ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА
Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...
Все, що написано червоним кольором в книзі, є моїми (не автора Курильчука) історичними доповненнями і роз'ясненнями. Також книга буде доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальній книзі 1979 року, Політвидавництва України.
Глава 3.
В КАМ'ЯНОМУ "МІШКУ"
ДЕСАНТУВАННЯ...
Радіст Бринцев сидів біля дверцят. За наказом капітана він має стрибати першим. Тож як тільки заблимало червоне світло над кабіною пілотів, Микола припасував за плечима рацію і пішов наперед.
- Ти в нас, Колю, як наречена з посагом, - пожартував хтось із хлопців. - Вантаж зразу потягне до землі. Отже, ти для всіх будеш орієнтиром під час приземлення.
- Авжеж, - коротко відповів Бринцев.
- Бережи рацію. В разі небеспеки - прикриємо тебе з повітря автоматним вогнем.
Товариші вже стояли біля виходу, чекали, доки штурман відстібне запобіжну чеку й відчинить дверцята.
В обличчя вдарив потік повітря. А з ним у черево літака вдерлося могутнє рокотання моторів. Микола ступив на гострий підніжок. Перед очима розверзлась безодня. Лише ген-ген, за темними зубцями лісу, займається рожева стрічка світанку.
Не раз доводилось Бринцеву стрибати з парашутом. І в день, і в ночі. Там, на навчанні, робив це легко, незважаючи на нудотливий щем, котрий щоразу підступав до горла. А тепер стрибати не хотілося.
- Давай, Колю! - почув над вухом Гомерів голос.
- Пішов! - крізь гуркотіння моторів долинула команда.
Микола набрав повні груди повітря, міцно стиснув пальцями ремені на грудях, щосили підштовхнувся ногою від поріжка й поринув у пітьму.
У вухах свистить. Тугий клубок підкочується до горла. Десь зникла з горизонту рожева стрічка. Навкруги - густа білизна, ніби повітря хтось розбавив молоком... - шепоче Микола, відлічуючи секунди.
Згадалась порада інструктора:
- Щоб вітер не відніс убік, щоб точніше приземлитися, не розкривай зразу парашут. Відлічуй секунди падіння залежно від висоти висадки.
Нарешті, Бринцев смикнув кільце - парашут розкрився. Микола гойднувсь у повітрі й, описавши велитенську дугу, поволі поплив до землі. Аж серце зайшлось, як у дитинстві на гойдалці. Згодом, приземлившись, він дивуватиметься: під час спуску думав про що завгодно, але й на мить не жахнувся, що під ним не лісова підмосковна поляна, а невідома, окупована ворогом, земля...
ПРИЗЕМЛЕННЯ...
Творогов залишив літак останнім. Потиснув руку штурманові й легенько, мов у гладінь озера, поринув за товаришами в невідомість. В темряві чітко виділялась біла цятка Миколиного парашута. Спочатку вона плавала, як відерце в криниці, а відтак потонула у білій завісі туману. "Як він там?.. Чи вдало приземлився? - захвилювався Творогов. - Пострілів на землі не чути... Отже, все гаразд".
Повітряний потік розвіяв білу пелену, і в Творогова закрижаніло у грудях. З-поміж пасм туману, що снувалися над землею, чітко вирізьбились силуети будинків. Трохи далі стриміли заводські труби, виднілися куполи собору...
"Місто? Звідки воно тут?" - здивувався капітан. Його ноги вдарились об щось тверде. Підошви ковзнулися, і Творогов полетів у прірву.
Хтось підхопив стропи. Капітан висів над стрімким гранітним зрізом. Боліло коліно, з обідраної щоки сочилася кров.
- Зараз, товаришу капітан. Зараз... Витягнемо вас... - долинало зверху притишене.
Погойдуючись над урвищем, Творогов гарячково міркував: "Звідки взялися гори біля Мухоїдів? Знаю ж ту місцевість... Ліси, болота.... Але скель, тим більше, населених пунктів з заводськими трубами бачити там не доводилось..."
