ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.
Глава 5.
"ОЙ, У ЖИТІ-ЖИТІ..."
Богодист подивився на схід, звідки визирнуло рожеве сонце, мовив до капітана:
- Росу швидко злиже.
Мабуть, не дуже втішили ті слова Творогова. Він похмуро буркнув:
- Що ж, будемо сподіватись... - І додав по хвилі: - Оголошую готовність номер один. Треба зв'язатися з Центром.
Нашвидкоруч розтягнувши на двох дубчаках антену, Микола Бринцев якийсь час зосереджено цокотів ключем. Нарешті зітхнув полегшено:
- Готово, товаришу капітан.
- Гаразд. Шифруй:
Далі пішли координати. Ранковий ефір пронизував рівний, упевнений писк "морзянки".
За півгодини над луговою нивкою жита запанувала тиша. Виснажені нічним переходом, десантники залягли в центрі поляни. Лише три дозорці - по краях. Спершу лежали, роспростерши руки. Вдихали пахощі молодого жита, безтурботно дивилися в голубе небо з білими латками хмарин, і здавалось десантникам, що немає в світі м'якішої постелі й ліпших комфортів. Поступово зникала втома, і вони зайнялися, хто чим. Кому дозволено - заснув. Декотрі, втамовуючи голод, гризли сухарі, Лукашенко й Ніколаєв заходились мочити росою обличчя і шкребти бритвами бороди, немов унаочнюючи перед молодшими за званням товаришами справедливість настанови полковника Медведєва: "Акуратність, підтягнутість і добрий настрій - то найпереконливіші агітатори за міць Червоної Армії".
Одна незручність: жито таке низьке, що сядеш в ньому - голова стирчатиме поверх колосків. Та з лугу повіяв вітерець - хоч ворушитися можна. Легкі, ще порожні колоски покірно схиляються й знову випростовуються...
Бадьорий пересвист перепелів засвідчує: поблизу жодної живої душі. Стороннім, звичайно, і в голову не прийшло б, що ті "перепели" - з червоними зірками на пілотках. Коли трохи спалда роса, черговий по "гарнізону" молодший лейтенант завалій обповз поляну й оглянув усі підступи до неї. З одного боку, виявилось, пролягає лугова дорога. На ній помітні свіжі сліди коліс. А загалом місцина їхнього переднівку, здається, цілком затишна. Повернувшись до командира, запропонував зробити глибшу розвідку, щоб перевірити, чи не групується десь поблизу фашистьське військо. Двоє - червоноармійці Лебедєв і Софронов, мов ті вужі, поплазували спершу житом, а потім травами у бік можливого села (туди, звідки найчастіше долинали звуки, притаманні людському житлу). Невдовзі вони доповіли: на сільській вулиці бачили двох поліцаїв, що їхали на підводі, та ще від Черняхова в село промчав чорний автомобіль. Дозволивши розвідникам відпочити, Творогов і Богодист залягли біля карти.
Іван Свиридов доповз до визначеного для нього місця, упав та й заснув. Уже сонце здійнялося на свою найвищу щаблину - припікає так, що аж краплини поту висіялись крізь комбінезон пробились соляні візерунки. А він спить як убитий. З хворого не зводить очей санінструктор Бастіанов. У капітана Гомер дістав дозвіл не будити Івана доти, доки сам не прокинеться. "Сон - найліпші ліки", - сказав командир. До тих "найліпших" санінструктор, щоправдв, додав Свиридову ще й дві таблетки.
Хлопці збили першу сонну оскомину, тепер би їм розпрямити плечі, а ще краще біля волейбольної сітки пострибати, як це робили в підмосковному таборі. Але тепер то можна лише мрією осягнути - не до волейболу. Добре, що сьогодні не доводиться пектись на кам'яному черені, як учора. Добре, що не дивишся крізь ріденьку завісу бур'янів, немов у нескінченному фільмі жахів, де ти - миша в пастці, а навколо - безліч кровожерливих котів у синіх, чорних та жовтих мундирах...
Коля Бринцев потягається, нюхає волошку:
- Романтика!
