ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.
Глава 6.
ЗРАДА
І знову ніч. Знову росяними лугами й підлужками мережиться стежка десанту. Тиша. Лише десь схопиться з куща наполоханий птах чи сонно загавкає собака в ближньому селі. Попереду птах добровістом кугиче. То боєць подає сигнал. Причина? Лугове джерельце б'є з-під каменя. Вода холодна-холодна, аж ломить зуби. Команда: напитись і запастися в дорогу.
Цівка, плетена з місячного срібла, дзюркоче в червоноармійські баклажки. Миколі Лукашенку від того дзюркотіння зринає в пам'яті околиця рідного Мстиславля. Таке ж тихе воркування води з джерельця. Шепіт сестри Надії:
- Колю, а вода жива. Вона навіть розмовляє. Тільки мову ту не кожному дано збагнути...
Раптом доноситься тривожне:
- Хтось іде...
Десантники вмить поприпадали до землі, затаїлися. Тільки цівка води неспокійно хлюскоче в криничку. Той звук трохи заглушає схвильоване дихання і постріскування камінців під тілами. До кринички неквапом ідуть двоє. Одні кроки важкі, наче молотами в землю: гуп-гуп! Інші - дрібніші й легші. І голоси:
- А пам'ятаєш, Стасю, ми з тобою вже сюди прибігали і хлюпали долонями воду на розпашілі лиця? - грайливий дівочий.
- Не згадуй про те, - густий чоловічий.
- Чому ж? - дівочий з смішинкою.
- На чорта воно.
- Соромно згадувати, як нас з тобою комсомольці на кпини брали? Скажи-но, причину знайшли! "В це-рк-ву ходять!" При-чина. Хі-хі... А пам'ятаєш: ти тоді клявся, що більше не підеш у церкву? Навіть обіцяв землі жменю з'їсти на доказ, що правду говориш. Ох і сміялися з твоєї обіцянки! І я теж сміялася.
Сказано: не згадуй! - і злість ще більше згустила голос.
- Ну, гаразд, Стасю, не буду.... Сердишся чогось... - грайливість мов шуліка крилом вивіяв.
- На ось, краще, гвинтівку потримай, аніж патякати. А я нап'юсь.
- Давай, Стасю, - підхопила серйозним тоном і знову жартома: - Здорові пили, пане шуцмане!
- Спасибі, - відказав байдуже і припав до цівки.
Ніколаєв так близько до стежки, що рука сама простягається, щоб схопити "пана шуцмана" за ногу, звалити й скрутити йому в'язи. Ледве долає оте бажання. А поліцай Стась байдуже хлебче воду. Певно, не відчуває, що молодший лейтенант Лапотников націлив йому в потилицю дуло револьвера. Воно дивиться холодним оком смерті й немов благає: "Нема то, як на фронті: побачив ворога - стріляй! А тут сидиш, наче слимак, втискуєшся в землю, щоб не побачили..."
Командир більш-менш певний: ніхто не зірветься - позаду чимало вже випробувань. Але тривога все ж скимлить нудною сопілкою: мало що було там, а тут спокуса така. Аж самому хочеться підхопитись з землі й грізно мовити лише одне слово: "Ру-ки!".
- Стасю, можна, я стрельну?
- Чого це раптом тобі заманулося? - поліцай, що саме вмивав обличчя, випростався.
- Здається, за нами хтось підглядає...
І справді, у грайливо-безтурботному голосі дівчини заворушилась тінь тривоги.
- Ну, то стрельни... Як тобі так хочеться.
Над головою Бринцева лунко клацнув затвор. Мов, собака, ловлячи муху, щелепами. І в ту ж мить гримнув постріл. Микола не з боязких, але почувається дуже непевно. Аж піт висипав на лопатках. Хто ж його знає, куди їй заманеться стрельнути.
- Ще, Стасю?
- Годі. Два - то вже сигнал. Ще патрулів поскликаєш.
- А я хочу поскликати. От хочу та й годі.
І знову заляскотів затвор. І знову грім оглушив Бринцева.
- Не була б то дурна баба, - підбіг поліцай і вихопив гвинтівку. - Тепер драла звідси, бо за марний виклик патрулів пан комендант всипле по самісіньку зав'язку.
- А ми навгинці - поза городами. Хі-хі... Люблю таку гру!
- "Поза городами..." - передражнив шуцман. - Помітять, що хтось сновигає, ментом пристрелять. Краще вже у хлівці дядька Митра пересидимо. От ду-ре-па...
Дві тіні злодійкувато прошелестіли під жердяною загороддю. "Нам треба тихіше йти - далеко чути, як б'є мітлиця по халявах", - думає капітан Творогов, вслухаючись у кроки поліцая та його спутниці.
Над селом торохнули один за другим постріли. Мабуть, з гвинтівочного обріза, бо дуже гучні. Десантникам довелось ломати намічений маршрут - поспіхом відходити лугами на захід, щоб не зустрітись з патрулями.
Поприсідали серед ріденького лозняку. Прислухаються, чи не переслідують їх. Адже поліцай міг, як і його подруга, відчути щось підозріле, але з ляку, а може, з хитрості вдав, ніби нікого й нічого не бачить. Лише відійшовши, почне скликати таке ж, як сам, вороняччя. Ніч, що донедавна здавалась десантникам казковим синім озерцем, у літеплі якого вони викупувалися, враз збурилась, оскаженіло вишкірилась чорною небеспекою. Навіть невинний туманець уже не перекочувався молочною піною, а став схожим на зграю підступних гриватих звірів, що тісним колом оточили десантників. І так прикро стало кожному на душі, такою незмірно далекою уявилась відстань до Великої землі.