Товариші вивільнили командира з полону строп, і він, роздивившись навколо, збагнув: не висока гора тримала його - парашут занесло до глибоченного гранітного кар'єру, на дні якого, мов в воронці велитенського кратера, зеленіє живе око води. Довколу кар'єру розпростерся пустир. Рівний як стіл, і витолочений, як торговиця. Лише на бруствері, що обліг кар'єр, крізь сірий кам'яний дріб'язок відніються латочки буруватого грунту. На них розрослись будяки, гірчак і лопушиння. Та таке високе й листате, ніби лісова памолодь. Від кар'єру аж до шосе, що простяглося кілометра за півтора, в'юниться білий, наче залитий молоком, рівчак. Капітан визначив: то ромашкою заросла дорога, по якій колись возили з кар'єру граніт. Над усім цим висіла пелена туману, немов неозоре простирадло, торгане вітерцем. Клуби туману то спускалися аж до землі, застилаючи людські оселі, то здіймалися вгору - над гостроверхими тополями - і тоді було видно кількаповерхові будинки. Найближчі хатки не дуже заступлені туманом. Вони здавалися такими мирними й принадними, що капітанові хотілось повести до однієї з них свою групу й сказати першій-ліпшій господині:
- Мамашо, нам би вмитися й відпочити з дороги.
Але все те було короткомиттєвою ілюзією. Олександр уже півроку діяв на окупованій фашистами території, тому добре знав: не кожна хата гостинно відчинить перед ним двері й не кожен господар дасть притулок незнайомим людям. Жахливий окупаційний режим, що приніс у міста й села середньовічне рабство (з екзекуціями, знищенням підозрілих, а отже, і зі страхом смерті), приховав щирість добрих людей і геть позривав маски порядності з усяких харциз і пройдисвітів.
У закуток кар'єру, де приземлився капітан, зібралась решта десантників. Помічник командира групи молодший лейтенант Богодист нахилився до червоноармійця Курінного, шепнув:
- Пилипе Івановичу, на варту. Ваш сектор - місто. Пильнуйте якнайуважніше.
Курінний на рік молодший за Богодиста, до того ж він - рядовий, тому подумки гордився, що помічник командира звертається до нього на ім'я й по батькові. Пилип Іванович уміє пошити наймодніші черевички, в яких, за його ж визначенням, будь-яка жінка схожа на принцесу, а от відповісти згідно із стройовим статутом не спримігся - замість звичного "Єсть!" сказав по-цивільному:
- Гаразд, товаришу молодший лейтенанат. Іду!
- І не висовуйтесь, попередив уже Творогов.
- Єсть! - виправив свою забудькуватість Курінний. Він перевів запобіжник в автоматі й поплазував між камінням туди, де починається пустир.
- Товаришу сержант, - звернувся капітан до Миколи Лукашенко. - Вам завдання: пробратися до лісопосадки. Он до тієї смужки, - Творогов рукою прихилив до себе Миколу, щоб той міг зазирнути у просвіт між лопушінням. Бачите?
- Так точно, товаришу капітан.
- З'ясуйте, чи беспечно вирушити групі в тому напрямку.
Сержант кивнув головою і поповз пустирем.
Не без підстав зупинився командир на кандидатурі Лукашенка. Миколино дитинство минуло на Могилівщині. Вуличкі Мстиславля, де він ріс, зразу ж переходять у темні стежини між густих борів. Ліс - Миколина стихія. Упродовж семи останніх років, коли він навчався (спершу в Могильові, а потім - в аспірантурі Московського літературно-філософського інституту імені Чернишевського), ліс снився йому ночами, згадувався на лекціях. І ось тепер, зразу ж після десантування, Микола першим іде в розвідку - до недалекого зеленого масиву.
Позаду - метри, подолані з дивною легкістю. Скільки їх? - сто чи, може, тисяча? В душу закрадається неспокій. Якщо спочатку ріденький, низькорослий полинець здавався таким-сяким прикриттям, то тепер він порідшав зовсім. Наче враз похилився до землі. Враження таке, немов навколо рівний плац. Щоб позбутися неприємного відчуття, Лукашенко поповз якомога швидше.
Повільно спливав час. Вибившись із сил, Микола зупинився, спер голову на руку. Від незвички нестерпно боліли в'язи. В тиші лунко цокотів годинник. Глянув уперед - зелена стрічка посадки ніби віддалилася.
Незважаючи на втому, пекучій біль в ліктях і колінах, Лукашенко все далі й далі повз від кар'єру.
Десантників охопила тривога: як тільки сержант зник з очей, ліворуч виринув і пустився навперейми йому пасажирський поїзд. Творогов аж очі заплющив - Микола мав бути саме там, де пролягала колія.