- О, ні... - тихо, наче сам до себе, каже Бургеніо Северіно. - Це романтика вужа... Грій черево на сонці... лежи... Он там романтика! В небі, Колю, романтика...
Густий смуток, що заліг у циганкуватих очах іспанця, та долоня, що невагомим крилом здіймається в повітря, свідчать про тугу льотчика за голубим небом.
Микола стримує руку Северино, заспокоює:
- Потерпи, компаньєро-товаришу. Може, й захопимо фашистьський літак... І ви, разом з Альфредо, посадите нас усіх і - фюіть! - у небо.
- О, так! - світлішають очі в іспанця. - Тільки павука скинемо. Свастику - розумієш? Скинемо павука, зірку червону намалюємо і тоді - фюіть!
Нарешті приліг спочити і командир. Ніби все нормалізується. От тільки гіркота на душі: затримка вийшла. Днів на десять відстрочиться висадка загону, доки він, Творогов, з хлопцями подалає відстань до села Мухоїдів... "Десять днів? - з'являється перед очима суворий полковник Медведєв. Його очі від гніву не блакитні, а зеленаві, мов листочки жита. - Так довго маємо чекати, доки даси сигнал вилітати? Невже не розумієш важливості завдання, поставленого перед загоном вищим командуванням?" Олександр відводить погляд: "Хіба ж ми винні? Авіатори помилилися - туман підвів..." І ще чийсь голос: "Діяти треба. А ти розлігся?". Це Микола Кузнецов. Так, під перехресними докорами, й заснув Творогов. Важким неприємним сном заснув.
Курінний, як і належить ординарцеві, лежить неподалік капітана. Зразу ж, діставши дозвіл спочити, він три години мов у парному молоці проплавав. Тепер має оберігати сон командира.
- Скучновато, - підсувається до Пилипа сержант Лукашенко. - Ти б, старик, щось розповів мені таке, аби час стрілою помчав.
"Старик" за Миколу лише на два роки старший, але йому подобається, коли хтось до нього з повагою.
- Про що ж тобі розповісти? - питає. - Хочеш, друже, я тобі роскажу, як ми з нашим головкомом, - Курінний кивнув у бік капітана Творогова, - контру... царського сатрапа брали?
- Оце щойно видумав?
- Видумав? Я, Миколо, не письменник. Навіть не збираюся ним стати, як ти, приміром, - мовив Пилип.
- Ти, старик, не ображайся, - посміхається Лукашенко. - Знаю, що в тебе по світу дівчат багато, а от про сатрапа чути не доводилось.
- Які дівчата? Чого наклеп зводиш?
- Ну, як же? Навіть у пісні співається: "И в Омске есть, и в Томске есть моя любимая..."
- От чорт... Справді! Тільки я знаю одну - ту, що в Омську. Дружину, тобто, свою знаю. А про Томськ це ви, письменники, видумали.
- А все ж, старик, як це було? З контрою...
- А що контра? Ми, розвідники, її вистежуємо, а вона - нас. Тут, брате, хто кого. Прогавиш - контра тебе враз до стінки поставить. Але цього разу ми верткішими виявились.
- Царський сатрап кажеш? Виходить, це ще в громадянську було. Коли ми з тобою без штанців тюпали?
- Телепню, - удавано розсердився Пилип. - Торік! У грудні. В Брянських лісах. Коли ми з Олександром Федоровичем по ворожих секретах нишпорили. Контра тоді нам трапився не з простих - прапорщик царської армії, син Львова - колишнього обер-прокурора найсвятішого синоду. В Москві, гад, жив увесь час. Під чужим прізвищем. А фашисти на нас посунули, він зразу ж переметнувся на їхній бік...
- І як же ви з ним зустрілися?