Останні кілометри Свиридов почувався героєм. Ішов нарівні з усіма, навіть двічі в авангард його визначав командир. А тут, у цьому зачахлому лозняку, знову відчув гарячий прибій крові в голову. "Невже хвороба вертає?" - подумав з острахом і враз стрепенувся - з неба долинув високий, ледве вловимий гуркіт. Тонкий, металевий, з мелодійним переливом. Невже фашистьська авіація і вночі не спить?.. Але ж ні! Напружив слух, в радісному передчутті схопив за рукав гімнастерки Бастіанова, затормосив:
- Чуєш? Чуєш?!
Гомер поспіхом обернувся:
- Тобі, Ваню, знову погіршало?
- Та ні... Ти небо лишень послухай. То ж наші бомбардувальники дальньої дії!
Бастіанов затамував подих. І вже припав до плеча старшини Ніколаєва:
- Наші літаки!
- Може, по тебе примчали? Щоб, як у казці, на крилятах - у Мухоїди, - покепкував Тройник.
- Невже тобі в дитинстві... корова на вухо наступила, старшино? - образився Гомер.
- Наші. На-ші... - зашепотів хтось з темряви.
Гудіння моторів наближалось. Ось воно дзвінко пропливло над головами десантників і віддалилося туди, звідки вони тюпають другу ніч.
- Нас шукають? - здивувався Коля Бринцев.
- Ну, ти даєш... - заперечив бувалий у бувальцях Пилип Курінний. - Ось тут тобі, в лозняку, присядуть, як бусли, і скажуть: "Сідай, Колю! До мами завеземо".
- Гадаєш, це не наші літаки? - уже не пошепки, а півголосом загарячкував Бринцев. - Не наші, так? Нумо, до капітана й поспитай.
- Припинити розмови! - вимогливо зауважив молодший лейтенант Лапотников.
І мертву тишу, яка запала над лозняком, струснув вибух. Миколі Лукашенкові здалося, що навіть зорі здригнулись. З-за горизонту, де щойно спалахнув короткий зблиск, угору зметнулося гнучке зміїще вогню. Затріпотіло, заметлялося вихорем, немов подаючи сигнал для нових вибухів. І вони не заборилися. Разом з вибухами в небо злетіли шалені рої іскор. Синє полум'я дедалі розгорялося.
- Невже бензосклади? - видихнув Лукашенко.
- Так! Наслідки твоїх розвідданих, - штовхнув сержанта в плече капітан і, не стримавши пориву радості, обхопив Миколу за міцні плечі. - Спасибі тобі, Лукашенко!
Гудіння моторів перемістилося трохи праворуч. Невдовзі знову здригнулася земля від серії вибухів.
- Тепер по танках!
- Мабуть, недарма тут повзали...
- А лихо з радістю завжди поряд.
Безладно, а головне, запізніло озвалися великокаліберні кулемети, гупнули зенітки. Тим часом гудіння літаків віддалялося. Душу воїнів сповнювала радість. Той песимізм, який мимоволі заволодів десантниками після кринички, витіснили інші почуття. Кожен зрозумів, що він навіть тут, у глибокому ворожому тилу, лишився складовою часткою могутньої пружини, котра розкручується з дедалі більшою силою і тіснить ворога на захід. Перший "подарунок" фашистам зроблено. Лише перший, а скільки додав віри і сили кожному!
Наближається ранок, треба шукати місце ще для одного переднівку. Для одного, бо протягом наступної ночі доберуться до Турчинецьких лісів і жити стане веселіше. Можливо, навіть місцеві партизани допоможуть їм швидше дістатися до Мухоїдів. А якщо й ні, то ліс Творогову - дім рідний. Дай лише до лісу добратися, і, вважай, завдання виконане. Але те почнеться завтра. Сьогодні ж думка про одне: де в цьому безліссі заховати чотирнадцять воїнів? Навіть житнього поля не трапляється на шляху...
Роздуми обриває сигнал дозорця: "Стій!"
На лузі, в сивому тумані - табун коней. Теж сивий від роси й туману.
- Товарищу капітан, сісти б верхи й тридцять кілометрів відмахати до сходу сонця, - пропонує молодший лейтенант Завалій. У дитинстві він так гасав на хліборобських конячинах, що навіть у кавалерію хотів податися.
Творогов готовий уже погодитись. Та раптом, кинувши погляд на десантника, що стоїть найближче від нього, мовить:
- Бургеніо.
- Слухаю вас, компаньєро-товарищу капітан, - виструнчується Северино.
Нове обмундирування на іспанцеві немов затверділо від холодної роси. Чорні бакенбарди і чуб, що вибився з-під пілотки, вкрились сивим росяним маком. Ніс загострився й смага наче змилася з обличчя - з-під неї виступила блідість і неймовірна втома. "Йому зараз можна дати й сорок років", - міркує Олександр, звертаючись до іспанця:
- Сідайте на коня. Завдання маю вам дати.
- Не зумію... - розгубився Северино. - На літака сяду!
- Ясно. Хто ще не вміє їздити верхи? - запитав Творогов.
- Я, - виступив з туману другий іспанець, Альфредо.
- І я... - ніяковіючи, мовив москвич Василь Лебедєв. - Не доводилось...
- Мені теж не доводилось, але спробувати можу, - пригнічено зізнався Лапотников.
