-волейболісток четверо Марій. Як керувати грою? От і взяли троє інші імена. Тільки для гри. Та Беркіній випало не лише у волейболі, а й у коханні Ніною лишитись. Сподобалося Миколі це ім'я. Відтоді так і пішло: як Ніна - це кохання. Як Марія - то офіційно-ділове звертання.
Микола все віддалявся на автомашині, а за ним линули слова:
- Чуєш? Ли-сти пи-ши!
Вони, ті слова, шматовані вітром, бились об дерева, падали в золоте листя: "Чу-єш? Пи-ши..." І Микола писав. За сто днів перебування в школі молодих командирів, Марія-Ніна отримала дев'яносто дев'ять листів. І він і вона знали їх напам'ять, бо написані ті листи чистим, як сльоза, коханням.
"Рідна моя Ніна!
Ось минув ще один день. Перед відбоєм маю кілька хвилин, щоб знову написати тобі листа. Що ти робиш зараз? Відклади всі свої клопоти - сядь, порозмовляємо. Було б дуже добре, якби щовечора, в один і той же час, ми обоє сідали за листи. Давай умовимось - о дванадцятій! Гаразд? Можливо, недовго матиму змогу писати щовечора, але все одно о дванадцятій ночі буду розмовляти з тобою, знаючи, що й ти в цей час звернута до мене думками. Де б я не був, що б не робив, а цієї нашої умови дотримуватиму. Може, доведеться мерзнути в окопі чи пробиватись у ворожий тил і буде мені холодно й моторошно, але крізь заметіль, крізь свинцеву зливу куль я в ту годину побачу риси твого обличчя, твої бездонні очі - й мені враз стане тепло й не так страшно.
Ну все, кохана, уже днювальний подав сигнал відбою. Зараз умре світло в казармі. Лише світло твоїх очей світитиме мені крізь ніч. Я знаю, сьогодні до мене навідаються красиві сни. І головною героїнею в тих снах будеш ти".
"Кохана!
Дні біжать повільніше, аніж у мирний час, але ж - біжать. А як дременули фашисти з-під Москви, лет днів значно прискорився. Нещодавно і я на трійці часу проскочив повз вішку під №26. Отже, твоєму Кольці уже двадцять шість! Вік досить поважний, навіть пофілософствувати з цього приводу хочеться. Та не буду. Ми ще поговоримо й поживемо!
Після війни, мила, ми зберемо всіх моїх друзів і всіх твоїх, перезнайомимось і заживемо великою дружною оравою, у центрі якої буде наша святиня - наша сім'я. Знай, рідна, доки мене не покине віра в ту зустріч, битимусь, як звір. І житиму. Я повинен перемогти ворога і смерть.
Скорей приходите, письма.
Я жду вас, как мать сыновей,
Ушедших за Родину биться
С врагами Отчизны своей..."
"Нінусю...
Настрій сьогодні у мене надто кепський. Пройшовся Москвою, подивився, як тяжко жити людям, і така лють мене охопила... Ну, фашистьська наволоч, ти ще сповна заплатиш за всі страждання мого народу! Розумію: багато лиха доведеться пережити людям, доки прийде день миру. А скільки ще крові проллється, скільки життів поляже...
Невже не ходить серед нас майбутній великий письменник, який має написати всю правду про ці дні? Так прикро, що я жодною мірою не зможу цього зробити..."
"Здрастуй, любов моя!
...Мене все гризе совість: чому я не в гущі драми? Чому хтось, а не я, жене ворога? Чому досі не можу написати на конверті два значущі слова: "Діюча армія"? Це "чому" давно не дає спокою. Іноді стає так соромно... Уявляєш: просидимо тут до перемоги... Як тоді стрінуся з тобою? Як подивлюсь у твої очі? Тільки згадав про очі, й ось вони уже дивляться мені в душу, світять ясним світлом і допитуються все про те ж... Тяжко мені дивитися в них, але я не відвертаюсь: багато в чому можна мені дорікнути, але в прямоті й чесності перед собою та іншими - ні!"
"Люба моя!
Ура! Приходжу сьогодні з занять - викликають і кажуть: "Підеш!" З тим же командиром, про якого я мріяв. І з чудовими хлоп'ятами. Отже, вирішилось. Те, про що я сім місяців мріяв, про що писав. "Скоро буде" - стало зовсім реальним. Зараз, як ніколи, я впевнений у собі. Сил у мене багато, сподіваюся, вистачить на все. А думки про тебе підтримуватимуть мене в тяжкі дні. Думай, люба, про мене. Ефір принесе до мого серця твої мислі, а вони додадуть мені сил і впевненості в боротьбі.