Командир оцінював становище, в якому опинилася група. Обстановка ускладнювалась. Уже зовсім розвидніло, й туман розвіявся. Крайні оселі стояли недалеко, тож будь-який мешканець міг зазирнути до кар'єру. Сподівались на зелений масив, та виявилося, що в тому напрямку - діюча залізниця...
Перед Миколиними очима постають тавариші, збентежені, в поглядах - ледь прихована тривога. Такими запам'яталися, коли вирушав у розвідку. "Може, саме в цю мить на хлопців чигає небеспека?" - подумав Лукашенко й гостре якесь, мабудь, за інших обставин не таке, як тепер, виразне чуття спільності різних за віком, національністю і характерами людей сповнило серце. Там, у підмосковному таборі, це було звичним, буденним, а тут аж щем у грудях збудило.
І враз під Миколою здригнулася земля. Дрібно, немов хтось неподалік тупнув велетенською ногою, і хвильки від того тупоту покотилися навсібіч.
Дістав з-за пазухи пістолет, приготував гранату...
Знову здригнулася земля.
Стривожено підвів голову - поблизу нікого. Тим часом стугоніло все дужче й дужче. Микола ніяк не міг збагнути, що викликає той натужний звук, який поступово переходить у брязкіт і люте шипіння.
Ті кілька хвилин, відколи десантники побачили поїзд, Творогову здалися вічністю. Над сержантом нависла смертельна небеспека, а нічим не допоможеш.
- Миколу помітять, вважай, і нас викрито, - мовив командир до свого помічника Богодиста, а решті товаришів наказав: - Приготуватися. Пробиватимемось через шосе.
- Там же машини... Он суне ціла колона, - нахиливсь до капітана молодший лейтенант Лапотников.
- Припинити розмови! - перебив Творогов і по хвилі додав: - Не в місто ж відступати...
Поїзд, мов чорний меч, краяв зелений простір. Він розбудив передмістя. Біля хат з'явились жителі. Забряжчали дійниці. Озвалися корови.
Бійці лежали й пекли долонями зброю. Тринадцять пар очей до болю вдивлялись у закіптюжену низку вагонів.
Творогов нервував: чим далі - з'являлись нові труднощі. З півдня - невідоме місто, з півночі - діюча залізниця, а з західного боку - автомобільна траса, по якій вже рушив потік ворожої техніки. Машини розтягнулися довжелезною колоною, чекаючи, доки відкриється шлагбаум. Де ж це кляте місто на карті? А вона, карта, щонайліпша - зі своїми зеленими, синіми, жовтими плямами, тонкими жилками річок і доріг, - без прив'язки до місцевості нічого не варта.
Збігають хвилини, а від Лукашенка ані звуку. Якби Миколу виявили фашисти, то він відкрив би вогонь і постріли було б чути - відстань не більше двох кілометрів. Зненацька схопили? Ні, хлопець він міцний, тренований. За найскладніших обставин зумів би подати сигнал тревоги.
Командир заспокоює товаришів і чекає. Чекає...
Кам'яниста земля здригається, колеса поїзда дрібно вистукують на стиках рейок. За вікнами вагонів - гітлерівці в зелених мундирах. Раніше так зблизька Миколі доводилось бачити фашистів лише в кіно. Тоді думав: стрінуся віч-на-віч - стрілятиму, руками душитиму, як пацюків. Тепер, притиснувшись до землі, боїться поворухнутись, бо розуміє: кинутись на поїзд лише з пістолетом і гранатою - безглуздя.
В передньому вагоні хтось припав до скла і, здається Лукашенкові, на нього дивиться. Сержант затамував подих.
Поїзд ніби сповільнює хід. Ось-ось зупиниться...
Микола втягує голову в плечі й заплющує очі.
Тихішає гуркотіння коліс...
"Невже кінець?!" - гарячково пульсує думка. Микола відкриває очі: ні, поїзд не спиняється, повз пробігає товарний вагон. Останній! Але на задньому тамбурі - двоє солдатів біля встановленого на тонких ніжках ручного кулемета. Посхилялись на бильце. Вдивляються...
"Ну, ці не пропустять..." - завмирає Лукашенко, навіть повітря видихаючи з грудей, щоб потоншати. Очікує смертоносної черги. Один з охоронців поїзду простягнув руку до кулемета. Микола уявив, як підстримують і падають, скошені свинцем стеблинки полину, як малесенькі вирви од куль наближаються до нього...
Поїзд гуркоче все далі й далі.