- Бачите? - звернувся Творогов до Завалія. - Ваша пропозиція відпадає.
Пішли в обхід табуна й надибали на курінь. Звідти доносилось журливе тюлюкання сопілки.
"Певно, хлопчак дрімоту розганяє..." - подумав Творогов і подав сигнал тихенько відходити. Але не ступили кількох кроків, як з туману, десь збоку, глухо кахикнуло й чоловічий грудний голос запитав:
- Шукаєте когось?
"Ось що значить туман!" - здригнувся командир і вихопив зброю. Вмить оточений десантниками, перед капітаном постав похмурий чолов'яга в зарошених до колін штанях і галошах, одягнених на босу ногу.
- Ви - хто? - суворе запитання Творогова.
Чолов'яга помітно розгубився.
- Я Нестор... Дурицький моє прізвище. Ось з Петром, - він кивнув на курінь, де сопілка вже більше не грала, - коней пасемо.
З куреня висунувся давно не стрижений і не голений Петро. Його очі округлились, на вустах з'явилася квола і, як помітив Творогов, жаліслива посмішка.
- Та невже ж?.. Ні-ні! - Петро потер кулаками очі. - Невже це не сон? - Наче ведмідь після довгої сплячки, чоловік випростався, худі груди округлились. - То-ва-ри-ші!
- Ось з ним... з Петром тобто, пасемо коней, - все більше хвилювався Нестор, топтався на місці, й чути було, як чавкотить роса у старих галошах.
- Пас, Несторе! - підбіг Петро до гурту. - Пас, а тепер я більше не пастух! До біса мені ті коні! Товаришу командир, - звернувся до Творогова. - Прошу взяти мене з собою. Я червоноармієць. В оточення потрапив... Двічі тікав з концтабору. Втретє потрапляти в Житомирський табір смерті не хочу... От і пересиджував тут... Чекав слушного моменту. Я з Алтаю! Петро я...
- Петро? З Алтаю? - підступився Лапотников. - Шкуру свою бережеш? Під трибунал станеш!
- Стану... Хоч зараз - під розстріл! - Петро тремтячими пальцями розстігнув комір старенької гімнастерки й оголив груди:
- Стріляй! Хоч знатиму, що від своєї кулі вмер. І в концтаборі фашистьському не гнитиму... Надто суворий ти, видно, ще не пробував, що за мед - табір фашистьський... Не пробував?! Ну, чого ж не стріляєш? - і все ближче підходив до Лапотникова. А той знітився, бо зрозумів, що зайвого гарячковістю ускладнив ситуацію.
- Відставити істерику! - наказав Творогов.
- Єсть відставити... - кволо мовив Петро й опустив голову.
- Хочете, щоб я вас узяв з собою? - прижмуривши очі, запитав Творогов.
- Так, товаришу командир! - по військовому виструнчився Петро. - Дуже хочу. Прошу вас! Не скніти ж мені тут...
- Гаразд. Візьму, - пообіцяв капітан і подумав: "Не зразу візьму. Дозволу не маю на поповнення в дорозі. Але то не біда - з Мозирських лісів тебе викличу".
В капітана Творогова око на людську правду метке. За роки служби на прикордонні навчився пізнавати чесну людину. Не за її солодкими словами, не за биття у груди, а за якимсь, лише Олександрові зрозумілим, відчуттям. Так, з першого погляду, Творогов відкрив для загону Миколу Кузнецова. Так у загоні за його ж рекомендацією з'явилось ще кілька талановитих кандидатів у розвідники. Цей Петро з Алтаю - людина чесна. Майже ніяких сумнівів. А чого засидівся тут, чого не пішов досі в партизани? В тому буде час розібратися.
Відкликавши Петра вбік, Творогов запитав:
- Де нам пересидіти вдень?
- Трудне діло... Не один же... скис Петро. - Може, його спитати? - кивнув на Дурицького, що стояв оточений десантниками й відповідав на запитання Лапотникова. - Він тутешній. Людина чесна. Ручаюся.
- Клич.
- Нестор Васильович! Можна вас на пару гарячих?
Дурицький ніби знехотя підійшов. Петро по-дружньому поклав йому долоню на плече:
- Ви хотіли, щоб швидше наші прийшли? Допоможіть прискорити їх прихід.
- Чим зможу - будьте ласкаві, - так само неквапом відповів Дурицький, а коли капітан сказав, чого від нього хочуть, прицмокнув: - Ді-ла... Лісу, щитай, аж до Турчинки катма...
- Та раптом він пожвавішав: - А якщо, приміром, на горищі? Не в кожну хату ті со-ба-ки з трусінням лізуть.
- Але ж ваша хата на белебні. Як до неї провести такий гурт? - завагався Петро.
- А, якщо в Теклі?.. - розсудливо прикинув Дурицький.
- У Теклі? А хто вона, ця Текля? І чому саме в неї? - спитав капітан.
- Ну, чоловік її, Григір, бригадиром колись, за нашої влади був. Торік його карателі вбили... Добрий чолов'яга, царство йому небесне...
- А сама вона, та Текля, як? - допитувався Творогов.
- Ще син її в Червоній Армії. Відступив з усім військом. Ну, а Текля... Хіба ж людину збагнеш до кінця... Ніби, як усі... Думаю, Текля не підведе, - зробив висновок Дурицький. - Розумієте, її хата крайня... Хмільники за хатою... Найкраще в неї...
Порадившись з Богодистом, Творогов погодився на пропозицію Дурицького. Розумів, що то не найкращий вихід, та все ж вихід. І поспішати треба було - з-за рухливих валунів туману яскравішало полум'я сонцесходу.