Ой, Нінча, не дивись на мене такими скорботними очима. Усміхайся, люба моя, від твоєї посмішки я буду ще дужчий. І не смій горювати, не смій плакати. Я відчуватиму це, і мені буде важко... Ти не забула про наш час листа?"
Такими були слова й думи, написані Миколою Лукашенко на папері й донесені до адресатки польовою поштою. А сьогодні він шле коханій своїй дружині незвичайний лист. Без аркуша паперу, без трикутного штемпеля, без рядочків літер. Уявне послання!
Механічно ступає за кимсь. Хто він, той передній? Хіба впізнаєш... Ніч розвішала над землею легкі кожушки туману, а місяць поверх тих кожушків натрусив срібну пудру. В цьому казковому видінні постаті десантників здаються звеличеними, нереальними. Над пілотками й кашкетами колишуться срібні німби. Мовби то не люди, а боги, що спустились з неба на нічний луг.
Лукашенко подумки розмовляє з коханою. Колишеться ніч. Розколихує спомини. Тільки Свиридова вони не торкаються. Його увага прикута до тіні, що погойдується спереду. І думка важка, наче молоток, яким забивають цвяхи: "Не впасти... Не відстати... Не схибати..." У Свиридова таке враження, що весь час іде товстенним і нескінченним покосом. Ноги тануть у м'якому сіні, а воно дурманливо пахтить і манить: "Ляж, Ваню, спочинь..." Щоб перебороти ту ману, Свиридов безперестанку шепоче пошерхлими губами:
- Не впавсти... Не відстати...
Годинникова стрілка давненько вже перевалила через верхів'я циферблата. І місяць, натомившись за ніч, постелив на горизонті м'яку перину туману, приліг спочити та й поринув у дрімоту. Відтак над землею запанувала передсвітанкова темінь. Старшина Ніколаєв, що на даному відтинку дороги йде в авангардному дозорі, наштовхнувсь на якусь споруду. Подавши тихий сигнал зупинитися, Тройник припав вухом до стіни - за нею чути, як ремигає худобина. Тільки-но ступив крок від хліва, як у ногу вдарило щось м'яке. Шарпнувши за халяву, воно відскочило й залилося несамовитим гавкотінням.
- Пш-ш-шов! - вирвалось з несподіванки.
Собака вдруге кинувся під ноги.
Відмахуючись автоматом, старшина поволі рушив від хліва.
Трохи далі за хлівом жалібно зарипіли дверні завіси, і голос жінки:
- А яка там лиха година лазить? Тату... Чуйте-но... Жучка аж землю рве.
- Може, вовчура, - у відповідь глухий старечий голос.
Собака почув хазяїв і зовсім знавіснів. Раз по раз підкочується клубком під ноги старшині. Уже разів зо два тріщала халява на зубах. Старшина навідмаш ударив нападника дулом автомата і відскочив за кущ. Він не поспішав відходити - треба було дати відступити подалі всій групі.
- Кусі, Жучка. Кусі вовка! - підохочує збеленілого собацюру жіночий голос.
- Меланьо... Там не вовк... - крізь собаче хритіння стривожений чоловічий бас. - Собака на вовка не так цяхлить.
- Може, корівку вже поцупили... - жінка перейшла на слізне причитання. - Ой, таточку! Погляньте: від хліва до калини хтось пішов... - І враз заверещала на все село: - Людо-онь-ки, ря-а-ату-йте! Гра-а-абую-уть!
На моторошний крик з другого кінця села відгукнулося три гвинтівочних постріли - один за другим.
Важка тупотнява.
Знову постріли. По селу хвилею покотився собачий гавкіт.
- Що тут за крик?! - сердито й захекано спитав хтось зі шляху.
- Певно, корівку мою поцупили, пане поліцай...
- То не дивина. Всякого бродяччя понарозводилось, - буркнув "пан поліцай" і, раз по раз стріляючи, несміливо пішов до хліва.
За поліцаєм сіріє полохлива постать жінки.
Ніколаєв пригнувся, бо кулі пролітають так близько, що, здається, чути їх холодний вітерець.
Жінка тим часом "умовила" Жучку сховатись у хлів, бо "пан поліцай можуть ненароком застрелити".
Весело кугикнули ворота.
- Як корова? - чоловічий голос від хати.
- Стоїть, слава богу, - радісно відказала жінка.
- Якого ж... пащекувала? - бруд і злість водночас хлюпнули з рота поліцая. - Чи шонполів захотіла?
