ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Книга доповнена історичними довідками та роз'ясненнями (не автора Курильчука). Також книга доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальному виданні книги Миколи Курильчука 1979 року, Політіздательства України
Микола Курильчук,
Політвидавництво України, 1979 рік.
120 сторінок.
... Кінець травня 1942 року. З підмосковного аеродрому піднявся транспортний літак з чотирнадцятьма розвідниками. Відповідно завданню командування вони повинні вивчити місцевість в Мозирський лісах Білорусії і забезпечити приземлення партизанського формування "Переможці".
Згодом на всю країну прогримить слава загону, очолювана Героєм Радянського Союзу полковником Медведєвим. А поки що парашутисти потрапляють в максимально несприятливі обставини. І все ж по рації летять в Центр розвіддані. Слідами десантників радянська авіація спалює ворожі бомбосклади, громить танкове угруповання ...
Чотирнадцять розвідників - представників п'яти національностей Країни Рад - до кінця виконали свій обов'язок перед Батьківщиною. Про все це розповідає повість, заснована на справжніх подіях.
Згодом на всю країну прогримить слава загону, очолювана Героєм Радянського Союзу полковником Медведєвим. А поки що парашутисти потрапляють в максимально несприятливі обставини. І все ж по рації летять в Центр розвіддані. Слідами десантників радянська авіація спалює ворожі бомбосклади, громить танкове угруповання ...
Чотирнадцять розвідників - представників п'яти національностей Країни Рад - до кінця виконали свій обов'язок перед Батьківщиною. Про все це розповідає повість, заснована на справжніх подіях.
1. Капітан Творогов Олександр Федорович.
2. Старший лейтенант Лукашенко Микола. О. Позивний - Лемешев.
3. Молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович, - начальник прикордонної застави, помічник Творогова в десантній групі.
4. Молодший лейтенант Лапотников Олександр. О.
5. Молодший лейтенант Завалій П.П.
6. Старшина Ніколаєв Микола Миколайович. Позивний - "Тройник".
7. Старший сержант Бастіанов Гомер І. Санінструктор у групі.
8. Рядовий Бринцев Микола М. - перший радист групи, радист, досконало володів рацією.
9. Рядовий Свиридов Іван В. - другий радист групи, радист, досконало володів рацією.
10.Рядовий Софронов Віктор В. москвич.
11.Рядовий Лебедєв Василь.
12.Рядовий, іспанський льотчик Альфредо Фернандес - Alfredo Fernández Villalón.
13.Рядовий, іспанський льотчик Северіно Бургеніо - Severino Burgueño.
14.Рядовий Курінний Пилип Іванович. Позивний - "Архімед", Ординарець капітана Творогова.
ПРОЛОГ
Стрімко-крилато мчать роки. Здається, зовсім недавно відбулися події, про які росповідаю у повісті. Здається недавно... А часова відстань уже сягнула за третину століття.
Та минуть віки, а людство не забуде подвигу тих, хто відстояв весну, хто молодість віддав тяжкій борбі з ворогом, хто своїм життям заслонив світ від коричнево-кривавої ночі фашизму.
Радянські люди - і старші віком, і зовсім молоді - захоплено вивчають сторінки боротьби нашого народу за честь і свободу Батьківщини і, як зразок у цьому, книгу Леоніда Ілліча Брежнєва "Мала земля" - документальний твір про героїзм радянських людей у роки Великої Вітчизняної Війни.
Серця юних повняться гордістю за батьків і дідів, а ветерани ще і ще вертаються спомином до тих буремних днів. Їхня пам'ять, немов нескінченна кінострічка, день за днем, годину за годиною "прокручує" воєнні роки і події. І щоразу воїн-ветеран обов'язково згадує свою "малу землю". Чи то було місто, здобуте ціною великої крові, чи маленьке село, на околиці якого лишились у братьский могилі друзі, товариші. А може, танк з перебитими гусеницями, що став фортецею, чи звичайний глинистий окоп...
"Малою землею", а точніше "малесенькою землею" героїв цієї повісті була одна хата і зеленолистий хмільник на околиці невеличкого сільця Торчин на Житомирщині. Оточені гітлеровцями, численість яких у двадцять разів переважала групу десантників-чекистів, комуніст Творогов і його бойові побратими майже добу вели нерівний бій.
У війну і повоєнні роки в Черняхівському районі ходили перекази й легенди про подвиг чотирнадцяти розвідників. Оскільки ні в Торчині, ні, тим більше, в околишніх селах не знали жодного імені героїв, їх усіх називали - Червоний десант. Людям хотілось якомога більше довідатися про славних синів Вітчизни. Але як?.. Писали в архіви й штаби, зверталися через газети до читачів: може, хто чув, може, хтось знає?..
І ось перша ластівка-новина: відгукнувся Пилип Іванович Курінний - один з членів десантної групи. А вже значно пізніше - нова нагода розширити відомості про відважних чекистів: у 1974 році в Черняхівському районі відбувся судовий процес над п'ятьма зрадниками Батьківщини - поліцаями, які поміж безлічі злочинів, скоєних ними разом з фашистами, брали участь у нападі на десант у Торчині.
Я був спеціальним кореспондентом газети "Радянська Житомирщина" та обласного радіо на цьому процесі. Вивчав факти й дані, зібрані в ході слідства, слухав розповіді очевидців подій, не раз побував на місці бою. Потім гортав томи архівних матеріалів, листувався з родними та близькими десантників. За чотири роки пошуку я отримав близько восьмисот листів з Москви, Сибіру, Мурманська, Кременчука, з Білорусії, Грузії... Допомогли мені, звичайно ж, книги Д. Медведєва "Сильні духом", А. Цесарського "Життя Дмитра Медведєва", інших авторів, а також колективні брошури-метелики, випущені військовою газетою, що виходила в роки війни при Окремій мотострілецькій бригаді особливого призначення НКВС.
Такий шлях автора при написанні цієї невеликої за обсягом, але дуже дорогої мені повісті про героїзм радянських чекистів у роки фашистської навали.
Я щиро вдячний усім, хто сприяв мені в ознайомленні й вивченні документів, хто поділився спомином при зустрічі, хто писав і пише листи, розкриваючи нові деталі й факти. Людська пам'ять - мов той цвіт калини, що поступово переростає у грона плодів.