Теклю розбудив тихий, скрадливий стукіт у шибку причілкового вікна. Розплющила очі й перше, що побачила, - світлий квадратик на глиняній долівці. "Пастух не дочекався корови та й прийшов будити... Оце хозяйка!" - дорікнула сама собі й схопила спідницю з ліжкового била. Вдягаючись, запитала сонно:
- А хто там?
Так, лише для годиться поспитала, бо ж була певна, що то старий чередник з пугою стукоче.
- Відчиніть, попросив чоловічий голос.
"А це що ще за ранній гість?" - водночас розгубилася й трішки розсердилась. Після того, як Григора вбили есесівці, до вдови почали навідуватись то староста з Селянщини Доберман, то староста місцевого господарства Антін Кучер, а то й рядові шуцмани. Тому закусити приготуй, того ніч застала в дорозі...
Визирнула в вікно - Петро-оточинець переступає з ноги на ногу.
- Що тобі, Петре?
- Не бійся, Текле. Свої, - виступив з-за стіни Нестор Дурицький.
Побачивши Дурицького, Текля враз відкинула всякі підозри. Якщо вже Нестор стукає, то щось-таки від неї хочуть. Лишень відчинила двері, як швидким роєм налетіла повна хата чужих людей. Та всі у військовому! Та всі у зірочках на пілотках! Лише Нестор серед них у сірій поношеній фуфайці і галошах на босоніж.
Спершу надія блискавкою: "Син повернувся! Він - серед цього гурту обов'язково є". Жадібно пробігла поглядом по лицях. Ні, немає тут сина. Але тепер він уже повернеться. Адже повернулась Червона Армія! І Текля вголос висловила свою радість:
- До-чека-ли-ся ми вас... Во-лень-ка прийшла!
- Ні, тіточко Теклино, - мовив до жінки молодший лейтенант Богодист. - Наші ще далеко.
- А ви ж хто? - сполотніла Текля, сльози забрищали на щоках.
- Ну, ми - червоноармійці, але фронт ще далеченько, - вибачливо пояснив Богодист.
- Вони з літака висадились, - доповнив Петро-оточенець.
У Теклі сльозинки наче замерзли на кінчиках вій. Губи затремтіли, обличчя перекосив страх. Вона раптом стала зовсім некрасива. Полохливий погляд зупинився на Дурицькому.
- А, як... німці?.. Га, Несторе?! Вони ж мене... та й дочечок моїх, як і Григора, живцем у землю закопають... Несторе, чуєш?!
- Не печалься, жінко, - розсудливо мовив Дурицький. - Вони вмить на горище й замруть. А ти собі помовкуй, ніби нічого не чула й нічого не бачила.
Від рівного, розважливого голосу Нестора до Теклі вернувся спокій.
- Ну, хіба що так... - погодилась господиня.
- Де тут у вас драбинка? - з сіней запитав Богодист.
- В куточку... При стіночці...Я зараз покажу, - шаснула в сіни Текля.
Десантники мовчки полізли на горище. Тільки поскрипування щаблів під ногами. Потім глухе тупотіння по стелі. Жінка навіть здивувалася: щоб такий гурт, а ні звуку жоден не проронить.
Пішли з хати Нестор з Петром. Завмерли на горищі десантники. Текля визирнула спершу в одне, а згодом в друге вікно - тиша. "Мабуть, ніхто не помітив. Ну, то й слава богу", - подумала й сіла на краєчку ліжка. Дочки тихо спали. Від того Текля й зовсім заспокоїлась. Знову згадався Василь. Він так само, як і ці її неждані гості, мабуть, десь ходить по лезу небеспеки. Може, теж отакий зарошений і голодний. Шкода стало сина і тих, що на горищі. Встала з ліжка, дістала з полиці глек молока й три буханці хліба.
- Товариші! - півголосом покликала.
- Що вам, хозяюшко? - озвався один.
- Ось переїжте. Зголодніли ж...
Микола Лукашенко спустився на середину драбини, взяв спершу хлібини, а тоді нагнувся за глеком. Помітив: руки господині тримтять, що аж молоко хлюпає через край.
- Спасибі вам, - подякував. Ще й підбадьорив: - Не хвилюйтесь. Почувайтеся так, ніби нас тут ніколи не було.
- Добре, добре... - Текля навіть спробувала посміхнутись, але замість посмішки на обличчі з'явилась гримаса.
"На ній, як на вивісці, все чисто написано", - подумав Микола.
- Може б краще вам сьогодні не виходити надвір? - обережно висловив свої побоювання.
- Як же я всиджу? - аж схлипнула Текля. - Робота... Пора така, що не всидиш...
- Ну, мовляв, прихворіли.
- Ой, ні! Рідня зразу збіжиться. Та ви не бійтесь - я нікому... Спіть.
Текля казала ці слова щиро. Вона й справді тієї миті не припускалася думки, що комусь бодай писне про схованку на горищі. На зміну страхові прийшла розсудливість: "Може, й мого сина отак ховає чиясь мати?" Але на ту розсудливість знову накотився страх. Такий непогамовний, що Теклі почало здаватись: він розтрясе її на половину, а ні, то розчинить на піт чи зітлить на попіл. Скільки існує людство, стільки бореться людська гідність, людське сумління проти огидного почуття страху.
- Агов, Текле! Вигоняй свою Маньку. Щось ти заспала сьогодні.