"Мабуть, не помітили", - трохи заспокоюється Микола й, не чекаючи, доки вщухає гримкотнява, долає ще сповиті курявою колії.
Чим ближче тьмяно-зелена стрічка посадок, тим спокійніше на душі... До того ж, з-за густої соснової чуприни визирнуло-всміхнулося сержантові перше сонячне проміння. Ліс ожив - зацвіріньчали, затирликали птахи.
Під першою ж сосною Лукашенко полежав трохи, озираючись, і звівся на ноги, випростав задерев'янілу од плазування спину, вдихнув на повні груди повітря, настояного на хвої і молодому листі. Ноги пружно ступали по бляклій мичці, по глиці, розм'якшеній росою. Йшов далі й далі вглиб лісочка, щоб розвідати шлях для всієї групи... Посадка, щоправда, молода - рідки смужки сосонок розбіглися поміж товстенними пнями.
Микола просувається обережно, впоперек посадки. Перш ніж ступити на міжряддя, кидає пильний погляд спочатку в один кінець, а потім в другий. Сержанта дивує, що ні в кого з жителів передмістя не виникло бажання піти в ранковий ліс. Ну, хоча б сухих гілок наламати на розпал або корівчину вигнати на духмяну пашу.
З-поміж сосонок виглянула поляна - озерце сонця, перетяте легкими тінями. Далі починається старий ліс. Товстенні дуби, косаті берези...
"Кілометрів два пройду і, якщо не виявлю нічого підозрілого, вернуся до хлопців, щоб вивести їх з ями", - подумав Лукашенко. Він пильно обдивився навкруги, вийшов на поляну.
І враз якась незбагненна сила штовхнула сержанта в груди, в голову... Що то за сила була? Лукашенко так і не второпав: вигук чийсь, гуркотіння мотора чи звичайнісіньке передчуття. Ледь встиг скочити за сосонки, як з протилежного кінця галявини - з-під двох гіллястих дубів - на шаленій швидкості вискочив мотоцикл. Вистрибуючи на купинах, він мчав прямісінько до Миколи. На мотоциклі сиділо троє гітлерівців.
Сховавшись між лапате гілля, Микола відігнув вусики запобіжника на гранаті. Серце не калатало, як при зустрічі з поїздом, а наче завмерло. Блискавично проносились думки.
От тобі й тиша...
От тобі й глухомань...
Вибух гранати хлопці почують - знатимуть, що тут небезпека.
Поволі відводить руку з гранатою, розмахується.
Тільки б у коляску...
В коляску б уцілити!
Творогов морщить чоло... Минає третя година, як поповз у розвідку Лукашенко. Мов у воду канув. А тут обстановка все більше ускладнюється. Сонце зійшло високо. Вуличкою, що пролягає поміж найближчими хатами передмістя, сновигають гітлерівці, поліцаї і ще якісь - у жовтих мундирах. Певно, угорці або румини.
В сутінках кількагектарний старий кар'єр здавався якщо не фортецею, то, принаймні, непоганою схованкою. Та коли задніло, він наче поменшав, змілів, сірі відсіки з густим лапушинням стали схожими на щілини, які годяться хіба що для дитячої гри в стукалку.
Командир розуміє: треба шукати вихід із скрутного становища. Люди готові виконати його наказ. Але наказ має бути розумним! Розставити людей по відсіках кар'єру? Не кар'єр же прилетіли за тисячу кілометрів охороняти... Необхідно рушати. Чим швидше, тим краще. Але куди?
З'ясувати б місцезнаходження, тоді можна й про маршрут подбати. А як з'ясуєш? У місто когось послати б... Якби при вильоті хоч один цивільний костюм прихопили! В червоноармійській формі далеко не зайдеш. По-перше, невідомо що там, за пустирем і колією... А по-друге, з Лукашенком не домовлено про запасну явку на випадок негайного відходу групи.
Творогов відчуває на собі допитливі погляди підлеглих. Вони чекають його рішення. Зосереджене обличчя помічника - молодшого лейтенанта Богодиста. Теж мізкує. Про щось перешіптується з Лапотниковим, що лежить зразу ж за Богодистом.
- Михайле Васильовичу, - Творогов покликав помічника. - Підсувайтесь до мене. І Лапотникову передайте.
Обережно, щоб над головами бур'ян не хилитався, підповзли обидва. Раніше Богодистові уже доводилось виходити з оточення, і він тепер поводиться не так сковано, а ось Олександр Лапотников пересувається настільки незграбно, що Творогова проймає жаль. Товариші влаштовуються на граніті. Капітан запитує:
- Як оцінюєте обстановку?