Жіночий голос упав, зашепотів:
- Погляньте... за калиною... за кущем якась нечиста сила вихитується...
Ніколаєв невагомою тінню майнув зі своєї схованки. Позаду сухо заляскотів затвор, і поліцай закричав:
- Ну, виходь! Хто там ховається?!
Свиридов, як тільки почув сигнал залягти й завмерти, в ту ж мить упав на росяну траву - мов у холодний сніг провалився. Це було приємно, бо знімало жар з голови й тіла. Що відбувалось далі - не пам'ятає. А оце почув: хтось гукає, щоб він виходив. Так-так, то його шукають... Важко пригадав: праворуч лежав Коля Бринцев, ліворуч - Гомер Бастіанов... Де ж вони тепер? Повів рукою в темряву - холодна роса... Треба обізватися. Щоб не турбувались - я тут. Але повітря застряло в горлі. Над самісінькою головою гарикнув незнайомий голос:
- Чуєш? Виходь, мать-перемать!
Гаряче марення мов вітром здуло. Притис до грудей автомат: "Ось я тобі вийду..."
Постріл зблиснув метрів за три від Івана. І трохи збоку. Куля дзизнула по гілках, сипнулося дрібне листя. "Не по мені... навмання палить. Коли так, треба завмерти... Але ж де всі інші?"
Творогов, присівши, лічив сілуети на фоні сіріючого неба. "Десять, одинадцять. Дванадцять... Я тринадцятий. А де ж ще один?" Обпік спогад: "Свиридов..." Випроставсь і швидко пройшовся повз рухомий ланцюжок.
- Свиридов! - тихим півголосом покликав.
Мовчання. Так і є - другого радиста загубили...
- З Бастиановим і Бринцевим ішов.
- Ішов... А тепер де він?
Тривога, мов струм по дроті, пробігла по людях: "Ваня загубився... Певно, під випадкову кулю потрапив..."
- Візьміть двох бійців і розшукайте, - капітан сердито дихнув в вухо Богодистові. - Чекатиму тут.
Коли троє підкрались до хліва, поліцай, що все вигукував погрози й палив у темряву, мовби відчув: наближається небеспека. Вилаявсь голосніше і стрельнув востаннє. Повернув до хати.
У Свиридова серце калатало і кров шумувала в скронях. Поліцай, було, підступився зовсім близько. І хоч він не бачив Івана, але міг почути нерівне дихання. "Треба ж так підвести капітана... А обіцяв же йому, що не відстану..."
- Сви-ри-дов... - ледь чутний шепіт долинув до Івана. Він підхопився.
- Я тут... - пішов на зустріч.
Командир не став відчитувати бійця. Наказав:
- Бастіанов і Лукашенко! Відповідаєте за червоноармійця Свиридова.
А сам думав з докором: "Кинути хворого без нагляду й допомоги! Прогледів. І з бійцями про цей факт треба буде серьйозно поговорити. Це не порядок!"
Бастіанов тимчасом запропонував лукашенкові:
- Давай зв'яжемо з гілля носилки і понесемо Ваню. У нього температура он яка!
Хотів прикласти долоню до чола хворого, але той відсторонив руку:
- Пробачте, товаришу капітан. Я заслуговую покарання...
Командир нічого не відповів - був дуже невдоволений цією пригодою.
Стугонить земля під важкою ходою - бо важчають чоботи від роси, а ноги від утоми. Йдуть десантники, лишаючи позад себе темну доріжку на сивій траві. Сутінки розчиняються ультрамарином.
Творогов занепокоєно зиркає навкруги: шукає пристанища. Вдень продовжувати марш неможливо - зразу ж виявлять стражі "нового порядку". Двічі на фоні неба вирізьблювались обриси лісу, та при наближенні виявлялося, шо він поснований стежками, мов павутинням, і навіть за сутінків оком наскрізь прострілюється. Схилились разом з Богодистом над картою. Попереду Клітище - на карті воно, мов обгризений сухар. Трохи далі й лівіше - Новопіль. Села близько одне від одного, а там поліцейські дільниці й фашистьські гарнізони. Тут же суцільне безлісся.
Ще трохи пройшли б, та вже розвиднюється. Богодист вказав рукою вбік поля, що розкинулося серед лугу:
- Єдина схованка - жито.
- Не дужє затишна схованка, - Творогов мерзлякувато повів плечем.
- Найзатишніша з наявних, - гірко посміхнувся Богодист. - Єдине місце на цій землі, де нема доріг і стежок. - Михайло присів на краєчку лану. - Ач, як солодко пахне!