Встала з лави. Тіло, мов дерев'яне. Хляпаючи по прохолодній долівці босими ногами, Текля пішла до порога. Тоді вона ще не знала, що крок за кроком наближається до злочину, ім'я якому - зрада...
триморпиорпорпм
Цівка, плетена з місячного срібла, дзюркоче в червоноармійські баклажки. Миколі Лукашенку від того дзюркотіння зринає в пам'яті околиця рідного Мстиславля. Таке ж тихе воркування води з джерельця. Шепіт сестри Надії:
- Колю, а вода жива. Вона навіть розмовляє. Тільки мову ту не кожному дано збагнути...
Раптом доноситься тривожне:
- Хтось іде...
Десантники вмить поприпадали до землі, затаїлися. Тільки цівка води неспокійно хлюскоче в криничку. Той звук трохи заглушає схвильоване дихання і постріскування камінців під тілами. До кринички неквапом ідуть двоє. Одні кроки важкі, наче молотами в землю: гуп-гуп! Інші - дрібніші й легші. І голоси:
- А пам'ятаєш, Стасю, ми з тобою вже сюди прибігали і хлюпали долонями воду на розпашілі лиця? - грайливий дівочий.
- Не згадуй про те, - густий чоловічий.
- Чому ж? - дівочий з смішинкою.
- На чорта воно.
- Соромно згадувати, як нас з тобою комсомольці на кпини брали? Скажи-но, причину знайшли! "В це-рк-ву ходять!" При-чина. Хі-хі... А пам'ятаєш: ти тоді клявся, що більше не підеш у церкву? Навіть обіцяв землі жменю з'їсти на доказ, що правду говориш. Ох і сміялися з твоєї обіцянки! І я теж сміялася.
Сказано: не згадуй! - і злість ще більше згустила голос.
- Ну, гаразд, Стасю, не буду.... Сердишся чогось... - грайливість мов шуліка крилом вивіяв.
- На ось, краще, гвинтівку потримай, аніж патякати. А я нап'юсь.
- Давай, Стасю, - підхопила серйозним тоном і знову жартома: - Здорові пили, пане шуцмане!
- Спасибі, - відказав байдуже і припав до цівки.
Ніколаєв так близько до стежки, що рука сама простягається, щоб схопити "пана шуцмана" за ногу, звалити й скрутити йому в'язи. Ледве долає оте бажання. А поліцай Стась байдуже хлебче воду. Певно, не відчуває, що молодший лейтенант Лапотников націлив йому в потилицю дуло револьвера. Воно дивиться холодним оком смерті й немов благає: "Нема то, як на фронті: побачив ворога - стріляй! А тут сидиш, наче слимак, втискуєшся в землю, щоб не побачили..."
Командир більш-менш певний: ніхто не зірветься - позаду чимало вже випробувань. Але тривога все ж скимлить нудною сопілкою: мало що було там, а тут спокуса така. Аж самому хочеться підхопитись з землі й грізно мовити лише одне слово: "Ру-ки!".
- Стасю, можна, я стрельну?
- Чого це раптом тобі заманулося? - поліцай, що саме вмивав обличчя, випростався.
- Здається, за нами хтось підглядає...
І справді, у грайливо-безтурботному голосі дівчини заворушилась тінь тривоги.
- Ну, то стрельни... Як тобі так хочеться.
Над головою Бринцева лунко клацнув затвор. Мов, собака, ловлячи муху, щелепами. І в ту ж мить гримнув постріл. Микола не з боязких, але почувається дуже непевно. Аж піт висипав на лопатках. Хто ж його знає, куди їй заманеться стрельнути.
- Ще, Стасю?
- Годі. Два - то вже сигнал. Ще патрулів поскликаєш.
- А я хочу поскликати. От хочу та й годі.
І знову заляскотів затвор. І знову грім оглушив Бринцева.
- Не була б то дурна баба, - підбіг поліцай і вихопив гвинтівку. - Тепер драла звідси, бо за марний виклик патрулів пан комендант всипле по самісіньку зав'язку.
- А ми навгинці - поза городами. Хі-хі... Люблю таку гру!
- "Поза городами..." - передражнив шуцман. - Помітять, що хтось сновигає, ментом пристрелять. Краще вже у хлівці дядька Митра пересидимо. От ду-ре-па...
Дві тіні злодійкувато прошелестіли під жердяною загороддю. "Нам треба тихіше йти - далеко чути, як б'є мітлиця по халявах", - думає капітан Творогов, вслухаючись у кроки поліцая та його спутниці.
Над селом торохнули один за другим постріли. Мабуть, з гвинтівочного обріза, бо дуже гучні. Десантникам довелось ломати намічений маршрут - поспіхом відходити лугами на захід, щоб не зустрітись з патрулями.
Поприсідали серед ріденького лозняку. Прислухаються, чи не переслідують їх. Адже поліцай міг, як і його подруга, відчути щось підозріле, але з ляку, а може, з хитрості вдав, ніби нікого й нічого не бачить. Лише відійшовши, почне скликати таке ж, як сам, вороняччя. Ніч, що донедавна здавалась десантникам казковим синім озерцем, у літеплі якого вони викупувалися, враз збурилась, оскаженіло вишкірилась чорною небеспекою. Навіть невинний туманець уже не перекочувався молочною піною, а став схожим на зграю підступних гриватих звірів, що тісним колом оточили десантників. І так прикро стало кожному на душі, такою незмірно далекою уявилась відстань до Великої землі.