Відкриттів не чекав - добре розумів, у який мішок вони потрапили. Хотів перевірити настрій, стійкість помічників у складній ситуації.
- Обстановка? Гіршої не буває, - кисло відповів Лапотников.
- Буває, ледь посміхнувся Богодист.
- Що пропонуєте? - вів далі командир.
- Повзти, - випалив Лапотников, і капітан зробив висновок: надміру нервує.
- Дозвольте, я спробую пробратися до крайньої хати, - неквапом мовив Богодист.
- Та ти що?! - здивувався Лапотников. - Жити набридло?
- Треба ж, нарешті, з'ясувати, де ми, - не вгавав Богодист.
Раптом біля крайньої хати зчинився лемент. Всі троє підвели голови й побачили: городом біжить жінка в білій хустині. Маленька, кругленька, мов те курча. А за нею - німець.
- Людоньки, рятуйте! - розпачливо кричала втікачка, доки не зникла за воротами подвір'я.
Гомер Бастианов цокнув затвором автомата і звівся на коліна:
- Га-ад!
- Відставити! - прикрикнув Творогов.
Олександр докірливо похитав головою, і лихий вогонь в Гомерових очах згас. Хлопець поклав зброю на розігрітий сонцем граніт.
Жінка кричала по-українськи, - згодом промовив Богодист. - Я вже не раз вловлюю в перегуках українські слова.
- Ну, то й що? - запитав Лапотников.
Творогов мовчки дивився на Богодиста, ніби поглядом запитував про те саме, що й Лапотников. Потім заперечив:
- Ні-ні... Не може бути, щоб льотчики так помилилися. Від Мухоїдів до найближчого українського села вісімдесят кілометрів.
- Гадати не звик, Олександре Федоровичу, - насупив брови Богодист. - Кажу те, що чув. Відпустіть у розвідку. Мову українську знаю.
- Ні, ви тільки послухайте його!.. - здивувався Лапотников і додав з іронією в голосі: - Так, з кубиками в петлицях, і підеш?.. То хоч начисть їх, аби блищали.
- А йти треба... Інакше не встановимо наших координатів, - зронив командир. - Ось тільки як бути з одягом?
- А я без сорочки. І босий. Лише в штанях. Вимащу їх глиною, візьму ось цю дошку, накладу на неї камінців і... Одне слово - сам собі будівельник. Хата, мовляв, валиться... Треба підмурувати, доки зовсім на один кут, як пес на задні лапи, не сіла... - Михайло скривив обличчя і враз став схожий на сільського дядька, простакуватого, ба навіть пришелепкуватого.
Богодист згадав, як перед війною приїхав у відпустку в рідне село Онищенки, що біля Кременчука, й допомогав сусідові валькувати хату. Там саме була толока - люду зібралося тьма! Односельці раділи, що до гурту пристав і їхній земляк - командир-прикордонник... Ось і тепер він готовий іти "валькувати", аби якось прискорити вихід групи з цієї пастки.
-Ну, й Михайло! Ну, й вигадник! - посміхнувся Лапотников. -Тільки ж вимастись добряче.
- За цим діло не стане, - віджартувався Богодист і звернувся до Творогова: - То дозвольте, товаришу капітан.
- Гаразд, - командир поклав розпашілу долоню на зап'ястя Михайлової правиці й міцно стиснув. - Тільки щасливо вертайтесь, товаришу молодший лейтенант.
Лукашенко у правій руці тримає гранату, на вказівному пальці лівої кільце. Смикнути - й чека випустить на волю смерть. Гримкотливу, невблаганну, немов казковий джін, зачинений в сталеву репану сорочку.
"Ось і все, Нінусю...- гаряча думка вдарила у голову. - Перед вильотом послав тобі фотографію. Одержала? Залишиться від мене знімок, а сам я навіки оселюся в моїй рідній Білорусії..."
Мотоцикл, мов скажений пес, гарчить, гребе колесами землю з травою - мчить через поляну. Все ближче й ближче до Миколи. Од сили три десятки кроків лишилося... Саме час кидати гранату. Там, під Москвою, на тренуваннях це добре виходило.
Ще мить...
Мотоцикл наче злякався Миколиних думок - стишив швидкість і, взявши праворуч, пронісся потойбіч сосонок, під якими причаївся сержант. Аж горілим бензином обдало...