- Цілий день лежати доведеться. Навіть не сядеш, - невдоволено оглядав поле Лапотников.
- Зате відіспатися можно, - наполягав на своєму Богодист. - Поставимо з чотирьох кінців дозорців...
- Покладемо, - сумним жартом поправив молодшого лейтенанта капітан.
- Вірно: покладемо. І самі заляжемо. Як русалки польові.
Михайлові на мить згадалося дитинство, коли він вечорами забирався в пшеничний лан - усе хотів з русалками зустрітись. Не стрівся. "Може, сьогодні прибреде? - подумав і швидко відігнав недобре відчуття. - Ні, краще без русалок!"
Хлопці стояли неподалік. Зарошені, знесилені - на третю добу повернуло, як вони без нормального спочинку. Свиридов краєчком вуха зачув про привал, думав: "Швидше б... Упасти серед жита й заснути..." За рідкими кущами, десь зовсім недалеко, кукурікнув запізнілий півень.
- У "Петі", напевно, годинник зіпсувався, - прореагував на те невгамовний Гомер Бастіанов, чи не єдиний з усієї групи, що мав вигляд бадьорого мандрівника - наче відпочивав цілісіньку ніч.
- Годинник, кажеш? - перепитав у Гомера Пилип Курінний. - То йому, дурному, жити набридло - захотів фашистові в зуби потрапити.
Курінний уже був у партизанських бувальцях і знає: не лише людям, а й півням нема життя на окупованій землі.
Поступово примирившись з тим, що доведеться днювати серед жита, Творогов подав команду залягти. Визначив перших дозорців. Наказав Бринцеву готуватись до радіозв'язку. Озирнувся й пополотнів:
- Роса... Будь вона проклята!
Благодатна волога, якій споконвіку радіє землероб, тепер таїла в собі реальну загрозу: крізь голубий розвидень - до місця, де зупинились чотирнадцять десантників, пролягла темна стрічка-зрадниця.
о рации и радистах
https://maxpark.com/community/901/content/2040328
https://www.artstation.com/artwork/5krv8
*** фоси - канави, рви
аповапова
* Ординарець - (нім. Ordonnanz, фр. ordonnance — вістовий, від лат. ordino — наводжу в порядок, призначаю, керую), у російській армії — військовослужбовець (рядовий, унтер-офіцер, офіцер) що призначався у військовий штаб, до командира або до почесної особи для виконання їх доручень, головним чином, для зв'язку та передачі наказів. В Радянських Збройних Силах під час Німецько-радянської війни ординарці 1941-45 (солдати) виділялися в розпорядження командного складу.
** Полк - В Советской армии это основное тактическое формирование и совершенно автономное в хозяйственном отношении формирование. В зависимости от рода войск численность личного состава полка могло составлять от 900 до 2000 человек.
*** Зондеркоманда (нем. Sonderkommando - "специальный отряд") - название ряда различных формирований специального назначения в нацистской Германии.
**** Батальон (фр. Bataillon от итал. Battaglione увеличение от итал. Battaglia "отряд") - формирование, основное тактическое подразделение в сухопутных войсках, воздушно-десантных войсках, береговых войсках и других войсках. Батальон включал в себя от 145 до 500 человек. Командовал батальоном командир батальона (сокращенно - комбат).
** Полк - В Советской армии это основное тактическое формирование и совершенно автономное в хозяйственном отношении формирование. В зависимости от рода войск численность личного состава полка могло составлять от 900 до 2000 человек.
*** Зондеркоманда (нем. Sonderkommando - "специальный отряд") - название ряда различных формирований специального назначения в нацистской Германии.
**** Батальон (фр. Bataillon от итал. Battaglione увеличение от итал. Battaglia "отряд") - формирование, основное тактическое подразделение в сухопутных войсках, воздушно-десантных войсках, береговых войсках и других войсках. Батальон включал в себя от 145 до 500 человек. Командовал батальоном командир батальона (сокращенно - комбат).
«Шталаг 358» (нем. Stalag 358 Schitomir) - концентрационный лагерь немецкого Вермахта для военнопленных периода Второй мировой войны в окрестностях города Житомир.
Башня, это все что осталось от лагеря который просуществовал до октября-ноября 1943 года, когда город Житомир был освобожден от немецких захватчиков
Башня, это все что осталось от лагеря который просуществовал до октября-ноября 1943 года, когда город Житомир был освобожден от немецких захватчиков
Топографические символы и их расшифровка
https://travelling.lv/ru/snarjaga/topo_symbols/topo06
Комментариев нет:
Отправить комментарий