Червоні грона людської пам'яті вічно озорятимутьподвиги в ім'я рідної Радянської Вітчизни.
Увечері Олександр Творогов повертавсь з готелю "Москва", де тимчасово оселився полковник Дмитро Миколайович Медведєв. Настрій капітана був радісний і аж ніяк не відповідав навколишній обстановці та виглядові столиці.
Жодного зблиску у вікнах. Автомобілі, як чрні черепахи, пливуть у темряві. Он перехожий ховає цигарку під дашок долоні. Патрулі, присвічуючи ліхтариками, уже втретє перевіряють перепустку. Москва, мов той суровий солдат, що заліг в окопі, пильнує, чи знову не підкрадається ворог.
Глава 1. ЗАПРЯГАЙТЕ, ХЛОПЦІ, КОНЕЙ...
 |
| Готель "Москва" у воєнні роки. Місто Москва |
 |
| Творогов Олександр Федорович У 1942 році йому було 25 років... |
Незважаючи на все це, на душі в Олександра так світло, що навіть хочеться замугикати пісеньку. Щойно він мав довгу розмову з Дмитром Миколайовичем. Чаклуючи над електричною плиткою, яка час від часу вимикалася, полковник розпитував Олександра, як відпочив після Брянських лісів, чи подруживсь у столиці з гарною дівчиною.
Творогов спершу морщив лоба, прикидаючи, до чого ті полковникові балачки, а тоді, помовчавши, відповів якоюсь загальною фразою. Медведєв розумів причину кепського настрою свого улюбленця: не сидиться йому в столиці - пускай на фронт!І всеж з новиною не поспішав.
Нарешті, Дмитро Миколайович причаклував наровисту плитку. Закипіла вода. Розливаючи чай у дві тонкі склянки, запитав:
 |
| Москва. Вулиця Тверська, 1942 рік |
- Сашко, ти українські пісні знаєш?
На обличчі полковника - задерикуватість, як у бешкетливого хлопчика, в очах - два веселих бісики.
- Ну, чого ти так на мене дивишся? - запитує Медведєв. - Пісні українські знаєш?
Мить повагавшись, Творогов гучно проспівав:
Роспрягайте, хлопці коней
Та й лягайте спочивать...
- Чу-до-во! - похвалив командир. - Лише одна поправка до пісні: нам з тобою не роспрягаті, а запрягати своїх коней.
 |
| Офіцер НКВС Медведєв Дмитро Миколайович |
- Справді, Дмитре Миколайовичу?! - зрадів Творогов.
- Так, - відповів Медведєв і додав: - Нас, Сашко, знову чекають ліси.
- Брянські?
- Ні, цього разу - західноукраїнські. Хоч починатимемо з Білорусії.
- Ясно!
Олександр був уже весь напружений, ніби зараз, цієї ж миті, мав вирушити в дорогу. Такий характер у хлопця: як нема серйозного діла - в очах тінь байдужості, а держить завдання - враз наче перероджується. Тоді йому не до жартів. Думає тільки про діло і ніщо побічне не відволікає уваги.
Медведєв знає цю рису в Олександоровому характері й дуже цінує її. А ще подобається хлопець за гарячу душу, за чисте сумління. Ось і сьогодні на початку розмови він сказав командирові:
- Совість мучить, що я тут, а не на фронті. В цьому - весь Творогов. Ще в Брянських лісах у хвилини дозвілля. Сашко якось розповів командирові про свою дитячу пригоду.
...В дівчинки-однолітки пропало двадцять копійок. Скривджена поскаржилась керівниці, а та - вчителька молода і горячкувата - прийшла в клас і:
- Це хтось із вас узяв гроші. Негайно віддайте! Сашка від тих слів кинуло в жар - обличчя залилося рум'янцем.
- Ти взяв гроші? - вчителька наблизилась до хлопчика і тут, збагнувши, що чинить нетактовність, мовила трохи м'якше: - Знаю, ти просто пожартував і на перерві віддаси. Правда ж?
Сашко кулею вилетів з класу. Вдома, б'ючись у гіркій образі, він повторював:
- Більше не піду в школу... Не піду... Не піду!
Протягом того ж уроку дівчинка виявила, що ті двадцять копійок не пропали, а сховалися в її портфелику, і вчителька, хоч молода, зате чесна й розумна, пішла до Творогових та й вибачилась перед учнем.
Тоді Саша їй пояснив:
- Коли ви сказали: "Хтось узяв..." - я розгубився. Могли ж подумати на мене. А почервонів від сорому, що в нашому класі хтось дозволив собі простягнути руку до чужого.
Всякого довелося звідати Творогову: і труднощів, і гіркоти невдач. Уже й війна обпалила його своїм жаром, та ніщо не отруїло душу, не замучило чистого сумління, Як прикро Сашкові, що дорога столиця така похмура й принишкла! Але тепер, після бесіди з полковником в готелі "Москва", Творогов певен: не сидітиме склавши руки.
Перше, коли зайшла мова про комплектування загону, Олександр запропонував узяти декого з тих бійців, які діяли разом з ним на Брянщині. Дмитро Миколайович не став заперечувати.
- Бери людей, потрібних для розвідки.
Спорожнілі проспекти, вікна, позрещені стрічками паперу... Творогов звернув з вулиці Горького у провулок - до найближчої трамвайної зупинки. Позаду заревла сирена. Затріщало-захрипіло в гучномовці:
- Громадяни, увага! Повітряна тривога. Повітряна тривога.
За заводськими трубами спалахнули леза
прожекторів. Загахкали зенітки. Поряд бігли люди.
- Чого стоїш? Мерщій у бомбосховище! - пролунав над самісіньким вухом сердитий голос.
Раптом слова потонули в різкому вибуху. Точніше вибух був потім, спершу сплеснуло полум'ям - наче хтось чиркнув велетенського сірника. Вогневі щупальці огорнули дах високого будинку.
Ще не знаючи, що робитиме, Творогов кинувся до місця пожежі. По дорозі помітив: підкотив пожежний автомобіль, якийсь хлопець у кепці, повернутій назад козирком, вже розмотував шланг з мотовила.
- Гей, допоможи! - гукнув він.