Останні кілометри Свиридов почувався героєм. Ішов нарівні з усіма, навіть двічі в авангард його визначав командир. А тут, у цьому зачахлому лозняку, знову відчув гарячий прибій крові в голову. "Невже хвороба вертає?" - подумав з острахом і враз стрепенувся - з неба долинув високий, ледве вловимий гуркіт. Тонкий, металевий, з мелодійним переливом. Невже фашистьська авіація і вночі не спить?.. Але ж ні! Напружив слух, в радісному передчутті схопив за рукав гімнастерки Бастіанова, затормосив:
- Чуєш? Чуєш?!
Гомер поспіхом обернувся:
- Тобі, Ваню, знову погіршало?
- Та ні... Ти небо лишень послухай. То ж наші бомбардувальники дальньої дії!
Бастіанов затамував подих. І вже припав до плеча старшини Ніколаєва:
- Наші літаки!
- Може, по тебе примчали? Щоб, як у казці, на крилятах - у Мухоїди, - покепкував Тройник.
- Невже тобі в дитинстві... корова на вухо наступила, старшино? - образився Гомер.
- Наші. На-ші... - зашепотів хтось з темряви.
Гудіння моторів наближалось. Ось воно дзвінко пропливло над головами десантників і віддалилося туди, звідки вони тюпають другу ніч.
- Нас шукають? - здивувався Коля Бринцев.
- Ну, ти даєш... - заперечив бувалий у бувальцях Пилип Курінний. - Ось тут тобі, в лозняку, присядуть, як бусли, і скажуть: "Сідай, Колю! До мами завеземо".
- Гадаєш, це не наші літаки? - уже не пошепки, а півголосом загарячкував Бринцев. - Не наші, так? Нумо, до капітана й поспитай.
- Припинити розмови! - вимогливо зауважив молодший лейтенант Лапотников.
І мертву тишу, яка запала над лозняком, струснув вибух. Миколі Лукашенкові здалося, що навіть зорі здригнулись. З-за горизонту, де щойно спалахнув короткий зблиск, угору зметнулося гнучке зміїще вогню. Затріпотіло, заметлялося вихорем, немов подаючи сигнал для нових вибухів. І вони не заборилися. Разом з вибухами в небо злетіли шалені рої іскор. Синє полум'я дедалі розгорялося.
- Невже бензосклади? - видихнув Лукашенко.
- Так! Наслідки твоїх розвідданих, - штовхнув сержанта в плече капітан і, не стримавши пориву радості, обхопив Миколу за міцні плечі. - Спасибі тобі, Лукашенко!
Гудіння моторів перемістилося трохи праворуч. Невдовзі знову здригнулася земля від серії вибухів.
- Тепер по танках!
- Мабуть, недарма тут повзали...
- А лихо з радістю завжди поряд.
Безладно, а головне, запізніло озвалися великокаліберні кулемети, гупнули зенітки. Тим часом гудіння літаків віддалялося. Душу воїнів сповнювала радість. Той песимізм, який мимоволі заволодів десантниками після кринички, витіснили інші почуття. Кожен зрозумів, що він навіть тут, у глибокому ворожому тилу, лишився складовою часткою могутньої пружини, котра розкручується з дедалі більшою силою і тіснить ворога на захід. Перший "подарунок" фашистам зроблено. Лише перший, а скільки додав віри і сили кожному!
Наближається ранок, треба шукати місце ще для одного переднівку. Для одного, бо протягом наступної ночі доберуться до Турчинецьких лісів і жити стане веселіше. Можливо, навіть місцеві партизани допоможуть їм швидше дістатися до Мухоїдів. А якщо й ні, то ліс Творогову - дім рідний. Дай лише до лісу добратися, і, вважай, завдання виконане. Але те почнеться завтра. Сьогодні ж думка про одне: де в цьому безліссі заховати чотирнадцять воїнів? Навіть житнього поля не трапляється на шляху...
Роздуми обриває сигнал дозорця: "Стій!"
На лузі, в сивому тумані - табун коней. Теж сивий від роси й туману.
- Товарищу капітан, сісти б верхи й тридцять кілометрів відмахати до сходу сонця, - пропонує молодший лейтенант Завалій. У дитинстві він так гасав на хліборобських конячинах, що навіть у кавалерію хотів податися.
Творогов готовий уже погодитись. Та раптом, кинувши погляд на десантника, що стоїть найближче від нього, мовить:
- Бургеніо.
- Слухаю вас, компаньєро-товарищу капітан, - виструнчується Северино.
Нове обмундирування на іспанцеві немов затверділо від холодної роси. Чорні бакенбарди і чуб, що вибився з-під пілотки, вкрились сивим росяним маком. Ніс загострився й смага наче змилася з обличчя - з-під неї виступила блідість і неймовірна втома. "Йому зараз можна дати й сорок років", - міркує Олександр, звертаючись до іспанця:
- Сідайте на коня. Завдання маю вам дати.
- Не зумію... - розгубився Северино. - На літака сяду!
- Ясно. Хто ще не вміє їздити верхи? - запитав Творогов.
- Я, - виступив з туману другий іспанець, Альфредо.
- І я... - ніяковіючи, мовив москвич Василь Лебедєв. - Не доводилось...
- Мені теж не доводилось, але спробувати можу, - пригнічено зізнався Лапотников.
- Бачите? - звернувся Творогов до Завалія. - Ваша пропозиція відпадає.
Пішли в обхід табуна й надибали на курінь. Звідти доносилось журливе тюлюкання сопілки.