"Тікати!..." - надія на порятунок відштовхнула Миколу від схованки.
Крок.
Ще крок...
Лукашенко втікав від смерті, спершу навіть не зорієнтувавшись, куди прямує...
Зупинився, мов укопаний: по височенних соснах, що верхівками, здавалось, нанизали на себе сірі хмарини, снувався товстий, зверху покритий гумою провід. Аж тепер Микола зрозумів, чому тут так безлюдно - в лісі знаходяться якісь військові об'єкти, пильно вартовані фашистами. Хлопців сюди не поведеш - це ясно. Отже, швидше - до кар'єру. Треба сповісти, що в цьому напрямку шлях закритий.
Але розвідник не міг піти звідти, не вивідавши таємниці. Сержант Лукашенко знову наліг на зачовгані коліна й лікті. Щоправда, тут пересуватись було легше - поміж соснами-велетами густо здіймався невисокий, трохи вищий як до пояса, підлісок.
Невдовзі провід привів Миколу до дротяної загорожі, за якою височіли величезні круглі резервуари. Поверх них напнуло зелене мереживо маскувальної сітки. Неподалік однієї цистерни стояли два бензовози. Біля них вовтузились шофери в синіх комбінезонах.
Сержант завмер, прислухався. Десь наче загарчав собака. І раптом вдарив кулемет. Раз. Вдруге. І втретє...
Луна понесла стрілянину до передмістя й розсипала над пустирем. У першу мить здалося: від хат теж стріляють...
Долоня Творогова здригнулась до зап'ястя Богодистової правиці. Михайло Васильйович відчув, як пальці капітана враз похололи.
"Прощавай сержант Лукашенко... - у відчаї подумав Творогов. - Даруй, що послав тебе на смерть. Даруй, але хтось мав іти. Ось ще одного посилаю... Цього разу - мого помічника".
- Ідіть, Михайло Васильевичу...- холодні пальці командира до болю стисли Михайлові руку. - Тільки швидше вертайтеся.
Капітан дивиться на Богодиста, а бачить усміхнені, променисті очі Лукашенка. Й Миколина пісня зринає в пам'яті:
- Пилипе Івановичу, на варту. Ваш сектор - місто. Пильнуйте якнайуважніше.
Курінний на рік молодший за Богодиста, до того ж він - рядовий, тому подумки гордився, що помічник командира звертається до нього на ім'я й по батькові. Пилип Іванович уміє пошити наймодніші черевички, в яких, за його ж визначенням, будь-яка жінка схожа на принцесу, а от відповісти згідно із стройовим статутом не спримігся - замість звичного "Єсть!" сказав по-цивільному:
- Гаразд, товаришу молодший лейтенанат. Іду!
- І не висовуйтесь, попередив уже Творогов.
- Єсть! - виправив свою забудькуватість Курінний. Він перевів запобіжник в автоматі й поплазував між камінням туди, де починається пустир.
ЛУКАШЕНКО ЙДЕ ПЕРШИМ У РОЗВІДКУ...
- Товаришу сержант, - звернувся капітан до Миколи Лукашенко. - Вам завдання: пробратися до лісопосадки. Он до тієї смужки, - Творогов рукою прихилив до себе Миколу, щоб той міг зазирнути у просвіт між лопушінням. Бачите?
- Так точно, товаришу капітан.
- З'ясуйте, чи беспечно вирушити групі в тому напрямку.
Сержант кивнув головою і поповз пустирем.
Не без підстав зупинився командир на кандидатурі Лукашенка. Миколино дитинство минуло на Могилівщині. Вуличкі Мстиславля, де він ріс, зразу ж переходять у темні стежини між густих борів. Ліс - Миколина стихія. Упродовж семи останніх років, коли він навчався (спершу в Могильові, а потім - в аспірантурі Московського літературно-філософського інституту імені Чернишевського), ліс снився йому ночами, згадувався на лекціях. І ось тепер, зразу ж після десантування, Микола першим іде в розвідку - до недалекого зеленого масиву.
Позаду - метри, подолані з дивною легкістю. Скільки їх? - сто чи, може, тисяча? В душу закрадається неспокій. Якщо спочатку ріденький, низькорослий полинець здавався таким-сяким прикриттям, то тепер він порідшав зовсім. Наче враз похилився до землі. Враження таке, немов навколо рівний плац. Щоб позбутися неприємного відчуття, Лукашенко поповз якомога швидше.