- Сам нас розшукав. Гітлерівці задумали нам його підсунути. Прибився до загону Медведєва - обірваний, завошивлений, худий аж світиться. "З оточення йду... Візьміть, бо вже не довго мені жити..." - отакенними сльозами плаче, - Пилип показав на кінці пальця, які ті сльози у пана львова. Щиро ж плаче, гадина! Ми самі з оточення пробивались, то знаємо, який це мед. Ну, взяв полковник того паразита до загону. Відгодували, відмили, відігріли гадину за пазухою. А він тихцем-тихцем і зібрав навколо себе десятьох нікчем, котрим аби поїсти, а ще краще - випити, поїсти та й на бокову. Дисциплина таким не по носі. Так от, добру свиту підібрав собі пан Львов. Фашистам уже передав, що він має вчинити переворот у загоні. Тобто хотів постріляти командирів, а тоді свиснути у два пальці: мовляв, приходьте, німці, й беріть нас... Але Творогов його перехитрив. Приходимо, значить, до землянки, а вартові на нас багнети: "Стій, стріляти буду!" Одного я - на той світ, а другий злякався й кинув гвинтівку. Ступаємо по сходинках, а там саме в розпалі агітація проти Радянської влади: "Комуністів над нами поставили... Вони на нас верхи їздять... Різати їх усіх! Лише тоді заживемо вільним загоном!" Отут ми й зайшли. Пан Львов ніж з-за пояса і на Творогова, а я йому багнет під груди й до стінки притис. "Не заколи! - кричить капітан. - То така птиця, що просто так йому вмирати не годиться". Наступного дня в лісі приземлився "кукурузник". На лижах, поміж соснами сів. Запакували ми пана сатрапа в дерев'яний ящик з-під гвинтівок. Ще й напис зробили. "Не кантувати - смердить". І тю-тю його в Москву. Птиця! Чорти ж його знають, що він за двадцять п'ять років натворив на нашій землі. Недарма ж літак аж з Москви через фронт летів за ним... - Курінний замовк. Припаливши цигарку, пустив з-поміж долонь тонку цівочку диму. Дим розсотався серед стеблинок та там і пропав.
- Оце історія! - в захопленні Лукашенко перейшов на півголос.
- Цить... - посварився Пилип. - Це ж тобі не підмосковний сосняк, де й пісню завести можна.
Гомера, який весь час був при хворому Свиридові, покликали на варту. Іван прокинувся, відчув полегкість і став прислухатись до співу жайворонка над поляною. І знову полинув думками до найсердечнішого порадника - Павки Корчагіна.
- Ти все боки вилежуєш? - питає той, визираючи крізь густе плетиво жита.
- А що вдієш? Наказ.
- Не журись. І мені доводилось таїтись у схованках, іти крізь ночі, тифи й ворожі засади...
Лежать десантники. Навкруги так спокійно, наче немає жодної небеспеки. Та коли сонце схилилося на захід, з кінця поля долинув тривожний сигнал "перепела". Розбудили тих, кому було дозволено в цей час спати. Взялися за зброю. Курінний зашепотів у вухо капітанові:
- Пісня... Чуєте? Дівчина співає.
І справді, на обніжок вийшла простоволоса дівчина у білій, вишитій червоно-чорними квітами, сорочці. Непевно, мов у холодну воду, ступила в жито, зірвала волошку, тихо зажебоніла:
- О, які гарні квіти! Я тобі, Юрасику, віночка сплету... Будеш тепер ще кращим, бо у віночку ходитимеш. Червона зірочка й голубий віночок. Це ж так кра-си-во!
Через якусь мить з-за куща бузини вийшла сива жінка.
- Ольго, вернися, доню... - заблагала, переймаючи дівчину, а та ніби й не чує старої - поволі бреде житом, зриває волошки, плете віночок і співає:
Висадились біля Житомира.
До місця призначення більше
трьохсот кілометрів.
За ніч подолали двадцять.
Зроблю все, щоб стрітися в Мухоїдах.
Увага - розвіддані.
Повідомляю розташування ворожих
складів пального та скупчення танків.
Далі пішли координати. Ранковий ефір пронизував рівний, упевнений писк "морзянки".