Творогов схопив суху, сплюснуту кишку.
- Слухай, Кепко, де драбина? - запитав Олександр, прикидаючи, як залісти на дах.
- Хтозна-де заподілася...
- Ех, ви, по-же-еж-ники! - похитав головою Творогов.
Запхнувши кінець шланга за пояс, він швидко поліз вгору по іржавій ринві.
Полум'я вибивалося з-під подірявленої осколками бляхи, вигарцьовувало й гоготіло.
- Воду! - крикнув Олександр.
Шланг напружився, холодний струмінь ударив по розпеченій блясі. Все огорнула сива пара.
- Лівіше! Ще лівіше! - десь зблизька командував той, кого Творогов охрестив Кепкою. - Кажу лівіше! Ти що, осліп? Ллєш навмання...
Олександр махнув струменем, як могутньою різкою, у той бік, звідки долинав голос.
- Нижче... Ще нижче! Отак, - коригував Кепка з-поміж пари.
Дмухнув вітерець - відгорнув густу пелену. Творогов побачив пожежника на краєчку даху. Той, підступив до Олександра, взяв шланг:
- Обіллю перехрестя крокв, бо жевріє - можє розгорітись.
Над містом знову влягласьсторожка тиша. Зенітники й винищувачі відігнали фашистських штурмовиків, і прожектори променями, мов двірники мітлами, підмітали небо столиці.
По короткій мовчанці Кепка ступив на край даху і подивився вниз.
- Будь обережний, бо впадеш, - застеріг пожежника Творогов.
Обидва по ринві спустилися на тротуар. Кепка вимив руки біля бочки з водою, прочинив дверцята кабіни.
- Їдьте на завод, - сказав водієві і двом жінкам-пожежницям. - Я ще затримаюсь.
Підійшовши до Творогова, Кепка простягнув широку долоню:
- Мене звати Микола Кузнецов.
 |
| Кузнецов Микола Іванович. У травні 1942 року йому майже 31 рік. |
- А "Кепка" хіба образа?
- Не образа. Інше образливо - що в тилу, що на бочці верхи їжджу.
- Таку вже професію обрав, - сказав на те Олександр.
- А ти на моєму місці не став би пожежником? У заводській дружині самі жінки, а наша зона чимала - весь квартал. Тож і доводиться виручати. Шкода їх... Хіба то жіноча справа?
Рушили вздовж вулиці. Микола додав:
- Я з тобою пройдуся.
Шлях Творогова пролягав далеко за місто, в сосновий бір, де розташувався табір однієї військової частини. Це було таємницею.
Ішли в протилежний бік. Кузнецов крокував поряд, декламував вірші. Серед них - німецьки. Скінчив мелодійною поезією з журливими нотками. Була вона схожа на прощальну пісню.
- Птахи летять... - переклав рядок Творогов і враз запнувся: німецьку мову знав поганенько.
- Так, у вірші, справді, йдеться про птахів, - підхопив Микола. - Про лебедів
. Зграя знялась і полетіла, а один, що літати не може, зостався. Йому сумно. Майже, як мені, - додав з гіркотою.
Згодом Олександр переконається, що його новий знайомий не з тих, хто над дрібними мозолями рюмси розпускає. Це дуже вольова, стримана, навіть терпляча людина. Але того вечора Микола був трохи кислим.
- Люди мого віку вже встигли із самураями, з білофіннами, а тепер ось з гітлерівцями помірятись силами. А що я? Нічого! Заочно в інституті іноземних мов вивчив німецьку. А для чого? Щоб тобі, випадковому зустрічному, читати вірші на мові оригіналу? Мої знання могли б в іншому ділі знадобиться.
- На фронт просився?
- Ще й як! Та мені у військкоматі відмовляють. Бронь у мене. Я - інженер. Фронту потрібна наша продукція. Розумієш?
Темні вулиці й провулки вивели Творогова й Кузнецова до трамвайної зупинки. Їхні шляхи розходились. Сьогодні на пожежі зустрілися випадково. А завтра? Кожен займатиметься своїми справами. Творогов розшукуватиме в запасних полках тих, з ким уже партизанив у Брянських лісах, потім комплектуватиме групу. Кузнецов знову піде на завод. У нього бронь. Шкода, на окупованій ворогом території і для Миколи з його знаннями німецької знайшлося б важливе діло. Творогов замислився: "А може спробувати? Цікаво, як на це подивиться полковник Медведєв".
Перш ніж попрощатися з Миколою, Олександр запропонував:
- Давай зустрінемось завтра о восьмій вечора на цій зупинці.
- А що? Можна й так, - погодився Кузнецов.
- О восьмій, - повторив Олександр і подав на прощання руку.
З гуркотом підійшов трамвай. Творогов схопився за поручні і, коли транспорт рушив, зник у темряві.
Наступного дня Олександр прибув на місце зустрічі з деяким запізненням. Трапилось те, чого побоювався. Коли в таборі мова зайшла про Кузнецова, полковник Медведєв нахмурив брови:
- Поповнювати розвідку першими-ліпшими зустрічними? Це, капітан, щось нове в нашій справі...
- Дмитре Миколайовичу... Товаришу полковник... Микола - хороший хлопець! - доводив Творогов, але Медведєв ще більше розсердився.
- Облиш. Може, він і хороший, та цього замало. Нам потрібні люди досвідчені, перевірені, цілеспрямовані, а твій знавець німецької мови і сам не знає чого хоче. Кажеш: усю країну об'їздив? Цікаво виходить: з Уралу - в Тюмень, звідти - в Кудимкар, потім знову - Урал, тепер Москва...
На тому й закінчилася розмова Творогова з Дмитром Миколайовичем. Проте Олександр не втрачав надії переконати командира, що Микола потрібен розвідці. Аргументи? Їх мав підібрати під час бесіди з Кузнецовим.
Миколу побачив здалеку. Той стояв у легкому осіньому пальті, короткому й тісноватому, і зовні був схожий на юнака. Привіталися, пішли вздовж тротуару.
- Хвилювався, думав не прийдеш, - мовив Кузнецов, поглядаючи на капітана Творогова. - То що, допоможеш вирватись на фронт?