"Певно, хлопчак дрімоту розганяє..." - подумав Творогов і подав сигнал тихенько відходити. Але не ступили кількох кроків, як з туману, десь збоку, глухо кахикнуло й чоловічий грудний голос запитав:
- Шукаєте когось?
"Ось що значить туман!" - здригнувся командир і вихопив зброю. Вмить оточений десантниками, перед капітаном постав похмурий чолов'яга в зарошених до колін штанях і галошах, одягнених на босу ногу.
- Ви - хто? - суворе запитання Творогова.
Чолов'яга помітно розгубився.
- Я Нестор... Дурицький моє прізвище. Ось з Петром, - він кивнув на курінь, де сопілка вже більше не грала, - коней пасемо.
З куреня висунувся давно не стрижений і не голений Петро. Його очі округлились, на вустах з'явилася квола і, як помітив Творогов, жаліслива посмішка.
- Та невже ж?.. Ні-ні! - Петро потер кулаками очі. - Невже це не сон? - Наче ведмідь після довгої сплячки, чоловік випростався, худі груди округлились. - То-ва-ри-ші!
- Ось з ним... з Петром тобто, пасемо коней, - все більше хвилювався Нестор, топтався на місці, й чути було, як чавкотить роса у старих галошах.
- Пас, Несторе! - підбіг Петро до гурту. - Пас, а тепер я більше не пастух! До біса мені ті коні! Товаришу командир, - звернувся до Творогова. - Прошу взяти мене з собою. Я червоноармієць. В оточення потрапив... Двічі тікав з концтабору. Втретє потрапляти в Житомирський табір смерті не хочу... От і пересиджував тут... Чекав слушного моменту. Я з Алтаю! Петро я...
- Петро? З Алтаю? - підступився Лапотников. - Шкуру свою бережеш? Під трибунал станеш!
- Стану... Хоч зараз - під розстріл! - Петро тремтячими пальцями розстігнув комір старенької гімнастерки й оголив груди:
- Стріляй! Хоч знатиму, що від своєї кулі вмер. І в концтаборі фашистьському не гнитиму... Надто суворий ти, видно, ще не пробував, що за мед - табір фашистьський... Не пробував?! Ну, чого ж не стріляєш? - і все ближче підходив до Лапотникова. А той знітився, бо зрозумів, що зайвого гарячковістю ускладнив ситуацію.
- Відставити істерику! - наказав Творогов.
- Єсть відставити... - кволо мовив Петро й опустив голову.
- Хочете, щоб я вас узяв з собою? - прижмуривши очі, запитав Творогов.
- Так, товаришу командир! - по військовому виструнчився Петро. - Дуже хочу. Прошу вас! Не скніти ж мені тут...
- Гаразд. Візьму, - пообіцяв капітан і подумав: "Не зразу візьму. Дозволу не маю на поповнення в дорозі. Але то не біда - з Мозирських лісів тебе викличу".
В капітана Творогова око на людську правду метке. За роки служби на прикордонні навчився пізнавати чесну людину. Не за її солодкими словами, не за биття у груди, а за якимсь, лише Олександрові зрозумілим, відчуттям. Так, з першого погляду, Творогов відкрив для загону Миколу Кузнецова. Так у загоні за його ж рекомендацією з'явилось ще кілька талановитих кандидатів у розвідники. Цей Петро з Алтаю - людина чесна. Майже ніяких сумнівів. А чого засидівся тут, чого не пішов досі в партизани? В тому буде час розібратися.
Відкликавши Петра вбік, Творогов запитав:
- Де нам пересидіти вдень?
- Трудне діло... Не один же... скис Петро. - Може, його спитати? - кивнув на Дурицького, що стояв оточений десантниками й відповідав на запитання Лапотникова. - Він тутешній. Людина чесна. Ручаюся.
- Клич.
- Нестор Васильович! Можна вас на пару гарячих?
Дурицький ніби знехотя підійшов. Петро по-дружньому поклав йому долоню на плече:
- Ви хотіли, щоб швидше наші прийшли? Допоможіть прискорити їх прихід.
- Чим зможу - будьте ласкаві, - так само неквапом відповів Дурицький, а коли капітан сказав, чого від нього хочуть, прицмокнув: - Ді-ла... Лісу, щитай, аж до Турчинки катма...
- Та раптом він пожвавішав: - А якщо, приміром, на горищі? Не в кожну хату ті со-ба-ки з трусінням лізуть.
- Але ж ваша хата на белебні. Як до неї провести такий гурт? - завагався Петро.
- А, якщо в Теклі?.. - розсудливо прикинув Дурицький.
- У Теклі? А хто вона, ця Текля? І чому саме в неї? - спитав капітан.
- Ну, чоловік її, Григір, бригадиром колись, за нашої влади був. Торік його карателі вбили... Добрий чолов'яга, царство йому небесне...
- А сама вона, та Текля, як? - допитувався Творогов.
- Ще син її в Червоній Армії. Відступив з усім військом. Ну, а Текля... Хіба ж людину збагнеш до кінця... Ніби, як усі... Думаю, Текля не підведе, - зробив висновок Дурицький. - Розумієте, її хата крайня... Хмільники за хатою... Найкраще в неї...
Порадившись з Богодистом, Творогов погодився на пропозицію Дурицького. Розумів, що то не найкращий вихід, та все ж вихід. І поспішати треба було - з-за рухливих валунів туману яскравішало полум'я сонцесходу.