За півгодини над луговою нивкою жита запанувала тиша. Виснажені нічним переходом, десантники залягли в центрі поляни. Лише три дозорці - по краях. Спершу лежали, роспростерши руки. Вдихали пахощі молодого жита, безтурботно дивилися в голубе небо з білими латками хмарин, і здавалось десантникам, що немає в світі м'якішої постелі й ліпших комфортів. Поступово зникала втома, і вони зайнялися, хто чим. Кому дозволено - заснув. Декотрі, втамовуючи голод, гризли сухарі, Лукашенко й Ніколаєв заходились мочити росою обличчя і шкребти бритвами бороди, немов унаочнюючи перед молодшими за званням товаришами справедливість настанови полковника Медведєва: "Акуратність, підтягнутість і добрий настрій - то найпереконливіші агітатори за міць Червоної Армії".
Одна незручність: жито таке низьке, що сядеш в ньому - голова стирчатиме поверх колосків. Та з лугу повіяв вітерець - хоч ворушитися можна. Легкі, ще порожні колоски покірно схиляються й знову випростовуються...
Бадьорий пересвист перепелів засвідчує: поблизу жодної живої душі. Стороннім, звичайно, і в голову не прийшло б, що ті "перепели" - з червоними зірками на пілотках. Коли трохи спалда роса, черговий по "гарнізону" молодший лейтенант завалій обповз поляну й оглянув усі підступи до неї. З одного боку, виявилось, пролягає лугова дорога. На ній помітні свіжі сліди коліс. А загалом місцина їхнього переднівку, здається, цілком затишна. Повернувшись до командира, запропонував зробити глибшу розвідку, щоб перевірити, чи не групується десь поблизу фашистьське військо. Двоє - червоноармійці Лебедєв і Софронов, мов ті вужі, поплазували спершу житом, а потім травами у бік можливого села (туди, звідки найчастіше долинали звуки, притаманні людському житлу). Невдовзі вони доповіли: на сільській вулиці бачили двох поліцаїв, що їхали на підводі, та ще від Черняхова в село промчав чорний автомобіль. Дозволивши розвідникам відпочити, Творогов і Богодист залягли біля карти.
Іван Свиридов доповз до визначеного для нього місця, упав та й заснув. Уже сонце здійнялося на свою найвищу щаблину - припікає так, що аж краплини поту висіялись крізь комбінезон пробились соляні візерунки. А він спить як убитий. З хворого не зводить очей санінструктор Бастіанов. У капітана Гомер дістав дозвіл не будити Івана доти, доки сам не прокинеться. "Сон - найліпші ліки", - сказав командир. До тих "найліпших" санінструктор, щоправдв, додав Свиридову ще й дві таблетки.
Хлопці збили першу сонну оскомину, тепер би їм розпрямити плечі, а ще краще біля волейбольної сітки пострибати, як це робили в підмосковному таборі. Але тепер то можна лише мрією осягнути - не до волейболу. Добре, що сьогодні не доводиться пектись на кам'яному черені, як учора. Добре, що не дивишся крізь ріденьку завісу бур'янів, немов у нескінченному фільмі жахів, де ти - миша в пастці, а навколо - безліч кровожерливих котів у синіх, чорних та жовтих мундирах...
Коля Бринцев потягається, нюхає волошку:
- Романтика!
- О, ні... - тихо, наче сам до себе, каже Бургеніо Северіно. - Це романтика вужа... Грій черево на сонці... лежи... Он там романтика! В небі, Колю, романтика...
Густий смуток, що заліг у циганкуватих очах іспанця, та долоня, що невагомим крилом здіймається в повітря, свідчать про тугу льотчика за голубим небом.
Микола стримує руку Северино, заспокоює:
- Потерпи, компаньєро-товаришу. Може, й захопимо фашистьський літак... І ви, разом з Альфредо, посадите нас усіх і - фюіть! - у небо.
- О, так! - світлішають очі в іспанця. - Тільки павука скинемо. Свастику - розумієш? Скинемо павука, зірку червону намалюємо і тоді - фюіть!