Нелегка то справа, але попробую начальство переконати, точніше, зацікавити твоїм знанням німецької мови. Може, і вдасться. А поки що підучи й мене німецької. На війні усе знадобиться. То як, вдаримо по руках?
Микола замислився. Звівши брови, ще раз скинув очима на Творогова, посміхнувся. Видно, запримітив, що в Олександровій поведінці з'явилися нові риси. Нині Творогов був не такий суворий, офіційний, як учора. Згадавсь давній епізод: у цирку ілюзіоніст простягав глядачам книжину й запевняв: "Гаряча!" Взяв її Микола в руки - справді, пече. Потримав трохи в пальцях, а вона розтала. "Так і вчорашнє враження про капітана схоже на ту крижину", - подумав Микола, а Творогову сказав:
- Вдаримо по руках. Зважаючи на час, навчання буде без олівця й пареру. Почнемо сьогодні ж, з перевірки знань.
- Слабеньки вони в мене, - зізнався Творогов. - Вивчав іноземну в інституті, в юридичному училищі задля оцінки. Не думав, не гадав, що знадобиться. Та годі про це.
- Так, час не жде. Переклади-но краще на німецьку фразу: "Сьогодні учень нещирий зі своїм учителем".
- Ну, що ти Миколо...
- Авжеж. Не виправдовуйся, а перекладай.
Творогов почав будувати з німецьких слів речення. Відчував, що переклад виходить неточний, кострубатий
- Невправно, - зітхнув Микола. - Тепер візьмемо "молоток" і "вирівняймо".
Кузнецов виправив помилки, допущені капітаном, і, проаналізувавши ще кілька перекладених ним речень, сказав:
- Якщо старатимешся, допоможу. Мову вивчиш. Лише методику змінемо. Говоритиму німецьки слова й фрази, а ти перекладатимеш зразу ж, без усякої підготовки. Уяви, що я - німецький штабний офіцер. Сиджу начебто серед колег і за пляшкою шнапсу розкриваю таємниці. А ти, причаївсь у схованці і все те хочешь зрозуміти, бо інформація дуже важлива для твого штабу.
- Не знаю, чи зможу так, - засумнівався Творогов.
- Зможеш. Я ж зміг, - мовив Кузнецов і розповів - що саме спонукало його вивчити німецьку мову.
...Працьвав тоді Микола на "Уралмаші" інженером. Нове устаткування надходило на завод з Німеччини. Було дуже складне. Тож устатковували його за велику плату німецькі спеціалісти. Вони й керували монтажем. Поводили себе нетактовно, зверхньо.
Якось Кузнецов прихопив словник і заходився читати опис нового верстата. Побачивши це, німецькі інженери почали сміятися:
-Ко-ме-дія: руський Колька хоче здолати німецьку самотужки, без мовного середовища! З цього спектаклю нічого не вийде.
-Вийде! - заперечив Кузнецов. - Вивчу німецьку без виїзду до Німеччини.
Врешті-решт та суперечка скінчилася сваркою. І Микола затявся. Забувши про відпочинок та розваги, він увесь вільний від роботи час проводив над підручниками.
Слів вивчив багато, визубрив гаматику. Та все це було, мов ті речі, жужмом натоптані у валізу. Німців розумів, але в розмові не міг зрівнятися з ними. Лише згодом, збагнув у чому річ - його навчанню бракує методики, системи. Вступив до Московського заочного інституту іноземних мов. На домашній етажерці з'явилися книги Шіллера, Гете, Гейне. Микола й раніше любив німецьку класику, а тепер уже міг читати її в оригіналі.
І ось одного разу німецький інженер (звичайно не з тих, що зняли суперечку, - ті давно виїхали) запросив Кузнецова в ресторан і вже за столиком делікатно зауважив:
- Марно намагаєтесь приховати, колего, своє німецьке походження. І не заперечуйте. Хто-хто, а я - колишній філолог - можу легко визначити, де слов'янин, а де німець.
То був тріумф. Окрилений успіхом Микола дедалі поглиблював знання німецької, а з початком Великої Вітчизняної війни прагнув якнайдоцільніше застосувати не лише свій інженерний досвід, а й лінгвістичні здібності.
...Після Миколиної розповіді Творогов пройнявся ще більшою повагою до свого вчителя. Уроки відвідував регулярно, уважно прислухався до вимови Кузнецова, копіював його. Потім переклав "інформацію німецького штабника". З кожним днем русявий, сіроокий учитель нарощував складність. Зростала інтенсивність, збільшувались темпи.
Звичайнр, Творогов вивчав німецьку в години дозвілля. Про основне заняття капітана Кузнецов і не здогадувався. А тим часом досвідчені наставники й інструктори готували розвідників до діяльності у ворожому тилу.
В лісовому таборі Творогов не раз шукав нагоду поговорити з полковником про Миколу. Але на те ніяк не складалося. В армії, в умовах чіткої субординації, тему розмови визначає старший командир. Довелось чекати, доки Медведєв сам не поцікавиться Кузнецовим. Розмова почалась несподівано. Тоді капітан розповів усе, що знав про свого вчителя німецької мови.
- Це добре, що він такий наполеглевий, - похвалив полковник Кузнецова й додав після короткої паузи: - Гаразд, приводь, Сашко, інженера. З ним треба побалакати.
Зустріч Кузнецова з Дмитром Миколайовичем, Медведєвим відбулася в готелі "Москва". Інженер з'явився чисто виголений, в старенькому акуратно випросованому костюмі, білій сорочці й картатій краватці. Видно, перед приходом Миколи й Олександра в полковника чомусь зіпсувався настрій, і Творогов навіть пошкодував, що не переніс побачення до іншого разу.
Значить, хочете на фронт? - запитав Дмитро Миколайович, вдивляючись в очі Кузнецову.
- Так, - підтвердив Микола. - Я знаю німецьку мову і міг бі виконувати спеціальні доручення на передовій або у ворожому тилу.
Знаєте мову... - задумно повторив Медведєв. - Чимало радянських людей знає німецьку. Книжні знання...
Збагнувши сумніви полковника, Кузнецов пояснив:
- Я не лише читаю і пишу по німецьки. Я маю розмовну практику... Я багато бував серед німців...