Повільно спливав час. Вибившись із сил, Микола зупинився, спер голову на руку. Від незвички нестерпно боліли в'язи. В тиші лунко цокотів годинник. Глянув уперед - зелена стрічка посадки ніби віддалилася.
Незважаючи на втому, пекучій біль в ліктях і колінах, Лукашенко все далі й далі повз від кар'єру.
Десантників охопила тривога: як тільки сержант зник з очей, ліворуч виринув і пустився навперейми йому пасажирський поїзд. Творогов аж очі заплющив - Микола мав бути саме там, де пролягала колія.
Командир оцінював становище, в якому опинилася група. Обстановка ускладнювалась. Уже зовсім розвидніло, й туман розвіявся. Крайні оселі стояли недалеко, тож будь-який мешканець міг зазирнути до кар'єру. Сподівались на зелений масив, та виявилося, що в тому напрямку - діюча залізниця...
Перед Миколиними очима постають тавариші, збентежені, в поглядах - ледь прихована тривога. Такими запам'яталися, коли вирушав у розвідку. "Може, саме в цю мить на хлопців чигає небеспека?" - подумав Лукашенко й гостре якесь, мабудь, за інших обставин не таке, як тепер, виразне чуття спільності різних за віком, національністю і характерами людей сповнило серце. Там, у підмосковному таборі, це було звичним, буденним, а тут аж щем у грудях збудило.
І враз під Миколою здригнулася земля. Дрібно, немов хтось неподалік тупнув велетенською ногою, і хвильки від того тупоту покотилися навсібіч.
Дістав з-за пазухи пістолет, приготував гранату...
Знову здригнулася земля.
Стривожено підвів голову - поблизу нікого. Тим часом стугоніло все дужче й дужче. Микола ніяк не міг збагнути, що викликає той натужний звук, який поступово переходить у брязкіт і люте шипіння.
Ті кілька хвилин, відколи десантники побачили поїзд, Творогову здалися вічністю. Над сержантом нависла смертельна небеспека, а нічим не допоможеш.
- Миколу помітять, вважай, і нас викрито, - мовив командир до свого помічника Богодиста, а решті товаришів наказав: - Приготуватися. Пробиватимемось через шосе.
- Там же машини... Он суне ціла колона, - нахиливсь до капітана молодший лейтенант Лапотников.
- Припинити розмови! - перебив Творогов і по хвилі додав: - Не в місто ж відступати...
Поїзд, мов чорний меч, краяв зелений простір. Він розбудив передмістя. Біля хат з'явились жителі. Забряжчали дійниці. Озвалися корови.
Бійці лежали й пекли долонями зброю. Тринадцять пар очей до болю вдивлялись у закіптюжену низку вагонів.
Творогов нервував: чим далі - з'являлись нові труднощі. З півдня - невідоме місто, з півночі - діюча залізниця, а з західного боку - автомобільна траса, по якій вже рушив потік ворожої техніки. Машини розтягнулися довжелезною колоною, чекаючи, доки відкриється шлагбаум. Де ж це кляте місто на карті? А вона, карта, щонайліпша - зі своїми зеленими, синіми, жовтими плямами, тонкими жилками річок і доріг, - без прив'язки до місцевості нічого не варта.
Збігають хвилини, а від Лукашенка ані звуку. Якби Миколу виявили фашисти, то він відкрив би вогонь і постріли було б чути - відстань не більше двох кілометрів. Зненацька схопили? Ні, хлопець він міцний, тренований. За найскладніших обставин зумів би подати сигнал тревоги.
Командир заспокоює товаришів і чекає. Чекає...
Кам'яниста земля здригається, колеса поїзда дрібно вистукують на стиках рейок. За вікнами вагонів - гітлерівці в зелених мундирах. Раніше так зблизька Миколі доводилось бачити фашистів лише в кіно. Тоді думав: стрінуся віч-на-віч - стрілятиму, руками душитиму, як пацюків. Тепер, притиснувшись до землі, боїться поворухнутись, бо розуміє: кинутись на поїзд лише з пістолетом і гранатою - безглуздя.
В передньому вагоні хтось припав до скла і, здається Лукашенкові, на нього дивиться. Сержант затамував подих.
Поїзд ніби сповільнює хід. Ось-ось зупиниться...
Микола втягує голову в плечі й заплющує очі.
Тихішає гуркотіння коліс...