Нарешті приліг спочити і командир. Ніби все нормалізується. От тільки гіркота на душі: затримка вийшла. Днів на десять відстрочиться висадка загону, доки він, Творогов, з хлопцями подалає відстань до села Мухоїдів... "Десять днів? - з'являється перед очима суворий полковник Медведєв. Його очі від гніву не блакитні, а зеленаві, мов листочки жита. - Так довго маємо чекати, доки даси сигнал вилітати? Невже не розумієш важливості завдання, поставленого перед загоном вищим командуванням?" Олександр відводить погляд: "Хіба ж ми винні? Авіатори помилилися - туман підвів..." І ще чийсь голос: "Діяти треба. А ти розлігся?". Це Микола Кузнецов. Так, під перехресними докорами, й заснув Творогов. Важким неприємним сном заснув.
Курінний, як і належить ординарцеві, лежить неподалік капітана. Зразу ж, діставши дозвіл спочити, він три години мов у парному молоці проплавав. Тепер має оберігати сон командира.
- Скучновато, - підсувається до Пилипа сержант Лукашенко. - Ти б, старик, щось розповів мені таке, аби час стрілою помчав.
"Старик" за Миколу лише на два роки старший, але йому подобається, коли хтось до нього з повагою.
- Про що ж тобі розповісти? - питає. - Хочеш, друже, я тобі роскажу, як ми з нашим головкомом, - Курінний кивнув у бік капітана Творогова, - контру... царського сатрапа брали?
- Оце щойно видумав?
- Видумав? Я, Миколо, не письменник. Навіть не збираюся ним стати, як ти, приміром, - мовив Пилип.
- Ти, старик, не ображайся, - посміхається Лукашенко. - Знаю, що в тебе по світу дівчат багато, а от про сатрапа чути не доводилось.
- Які дівчата? Чого наклеп зводиш?
- Ну, як же? Навіть у пісні співається: "И в Омске есть, и в Томске есть моя любимая..."
- От чорт... Справді! Тільки я знаю одну - ту, що в Омську. Дружину, тобто, свою знаю. А про Томськ це ви, письменники, видумали.
- А все ж, старик, як це було? З контрою...
- А що контра? Ми, розвідники, її вистежуємо, а вона - нас. Тут, брате, хто кого. Прогавиш - контра тебе враз до стінки поставить. Але цього разу ми верткішими виявились.
- Царський сатрап кажеш? Виходить, це ще в громадянську було. Коли ми з тобою без штанців тюпали?
- Телепню, - удавано розсердився Пилип. - Торік! У грудні. В Брянських лісах. Коли ми з Олександром Федоровичем по ворожих секретах нишпорили. Контра тоді нам трапився не з простих - прапорщик царської армії, син Львова - колишнього обер-прокурора найсвятішого синоду. В Москві, гад, жив увесь час. Під чужим прізвищем. А фашисти на нас посунули, він зразу ж переметнувся на їхній бік...
- І як же ви з ним зустрілися?
- Сам нас розшукав. Гітлерівці задумали нам його підсунути. Прибився до загону Медведєва - обірваний, завошивлений, худий аж світиться. "З оточення йду... Візьміть, бо вже не довго мені жити..." - отакенними сльозами плаче, - Пилип показав на кінці пальця, які ті сльози у пана львова. Щиро ж плаче, гадина! Ми самі з оточення пробивались, то знаємо, який це мед. Ну, взяв полковник того паразита до загону. Відгодували, відмили, відігріли гадину за пазухою. А він тихцем-тихцем і зібрав навколо себе десятьох нікчем, котрим аби поїсти, а ще краще - випити, поїсти та й на бокову. Дисциплина таким не по носі. Так от, добру свиту підібрав собі пан Львов. Фашистам уже передав, що він має вчинити переворот у загоні. Тобто хотів постріляти командирів, а тоді свиснути у два пальці: мовляв, приходьте, німці, й беріть нас... Але Творогов його перехитрив. Приходимо, значить, до землянки, а вартові на нас багнети: "Стій, стріляти буду!" Одного я - на той світ, а другий злякався й кинув гвинтівку. Ступаємо по сходинках, а там саме в розпалі агітація проти Радянської влади: "Комуністів над нами поставили... Вони на нас верхи їздять... Різати їх усіх! Лише тоді заживемо вільним загоном!" Отут ми й зайшли. Пан Львов ніж з-за пояса і на Творогова, а я йому багнет під груди й до стінки притис. "Не заколи! - кричить капітан. - То така птиця, що просто так йому вмирати не годиться". Наступного дня в лісі приземлився "кукурузник". На лижах, поміж соснами сів. Запакували ми пана сатрапа в дерев'яний ящик з-під гвинтівок. Ще й напис зробили. "Не кантувати - смердить". І тю-тю його в Москву. Птиця! Чорти ж його знають, що він за двадцять п'ять років натворив на нашій землі. Недарма ж літак аж з Москви через фронт летів за ним... - Курінний замовк. Припаливши цигарку, пустив з-поміж долонь тонку цівочку диму. Дим розсотався серед стеблинок та там і пропав.