Усе це мені відомо з розповідей капітана, - перебив Дмитро Миколайович. - Але ж для такої складної роботи, як наша, недостатньо володіти мовою.
- Я знаю не тільки мову, - гарячкував Кузнецов. - Я глибоко вивчав історію Німеччини. Я німців знаю, товаришу командир!
Надміру якаєте, Кузнецов, - суворо мовив полковник.
- Вибачте... - опустив голову Микола.
В кімнаті запала тиша.
- Візьміть його в загін! - втрутився Творогов. - Дмитре Миколайовичу, візьміть, не помилитесь!
Полковник глянув на капітана, потім запитав Миколу:
- Ви уявляєте, з якою небезпекою пов'язана робота розвідника?
- Уявляю, - обличчя Кузнецова сповнила сувора урочистість. - Я готовий умерти, якщо виникне потреба.
Ці буденні, як на воєнний час, слова були сказані не з метою якоїсь особистої вигоди, не задля привілеїв чи слави. Кузнецов прагнув одного - віддати себе всього служінню Батьківщині. Проникливий командир відчув це сповна і, нарешті, вирішив: прийняти.
За кілька днів Миколу відкликали з заводу, і він приступив до навчання в спеціальній групі розвідників. Складовою частиною підготовки були бесіди з полоненими німецькими офіцерами й генералами, вивчення структури гітлерівської армії, звичаїв фашистської воєнщини.
Підготовка Кузнецова та ще кількох розвідників проходила в суворій таємниці. Навіть помічники командира загону не знали, чим саме займається цей сіроокий, високочолий блондин.
Після напружених занять, що, здавалось, висотують усі сили, Олександр Творогов зустрівся з Миколою і вони рушали до міста. Там, на принишклих вулицях столиці, як і раніше, Кузнецов давав уроки німецької мови.
Стояв травень. На деревах зеленіло листя, ніжний вітерець навівав мрії, та капітан не піддавався рожевому настрою весни. Учора перед офіцерським складом загону оголосили новий наказ: його, Олександра Творогова, призначено начальником розвідки загону. Потім у командирському наметі полковник повідомив:
- Готуй, Сашко, групу. Полетиш, щоб вивчати обстановку й місце для приземлення загону.
Кузнецов здогадувався, що Олександр ось-ось вирушить в дорогу. Сьогодні вранці, наприклад, новий начальник розвідки викликав до себе Богодиста, Лапотникова і ще одного офіцера - білоруса, прізвища якого Микола не знав. Десь через годину ті вийшли збуджені, чимсь дуже заклопотані. Так раптом міняється настрій людей, коли збувається те, про що довго мріяли.
Кузнецов хотів запитати Олександра, чи, бува, не готується покинути столицю, але передумав. На той час Микола не пройшов і половини учбової програми, тому не міг розраховувати на виліт у складі першої групи десантників. До того ж розвідник не повинен цікавитись тим, у що його не втаємничують. Це Кузнецов встиг освоїти.
Єдине, що залишилось Миколі, - по-доброму заздрити другові. Сашко молодший майже на п'ять років, а скільки встиг: з перших годин війни - він у бою, світ ще тільки звикав до терміна "народні месники", а Творогов уже діяв з полковником Медведєвим у Брянських лісах. Повернувся в столицю з орденом Червоного Прапора на грудях. Тепер, ось, знову в числі перших збирається рушити у ворожий тил...
Того дня, як завжди, Творогов і Кузнецов прийшли на Красну площу. Довго стояли біля Мавзолею, міркуючи про свою долю. Без слів - лише думкою вірні сини Вітчизни поклялися вождеві, що боротимуться проти ворога до останнього подиху, до останнього удару серця.
Наступного вечора Творогов сказав Кузнецову:
- Ну, Колю, прощавай!
- Щастя тобі, друже! - гаряче потис Олександрові руку Микола. - Я теж постараюся не затримуватися у столиці.
_________________________________________________________________________________
Згодом Олександр переконається, що його новий знайомий не з тих, хто над дрібними мозолями рюмси розпускає. Це дуже вольова, стримана, навіть терпляча людина. Але того вечора Микола був трохи кислим.
- Люди мого віку вже встигли із самураями, з білофіннами, а тепер ось з гітлерівцями помірятись силами. А що я? Нічого! Заочно в інституті іноземних мов вивчив німецьку. А для чого? Щоб тобі, випадковому зустрічному, читати вірші на мові оригіналу? Мої знання могли б в іншому ділі знадобиться.
- На фронт просився?
- Ще й як! Та мені у військкоматі відмовляють. Бронь у мене. Я - інженер. Фронту потрібна наша продукція. Розумієш?
Темні вулиці й провулки вивели Творогова й Кузнецова до трамвайної зупинки. Їхні шляхи розходились. Сьогодні на пожежі зустрілися випадково. А завтра? Кожен займатиметься своїми справами. Творогов розшукуватиме в запасних полках тих, з ким уже партизанив у Брянських лісах, потім комплектуватиме групу. Кузнецов знову піде на завод. У нього бронь. Шкода, на окупованій ворогом території і для Миколи з його знаннями німецької знайшлося б важливе діло. Творогов замислився: "А може спробувати? Цікаво, як на це подивиться полковник Медведєв".
Перш ніж попрощатися з Миколою, Олександр запропонував:
- Давай зустрінемось завтра о восьмій вечора на цій зупинці.
- А що? Можна й так, - погодився Кузнецов.
- О восьмій, - повторив Олександр і подав на прощання руку.
З гуркотом підійшов трамвай. Творогов схопився за поручні і, коли транспорт рушив, зник у темряві.
Наступного дня Олександр прибув на місце зустрічі з деяким запізненням. Трапилось те, чого побоювався. Коли в таборі мова зайшла про Кузнецова, полковник Медведєв нахмурив брови:
- Поповнювати розвідку першими-ліпшими зустрічними? Це, капітан, щось нове в нашій справі...
- Дмитре Миколайовичу... Товаришу полковник... Микола - хороший хлопець! - доводив Творогов, але Медведєв ще більше розсердився.
- Облиш. Може, він і хороший, та цього замало. Нам потрібні люди досвідчені, перевірені, цілеспрямовані, а твій знавець німецької мови і сам не знає чого хоче. Кажеш: усю країну об'їздив? Цікаво виходить: з Уралу - в Тюмень, звідти - в Кудимкар, потім знову - Урал, тепер Москва...