Теклю розбудив тихий, скрадливий стукіт у шибку причілкового вікна. Розплющила очі й перше, що побачила, - світлий квадратик на глиняній долівці. "Пастух не дочекався корови та й прийшов будити... Оце хозяйка!" - дорікнула сама собі й схопила спідницю з ліжкового била. Вдягаючись, запитала сонно:
- А хто там?
Так, лише для годиться поспитала, бо ж була певна, що то старий чередник з пугою стукоче.
- Відчиніть, попросив чоловічий голос.
"А це що ще за ранній гість?" - водночас розгубилася й трішки розсердилась. Після того, як Григора вбили есесівці, до вдови почали навідуватись то староста з Селянщини Доберман, то староста місцевого господарства Антін Кучер, а то й рядові шуцмани. Тому закусити приготуй, того ніч застала в дорозі...
Визирнула в вікно - Петро-оточинець переступає з ноги на ногу.
- Що тобі, Петре?
- Не бійся, Текле. Свої, - виступив з-за стіни Нестор Дурицький.
Побачивши Дурицького, Текля враз відкинула всякі підозри. Якщо вже Нестор стукає, то щось-таки від неї хочуть. Лишень відчинила двері, як швидким роєм налетіла повна хата чужих людей. Та всі у військовому! Та всі у зірочках на пілотках! Лише Нестор серед них у сірій поношеній фуфайці і галошах на босоніж.
Спершу надія блискавкою: "Син повернувся! Він - серед цього гурту обов'язково є". Жадібно пробігла поглядом по лицях. Ні, немає тут сина. Але тепер він уже повернеться. Адже повернулась Червона Армія! І Текля вголос висловила свою радість:
- До-чека-ли-ся ми вас... Во-лень-ка прийшла!
- Ні, тіточко Теклино, - мовив до жінки молодший лейтенант Богодист. - Наші ще далеко.
- А ви ж хто? - сполотніла Текля, сльози забрищали на щоках.
- Ну, ми - червоноармійці, але фронт ще далеченько, - вибачливо пояснив Богодист.
- Вони з літака висадились, - доповнив Петро-оточенець.
У Теклі сльозинки наче замерзли на кінчиках вій. Губи затремтіли, обличчя перекосив страх. Вона раптом стала зовсім некрасива. Полохливий погляд зупинився на Дурицькому.
- А, як... німці?.. Га, Несторе?! Вони ж мене... та й дочечок моїх, як і Григора, живцем у землю закопають... Несторе, чуєш?!
- Не печалься, жінко, - розсудливо мовив Дурицький. - Вони вмить на горище й замруть. А ти собі помовкуй, ніби нічого не чула й нічого не бачила.
Від рівного, розважливого голосу Нестора до Теклі вернувся спокій.
- Ну, хіба що так... - погодилась господиня.
- Де тут у вас драбинка? - з сіней запитав Богодист.
- В куточку... При стіночці...Я зараз покажу, - шаснула в сіни Текля.
Десантники мовчки полізли на горище. Тільки поскрипування щаблів під ногами. Потім глухе тупотіння по стелі. Жінка навіть здивувалася: щоб такий гурт, а ні звуку жоден не проронить.
Пішли з хати Нестор з Петром. Завмерли на горищі десантники. Текля визирнула спершу в одне, а згодом в друге вікно - тиша. "Мабуть, ніхто не помітив. Ну, то й слава богу", - подумала й сіла на краєчку ліжка. Дочки тихо спали. Від того Текля й зовсім заспокоїлась. Знову згадався Василь. Він так само, як і ці її неждані гості, мабуть, десь ходить по лезу небеспеки. Може, теж отакий зарошений і голодний. Шкода стало сина і тих, що на горищі. Встала з ліжка, дістала з полиці глек молока й три буханці хліба.
- Товариші! - півголосом покликала.
- Що вам, хозяюшко? - озвався один.
- Ось переїжте. Зголодніли ж...
Микола Лукашенко спустився на середину драбини, взяв спершу хлібини, а тоді нагнувся за глеком. Помітив: руки господині тримтять, що аж молоко хлюпає через край.
- Спасибі вам, - подякував. Ще й підбадьорив: - Не хвилюйтесь. Почувайтеся так, ніби нас тут ніколи не було.
- Добре, добре... - Текля навіть спробувала посміхнутись, але замість посмішки на обличчі з'явилась гримаса.
"На ній, як на вивісці, все чисто написано", - подумав Микола.
- Може б краще вам сьогодні не виходити надвір? - обережно висловив свої побоювання.
- Як же я всиджу? - аж схлипнула Текля. - Робота... Пора така, що не всидиш...
- Ну, мовляв, прихворіли.
- Ой, ні! Рідня зразу збіжиться. Та ви не бійтесь - я нікому... Спіть.
Текля казала ці слова щиро. Вона й справді тієї миті не припускалася думки, що комусь бодай писне про схованку на горищі. На зміну страхові прийшла розсудливість: "Може, й мого сина отак ховає чиясь мати?" Але на ту розсудливість знову накотився страх. Такий непогамовний, що Теклі почало здаватись: він розтрясе її на половину, а ні, то розчинить на піт чи зітлить на попіл. Скільки існує людство, стільки бореться людська гідність, людське сумління проти огидного почуття страху.
- Агов, Текле! Вигоняй свою Маньку. Щось ти заспала сьогодні.
Встала з лави. Тіло, мов дерев'яне. Хляпаючи по прохолодній долівці босими ногами, Текля пішла до порога. Тоді вона ще не знала, що крок за кроком наближається до злочину, ім'я якому - зрада...
триморпиорпорпм
Комментариев нет:
Отправить комментарий