- Оце історія! - в захопленні Лукашенко перейшов на півголос.
- Цить... - посварився Пилип. - Це ж тобі не підмосковний сосняк, де й пісню завести можна.
Гомера, який весь час був при хворому Свиридові, покликали на варту. Іван прокинувся, відчув полегкість і став прислухатись до співу жайворонка над поляною. І знову полинув думками до найсердечнішого порадника - Павки Корчагіна.
- Ти все боки вилежуєш? - питає той, визираючи крізь густе плетиво жита.
- А що вдієш? Наказ.
- Не журись. І мені доводилось таїтись у схованках, іти крізь ночі, тифи й ворожі засади...
Лежать десантники. Навкруги так спокійно, наче немає жодної небеспеки. Та коли сонце схилилося на захід, з кінця поля долинув тривожний сигнал "перепела". Розбудили тих, кому було дозволено в цей час спати. Взялися за зброю. Курінний зашепотів у вухо капітанові:
- Пісня... Чуєте? Дівчина співає.
І справді, на обніжок вийшла простоволоса дівчина у білій, вишитій червоно-чорними квітами, сорочці. Непевно, мов у холодну воду, ступила в жито, зірвала волошку, тихо зажебоніла:
- О, які гарні квіти! Я тобі, Юрасику, віночка сплету... Будеш тепер ще кращим, бо у віночку ходитимеш. Червона зірочка й голубий віночок. Це ж так кра-си-во!
Через якусь мить з-за куща бузини вийшла сива жінка.
- Ольго, вернися, доню... - заблагала, переймаючи дівчину, а та ніби й не чує старої - поволі бреде житом, зриває волошки, плете віночок і співає:
Ой, у житі-житі
Голуби воркують -
То вони розлуку
Мою з милим чують.
У голосі, співі тому щось неприродне, моторошне. А може, фашисти, виявивши групу, послали наперед дівчину і стару жінку, а самі підкрадаються позаду? - оцінює побачене Творогов. - Дівчина пройде й не помітить десантників, бо її шлях проліг трохи обіч, стара ж натрапить прямісінько на їхній "табір".
- Оленько... Ходімо вже додому, - гукає жінка, а очима все щось видивляється.
Дівчина минула те місце, де причаївся Завалій.
- Ну, чого ти, мамо, вічно за мною... за мною... Я хлопця стрічати, а ти назирці-назирці. Аж незручно за тебе!
- Не прийде він, доню. Не прийде... - стара крізь сльози.
- Балакаєш таке... Мені ж снилося, що він сюди з Черняхова прийде.
- Як живий, то в село прийде.
- О, боже! Не кажи того, мамо! В селі німці. Як же червоний сержант туди з'явиться?
- І пішла, знову замугикавши про голубків у житі.
- Божевільна... Точно божевільна! - зашепотів Лапотников, помітивши погляд дівчини. Її великі блакитні очі сповнив морок.
Мати, засліплена сльозою, ступає навмання, спотикається. Враз серед поляни - качвище, а по ньому люди в пілотках, із зірочками. Зупинилась, повела долонею по обличчі.