На тому й закінчилася розмова Творогова з Дмитром Миколайовичем. Проте Олександр не втрачав надії переконати командира, що Микола потрібен розвідці. Аргументи? Їх мав підібрати під час бесіди з Кузнецовим.
Миколу побачив здалеку. Той стояв у легкому осіньому пальті, короткому й тісноватому, і зовні був схожий на юнака. Привіталися, пішли вздовж тротуару.
- Хвилювався, думав не прийдеш, - мовив Кузнецов, поглядаючи на капітана Творогова. - То що, допоможеш вирватись на фронт?
Нелегка то справа, але попробую начальство переконати, точніше, зацікавити твоїм знанням німецької мови. Може, і вдасться. А поки що підучи й мене німецької. На війні усе знадобиться. То як, вдаримо по руках?
Микола замислився. Звівши брови, ще раз скинув очима на Творогова, посміхнувся. Видно, запримітив, що в Олександровій поведінці з'явилися нові риси. Нині Творогов був не такий суворий, офіційний, як учора. Згадавсь давній епізод: у цирку ілюзіоніст простягав глядачам книжину й запевняв: "Гаряча!" Взяв її Микола в руки - справді, пече. Потримав трохи в пальцях, а вона розтала. "Так і вчорашнє враження про капітана схоже на ту крижину", - подумав Микола, а Творогову сказав:
- Вдаримо по руках. Зважаючи на час, навчання буде без олівця й пареру. Почнемо сьогодні ж, з перевірки знань.
- Слабеньки вони в мене, - зізнався Творогов. - Вивчав іноземну в інституті, в юридичному училищі задля оцінки. Не думав, не гадав, що знадобиться. Та годі про це.
- Так, час не жде. Переклади-но краще на німецьку фразу: "Сьогодні учень нещирий зі своїм учителем".
- Ну, що ти Миколо...
- Авжеж. Не виправдовуйся, а перекладай.
Творогов почав будувати з німецьких слів речення. Відчував, що переклад виходить неточний, кострубатий
- Невправно, - зітхнув Микола. - Тепер візьмемо "молоток" і "вирівняймо".
Кузнецов виправив помилки, допущені капітаном, і, проаналізувавши ще кілька перекладених ним речень, сказав:
- Якщо старатимешся, допоможу. Мову вивчиш. Лише методику змінемо. Говоритиму німецьки слова й фрази, а ти перекладатимеш зразу ж, без усякої підготовки. Уяви, що я - німецький штабний офіцер. Сиджу начебто серед колег і за пляшкою шнапсу розкриваю таємниці. А ти, причаївсь у схованці і все те хочешь зрозуміти, бо інформація дуже важлива для твого штабу.
- Не знаю, чи зможу так, - засумнівався Творогов.
- Зможеш. Я ж зміг, - мовив Кузнецов і розповів - що саме спонукало його вивчити німецьку мову.
...Працьвав тоді Микола на "Уралмаші" інженером. Нове устаткування надходило на завод з Німеччини. Було дуже складне. Тож устатковували його за велику плату німецькі спеціалісти. Вони й керували монтажем. Поводили себе нетактовно, зверхньо.
Якось Кузнецов прихопив словник і заходився читати опис нового верстата. Побачивши це, німецькі інженери почали сміятися:
-Ко-ме-дія: руський Колька хоче здолати німецьку самотужки, без мовного середовища! З цього спектаклю нічого не вийде.
-Вийде! - заперечив Кузнецов. - Вивчу німецьку без виїзду до Німеччини.
Врешті-решт та суперечка скінчилася сваркою. І Микола затявся. Забувши про відпочинок та розваги, він увесь вільний від роботи час проводив над підручниками.
Слів вивчив багато, визубрив гаматику. Та все це було, мов ті речі, жужмом натоптані у валізу. Німців розумів, але в розмові не міг зрівнятися з ними. Лише згодом, збагнув у чому річ - його навчанню бракує методики, системи. Вступив до Московського заочного інституту іноземних мов. На домашній етажерці з'явилися книги Шіллера, Гете, Гейне. Микола й раніше любив німецьку класику, а тепер уже міг читати її в оригіналі.
І ось одного разу німецький інженер (звичайно не з тих, що зняли суперечку, - ті давно виїхали) запросив Кузнецова в ресторан і вже за столиком делікатно зауважив:
- Марно намагаєтесь приховати, колего, своє німецьке походження. І не заперечуйте. Хто-хто, а я - колишній філолог - можу легко визначити, де слов'янин, а де німець.
То був тріумф. Окрилений успіхом Микола дедалі поглиблював знання німецької, а з початком Великої Вітчизняної війни прагнув якнайдоцільніше застосувати не лише свій інженерний досвід, а й лінгвістичні здібності.
...Після Миколиної розповіді Творогов пройнявся ще більшою повагою до свого вчителя. Уроки відвідував регулярно, уважно прислухався до вимови Кузнецова, копіював його. Потім переклав "інформацію німецького штабника". З кожним днем русявий, сіроокий учитель нарощував складність. Зростала інтенсивність, збільшувались темпи.
Звичайнр, Творогов вивчав німецьку в години дозвілля. Про основне заняття капітана Кузнецов і не здогадувався. А тим часом досвідчені наставники й інструктори готували розвідників до діяльності у ворожому тилу.
В лісовому таборі Творогов не раз шукав нагоду поговорити з полковником про Миколу. Але на те ніяк не складалося. В армії, в умовах чіткої субординації, тему розмови визначає старший командир. Довелось чекати, доки Медведєв сам не поцікавиться Кузнецовим. Розмова почалась несподівано. Тоді капітан розповів усе, що знав про свого вчителя німецької мови.
- Це добре, що він такий наполеглевий, - похвалив полковник Кузнецова й додав після короткої паузи: - Гаразд, приводь, Сашко, інженера. З ним треба побалакати.
Зустріч Кузнецова з Дмитром Миколайовичем, Медведєвим відбулася в готелі "Москва". Інженер з'явився чисто виголений, в старенькому акуратно випросованому костюмі, білій сорочці й картатій краватці. Видно, перед приходом Миколи й Олександра в полковника чомусь зіпсувався настрій, і Творогов навіть пошкодував, що не переніс побачення до іншого разу.
Значить, хочете на фронт? - запитав Дмитро Миколайович, вдивляючись в очі Кузнецову.
- Так, - підтвердив Микола. - Я знаю німецьку мову і міг бі виконувати спеціальні доручення на передовій або у ворожому тилу.
Знаєте мову... - задумно повторив Медведєв. - Чимало радянських людей знає німецьку. Книжні знання...
Збагнувши сумніви полковника, Кузнецов пояснив:
- Я не лише читаю і пишу по німецьки. Я маю розмовну практику... Я багато бував серед німців...
Усе це мені відомо з розповідей капітана, - перебив Дмитро Миколайович. - Але ж для такої складної роботи, як наша, недостатньо володіти мовою.
- Я знаю не тільки мову, - гарячкував Кузнецов. - Я глибоко вивчав історію Німеччини. Я німців знаю, товаришу командир!
Надміру якаєте, Кузнецов, - суворо мовив полковник.
- Вибачте... - опустив голову Микола.
В кімнаті запала тиша.
- Візьміть його в загін! - втрутився Творогов. - Дмитре Миколайовичу, візьміть, не помилитесь!
Полковник глянув на капітана, потім запитав Миколу:
- Ви уявляєте, з якою небезпекою пов'язана робота розвідника?
- Уявляю, - обличчя Кузнецова сповнила сувора урочистість. - Я готовий умерти, якщо виникне потреба.
Ці буденні, як на воєнний час, слова були сказані не з метою якоїсь особистої вигоди, не задля привілеїв чи слави. Кузнецов прагнув одного - віддати себе всього служінню Батьківщині. Проникливий командир відчув це сповна і, нарешті, вирішив: прийняти.
За кілька днів Миколу відкликали з заводу, і він приступив до навчання в спеціальній групі розвідників. Складовою частиною підготовки були бесіди з полоненими німецькими офіцерами й генералами, вивчення структури гітлерівської армії, звичаїв фашистської воєнщини.
Підготовка Кузнецова та ще кількох розвідників проходила в суворій таємниці. Навіть помічники командира загону не знали, чим саме займається цей сіроокий, високочолий блондин.
Після напружених занять, що, здавалось, висотують усі сили, Олександр Творогов зустрівся з Миколою і вони рушали до міста. Там, на принишклих вулицях столиці, як і раніше, Кузнецов давав уроки німецької мови.
Стояв травень. На деревах зеленіло листя, ніжний вітерець навівав мрії, та капітан не піддавався рожевому настрою весни. Учора перед офіцерським складом загону оголосили новий наказ: його, Олександра Творогова, призначено начальником розвідки загону. Потім у командирському наметі полковник повідомив:
- Готуй, Сашко, групу. Полетиш, щоб вивчати обстановку й місце для приземлення загону.
Кузнецов здогадувався, що Олександр ось-ось вирушить в дорогу. Сьогодні вранці, наприклад, новий начальник розвідки викликав до себе Богодиста, Лапотникова і ще одного офіцера - білоруса, прізвища якого Микола не знав. Десь через годину ті вийшли збуджені, чимсь дуже заклопотані. Так раптом міняється настрій людей, коли збувається те, про що довго мріяли.
Кузнецов хотів запитати Олександра, чи, бува, не готується покинути столицю, але передумав. На той час Микола не пройшов і половини учбової програми, тому не міг розраховувати на виліт у складі першої групи десантників. До того ж розвідник не повинен цікавитись тим, у що його не втаємничують. Це Кузнецов встиг освоїти.
Єдине, що залишилось Миколі, - по-доброму заздрити другові. Сашко молодший майже на п'ять років, а скільки встиг: з перших годин війни - він у бою, світ ще тільки звикав до терміна "народні месники", а Творогов уже діяв з полковником Медведєвим у Брянських лісах. Повернувся в столицю з орденом Червоного Прапора на грудях. Тепер, ось, знову в числі перших збирається рушити у ворожий тил...
Того дня, як завжди, Творогов і Кузнецов прийшли на Красну площу. Довго стояли біля Мавзолею, міркуючи про свою долю. Без слів - лише думкою вірні сини Вітчизни поклялися вождеві, що боротимуться проти ворога до останнього подиху, до останнього удару серця.
Наступного вечора Творогов сказав Кузнецову:
- Ну, Колю, прощавай!
- Щастя тобі, друже! - гаряче потис Олександрові руку Микола. - Я теж постараюся не затримуватися у столиці.
_________________________________________________________________________________
ІСТОРИЧНЕ ДОПОВНЕННЯ:
Звідки було знати Олександру Творогову, що високорослий блондин, з яким він тільки що випадково познайомився в Москві при гасінні пожежі і який представився - Кузнецовим Миколаем, насправді, ще з 1938 року вступив на службу в органи НКВС на посаду агента секретно-політичного управління НКВД СРСР під легальним прикриттям інженера-випробувача авіаційного заводу № 22. ??? !!!
Звісно, Кузнецов про це не розповідав кожному першому зустрічному. Через знайомство з Творогова, навчання його німецькій мові, Кузнецов лише звернув на себе увагу полковника НКВД - Медведєва Дмитра Миколайовича, який саме в той період часу, формував партизанський загін "Переможці". Майстерне знання німецької мови, зовнішність Кузнєцова та багато інших гідних рис, нарешті, переконали Медведєва і той, незважаючи на серйозні прогалини в його біографії, вирішив прийняти його до складу загону.
У серпні 1942 року, для виконання особливих завдань, Микола Іванович Кузнєцов буде направлений у тил ворога в партизанський загін Д. М. Медведєва - "Переможці", який буде діяти на території Західної України ...
КОРОТКА БІОГРАФІЯ:
Кузнецов Микола Іванович (14. (27.). 07.1911 - 09.03.1944)
Кузнецов (партизанський псевдонім - Грачов) Микола Іванович - радянський розвідник партизанського загону "Переможці", що діяв на території Рівненської та Львівської областей окупованій Української РСР.Народився 14 (27) липня 1911 року в селі Зирянка Камишловського повіту Пермської губернії (нині Талицький район Свердловської області) в селянській родині. Руський. Член ВКП (б) з 1942 року.