- Червоні бійці? Значить, і я збожеволіла...
Ноги, мабуть, більше не слухались - сіла в жито й заплакала. Гірко, безутішно.
Жаль клекотів у грудях старої жінки. Лапотникову стало шкода її. Він підповз і невміло погладив долонею по худому плечу:
- Заспокойтесь...
Жінка боязко торкнулась кінчиками пальців гімнастерки:
- Невже справжні?
- Справжні, мамашо!
- Звідки ж ви тут узялися? Хіба, ще як фронт ішов, залягли? Але ж то було торік... Ні-ні, це щось зі мною.
- Ви краще скажіть: що тут робите? - суворо запитав молодший лейтенант Лапотников.
- Он донька бродить, а я за нею... День при дні отак.
Нарешті, вгамувавши сльози, Марія Михайлівна (так назвалася жінка) розповіла жахливу історію.
У фашистьському обозі до Черняхова приїхало двоє. Один - нічим непримітний з важкою ходою. Другий - моложавий, чорнобровий, тільки очі в нього якісь колючі. Гляне в обличчя - зразу хочеться помацати долонею по щоках, чи не лишилось остюків.
З перших днів окупації товклись ті зайди по селах, агітуючи людей підтримувати встановлений гітлерівцями "новий порядок". Німці не гребували послугами цих покидьків з числа жовтоблакитників. За їхньою допомогою підібрали старост і щуцманів (Нім. Schutzmann - член охоронної поліції). Націоналістичні емісари продовжували запопадливо служити окупантам: проводили по селах шалену антирадянську агітацію, вишукували й видавали властям комуністів, комсомольців, колишніх активістів.
Напровесні знову приїхав той емісар з колючим поглядом. В селі поліцаї зігнали людей на сход, де націоналістичний верховода на догоду гітлерівцям зводив брудні наклепи на радянський лад, закликав коритись "новому порядку". Сиділа на тому сході й Марія Михайлівна з донькою Ольгою. Слухали й кривились від огиди. Вертаючись додому, обурювались з підлості націоналістів, а коли стемніло, емісар прийшов до їхньої хати:
- Мене звати Макс, - представився. - Хочу вашу дочку, - і мов рожнами вколов Ольгу, що саме поралась біля печі.
- У неї, слава богу, є наречений, - тамуючи страх, відповіла мати.
- Знаю. Він у більшовицькій армії. Сержант. Білорус. Ваша донька - красуня. Їй належить мати справу зі мною - чистокровним українцем...
Уже сутеніло. Десантники позповзалися в коло й принишкло слухали розповідь згорьованої жінки. Зовсім іншою, аніж здавалася зразу, була тепер для кожного пісня й розмова божевільної Ольги зі своїм уявним сержантом. Не над однією дівчиною - нареченою радянського воїна - вчинив ворог таку наругу.
- Оце вам, хлопці мої, найпереконливіша агітація: бий фашистів, бий їхніх лакуз, - півголосом каже капітан. - З однаковою зненавистю бий!
Марія Михайлівна продовжує свою моторошну розповідь. Та таку, що в десантників у грудях крижаніти почало.
- Отаке пережити довелось... Ольгу двічі з петлі витягувала - все одно, каже, повішуся. А через тиждень, бачу, встала дочка серед ночі, засвітила лучинку перед піччю та й сіла вишивати. "Чи тобі дня мало? - Сліпуєш біля лучинки..." - "Хіба ти, мамо, не знаєш, що ми завтра раненько йдемо до сільради шлюб брати? Юрась прийде, а в мене ще сорочка йому не вишита". Глянула я вранці на ту вишивку та й мені повіситись захотілося. На чорній шматині червоні хрести. Багато-багато... Як на кладовищі... - сива старенька жінка заридала. - Одна вона в мене... Однісінька... - Та недовго лилися сльози. Певно, виплакала їх, ходячи слідом за Ольгою. Нараз обвела сумним поглядом десантників: - Синочки! Нищіть їх. Спасіть народ, бо пропаде він у цій проклятій фашистьській неволі. Геть-чисто пропаде!