У 1924 році Ніка, як його називали близькі, перебрався в місто Таліца (Свердловська обл.), щоб отримати атестат зрілості. Там виявилися лінгвістичні здібності хлопчика. Побачивши в міській бібліотеці книги іноземних класиків (були експроприйовані у місцевого власника спиртзаводу), Кузнецов вирішив прочитати їх в оригіналі. Англійську та французьку мови освоїв за самовчителем. Спілкуючись зі шкільною вчителькою, яка виросла в німецькому кантоні Швейцарії, і з військовополоненими німцями, які осіли в Таліце після Першої світової, опанував шістьма діалектами німецької мови.
У 1926 році закінчив 7-річну школу, де захопився мовою есперанто; записується на агрономічний відділ Тюменського сільськогосподарського технікуму, але в 1927 році через смерть батька був змушений перебратися ближче до рідного дому, і продовжити навчання в таліцькому лісовому технікумі, де став самостійно вивчати німецьку мову, виявивши неабиякі лінгвістичні здібності. У 1929 році виключений з комсомолу і відрахований з технікуму за безпідставним звинуваченням - нібито приховав в анкеті, що є сином кулака і колишнього офіцера колчаківської армії. Проявивши велику силу волі, домігся відновлення в технікумі, а в 1931 році - відновлення в комсомолі. Закінчивши технікум, з 1930 року переїхав в місто Кудимкар. Більше двох з половиною років працював в лесоустроітельной партії окружного земельного управління. Після розформування партії перейшов в Кудимкарській ліспромгосп, спочатку рахівником, потім оперативним обліковцем виробничого відділу. З ліспромгоспу переводиться в Комі-Пермяцький Багатопромсоюз, де виконує обов'язки статиста-кон'юнктуриста і секретаря бюро цін, потім - в Кудимкарській промколхоз. Останні півроку працював рахівником в Кудимкарській кустпромартелі "Червоний молот".
4 червня 1932 року був заарештований органами ОГПУ, засуджений 17 листопада 1932 року до одного року виправних робіт за місцем служби "за недбалість" і в той же день звільнений. Багато дослідників життя Н.І. Кузнецова вважають, що арешт був способом змусити піти його на співпрацю з ОГПУ, і таким чином чекістам вдалося домогтися свого - з 1932 роки Кузнецов став співробітником негласного апарату ОГПУ.
З 1932 по 1936 роки навчався на заочному і вечірньому відділенні Свердловського індустріального інституту, продовжуючи удосконалюватися в німецькій мові. До 1934 року жив в Комі-Пермяцькому окрузі Пермської області, а потім працював у місті Свердловську (нині Єкатеринбург) на Уралмашзаводі.
 |
| Кузнецов зі співробітниками конструкторського відділу заводу Уралмаш. Місто Свердловськ, (1935-1936гг.).Четвертий справа. |
Навесні 1938 року Н.І. Кузнецов переїхав до Москви і вступив на службу в органи НКВС на посаду агента секретно-політичного управління НКВС СРСР під легальним прикриттям інженера-випробувача авіаційного заводу № 22. У кінці 30-х років ХХ-го століття спецслужби гітлерівської Німеччини активізували розвідувально-диверсійну діяльність проти Радянського Союзу. У цих умовах органи держбезпеки СРСР вели проти них активну контррозвідувальну боротьбу, в якій взяв участь Микола Іванович Кузнецов. Він володів унікальним даром перевтілення. Десятки секретних документів і великий обсяг важливої інформації стали відомі Н.І. Кузнецову, завдяки його вмінню викликати прихильність до себе потрібних йому людей.
З початком Великої Вітчизняної війни на особисте прохання зарахований до складу Особливою групи НКВС. За деякими відомостями, в перший рік війни один раз закидався в німецький тил з короткостроковим завданням, а після повернення стажувався в Красногорському таборі німецьких військовополонених, освоюючи поведінку та стиль мовлення німецьких офіцерів.
У серпні 1942 року Н.І. Кузнецов був направлений в тил ворога в партизанський загін "Переможці" Д.Н.Медведева, що діяв на Україні. Бойові будні Н.І. Кузнецова на окупованій території почалися з кінця серпня 1942 року. Відважний розвідник виконував виключно складні завдання. Завдяки йому радянське командування неодноразово отримувало цінні розвідувальні відомості. З'явившись в окупованому місті Рівне під виглядом німецького офіцера - обер-лейтенанта Пауля Зіберта, Кузнецов зумів швидко завести потрібні знайомства. Користуючись довірою фашистських офіцерів, він дізнавався місця дислокації ворожих частин, спрямування їх пересування. Йому вдалося роздобути відомості про німецькі ракети "ФАУ-1" і "ФАУ-2", розкрити місцезнаходження ставки Гітлера "Вервольф" ( "Перевертень") під містом Вінницею, попередити радянське командування про майбутній наступ гітлерівських військ в районі Курська (операція "Цитадель"), про підготовку замаху на глав урядів СРСР, США та Великобританії в Тегерані ...
У боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками Н.І. Кузнецов проявив надзвичайну відвагу і винахідливість. Виступав він і в ролі народного месника. Їм здійснені акти відплати над багатьма фашистськими генералами і старшими офіцерами, наділеними великими повноваженнями третього рейху. За активної участі Н.І. Кузнецова були знищені - головний суддя України Функ, імперський радник рейхскомісаріату України Галль і його секретар Вінтер, віце-губернатор Галичини Бауер, генерали Кнут і Даргель; на чолі групи партизан Кузнецов викрав командувача каральними військами на Україні генерала Ільгена.
Подальша доля Кузнецова досі точно історично не з'ясована. Версій його загибелі кілька і згідно російській трактувці - Кузнецов загинув в селі Боратин Бродівського району, на Львівщині, Україна. Згідно з цією версією група Кузнецова натрапила на невідомих їм військовослужбовців УПА (Української Повстанської Армії) і був убитий разом з двома своїми товаришами - Яном Каменським та Іваном Беловим. За другою з версій Кузнецов загинув, підірвавши себе гранатою ...
Датою загибелі вважається - 9 березня 1944 року.
Комментариев нет:
Отправить комментарий