Вона ще посиділа хвилинку, потім встала й пішла, не озираючись. Її маленька, висушена роками й горем постать все віддалялась і нарешті злилася з сутінками.
Тепер кожен з десантників відчув: ця мати з донькою вже не зникнуть з їхньої пам'яті. До останньої хвилини життя перед воїнами стоятимуть ці постаті. Як їхня совість. Як їхній обов'язок бити ворога й рятувати радянську землю і радянський народ від чорної фашистьської ночі.
тбтрбтиоьбти
ЛАВРИНЕЦ Василий Васильевич, 1910 г. р. с. Воргол Кролевецкого района Сумской области. Боец партизанского соединения С.А. Ковпака. Погиб 23.03.1943 г. Похоронен в с. Мухоеды Наровлянского района Гомельской области, Беларусь.
До этого времени крупнейшим земельным магнатом на Наровлянщине был Рафал Алоиз Аскерко, маршалок Мозырского уезда. Его вотчиной было местечко Барбаров (ныне Мозырский р-н). Здесь была усадьба с дворцом, который стоял около Припяти на берегу озера. В 1764 в полную собственность к Рафалу Алоизу Аскерко перешло местечко Наровля, которое ранее принадлежало королю. Вместе с Наровлей Аскерко получил также деревни Антонов, Углы, Головчицы, Карповичи и Мухоеды со всеми угодьями.
О деревне Мухоеды
http://narovlya.by/o-raione/narovlja-chto-nad-pripjatyu-rekoi/kak-vygljadeli-nashi-derevni-v-1890-godu.html#85f55694
Партизанские аэродромы
http://101aviapolk.ru/index/partizanskie_aehrodromy_kozhushki_50km_jugo_vostochnee_g_mozyr/0-62#eb8ae3b6
Отряд направлялся в район деревни Мухоеды.
Мы рассчитывали так: если Саша Творогов и Пашун живы, они должны нас искать в условленном месте.
Уже по дороге наши разведчики услышали от крестьян рассказы о каких-то отважных четырнадцати партизанах. Сначала эти вести доходили до нас как легенда о красных десантниках, победивших большой фашистский отряд. Потом сведения начали все больше проясняться, нашлись очевидцы, и вот что в конце концов мы установили.
Творогов со своим звеном, выброшенный с самолета южнее Житомира, обошел город с запада и направился на север, к Мухоедам. В одной деревне они расположились на отдых. Ночью немцы окружили хату, где были партизаны.
— Рус, сдавайся! — кричали враги.
— Большевики не сдаются! — ответили наши товарищи и открыли огонь из окон хаты.
Бой длился целый день. Свыше пятидесяти гитлеровцев было убито. Из четырнадцати партизан в живых остались только пятеро.
Когда стемнело, немцы подожгли дом, но партизанам удалось выскочить. Отстреливаясь, они скрылись.
За ночь, раненые и измученные, они прошли километров десять. На рассвете вновь увидели погоню, добежали до деревни и заняли крайнюю хату. И опять немцы их окружили, опять несколько часов длился бой. Наконец стрельба из хаты прекратилась. Когда немцы ворвались в дом, их добычей были лишь тела трех убитых партизан. Двое каким-то чудом бежали. По рассказам крестьян, по описанию одежды можно было догадаться, что в числе убитых был и Саша Творогов.
Ничего больше об этой группе мы не узнали. Лишь после войны меня нашел один товарищ из группы Творогова. Оказывается, ему с партизаном-испанцем удалось вырваться из той хаты. После долгих блужданий они примкнули к одному партизанскому отряду и находились в нем до конца войны.
Так закончилась история отважных бойцов группы Творогова.
На одном хуторе, расположенном недалеко от деревни Мухоеды, жители сообщили, что к ним заходили какие-то люди, одетые в комбинезоны и пилотки, покупали картошку, молоко, хлеб. Прощаясь, сказали, что придут еще.
http://militera.lib.ru/memo/russian/medvedev/05.html#d582e8b0
Комментариев нет:
Отправить комментарий