"Невже кінець?!" - гарячково пульсує думка. Микола відкриває очі: ні, поїзд не спиняється, повз пробігає товарний вагон. Останній! Але на задньому тамбурі - двоє солдатів біля встановленого на тонких ніжках ручного кулемета. Посхилялись на бильце. Вдивляються...
"Ну, ці не пропустять..." - завмирає Лукашенко, навіть повітря видихаючи з грудей, щоб потоншати. Очікує смертоносної черги. Один з охоронців поїзду простягнув руку до кулемета. Микола уявив, як підстримують і падають, скошені свинцем стеблинки полину, як малесенькі вирви од куль наближаються до нього...
Поїзд гуркоче все далі й далі.
"Мабуть, не помітили", - трохи заспокоюється Микола й, не чекаючи, доки вщухає гримкотнява, долає ще сповиті курявою колії.
Чим ближче тьмяно-зелена стрічка посадок, тим спокійніше на душі... До того ж, з-за густої соснової чуприни визирнуло-всміхнулося сержантові перше сонячне проміння. Ліс ожив - зацвіріньчали, затирликали птахи.
Під першою ж сосною Лукашенко полежав трохи, озираючись, і звівся на ноги, випростав задерев'янілу од плазування спину, вдихнув на повні груди повітря, настояного на хвої і молодому листі. Ноги пружно ступали по бляклій мичці, по глиці, розм'якшеній росою. Йшов далі й далі вглиб лісочка, щоб розвідати шлях для всієї групи... Посадка, щоправда, молода - рідки смужки сосонок розбіглися поміж товстенними пнями.
Микола просувається обережно, впоперек посадки. Перш ніж ступити на міжряддя, кидає пильний погляд спочатку в один кінець, а потім в другий. Сержанта дивує, що ні в кого з жителів передмістя не виникло бажання піти в ранковий ліс. Ну, хоча б сухих гілок наламати на розпал або корівчину вигнати на духмяну пашу.
З-поміж сосонок виглянула поляна - озерце сонця, перетяте легкими тінями. Далі починається старий ліс. Товстенні дуби, косаті берези...
"Кілометрів два пройду і, якщо не виявлю нічого підозрілого, вернуся до хлопців, щоб вивести їх з ями", - подумав Лукашенко. Він пильно обдивився навкруги, вийшов на поляну.
І враз якась незбагненна сила штовхнула сержанта в груди, в голову... Що то за сила була? Лукашенко так і не второпав: вигук чийсь, гуркотіння мотора чи звичайнісіньке передчуття. Ледь встиг скочити за сосонки, як з протилежного кінця галявини - з-під двох гіллястих дубів - на шаленій швидкості вискочив мотоцикл. Вистрибуючи на купинах, він мчав прямісінько до Миколи. На мотоциклі сиділо троє гітлерівців.
Сховавшись між лапате гілля, Микола відігнув вусики запобіжника на гранаті. Серце не калатало, як при зустрічі з поїздом, а наче завмерло. Блискавично проносились думки.
От тобі й тиша...
От тобі й глухомань...
Вибух гранати хлопці почують - знатимуть, що тут небезпека.
Поволі відводить руку з гранатою, розмахується.
Тільки б у коляску...
В коляску б уцілити!
Творогов морщить чоло... Минає третя година, як поповз у розвідку Лукашенко. Мов у воду канув. А тут обстановка все більше ускладнюється. Сонце зійшло високо. Вуличкою, що пролягає поміж найближчими хатами передмістя, сновигають гітлерівці, поліцаї і ще якісь - у жовтих мундирах. Певно, угорці або румини.
В сутінках кількагектарний старий кар'єр здавався якщо не фортецею, то, принаймні, непоганою схованкою. Та коли задніло, він наче поменшав, змілів, сірі відсіки з густим лапушинням стали схожими на щілини, які годяться хіба що для дитячої гри в стукалку.
Командир розуміє: треба шукати вихід із скрутного становища. Люди готові виконати його наказ. Але наказ має бути розумним! Розставити людей по відсіках кар'єру? Не кар'єр же прилетіли за тисячу кілометрів охороняти... Необхідно рушати. Чим швидше, тим краще. Але куди?
З'ясувати б місцезнаходження, тоді можна й про маршрут подбати. А як з'ясуєш? У місто когось послати б... Якби при вильоті хоч один цивільний костюм прихопили! В червоноармійській формі далеко не зайдеш. По-перше, невідомо що там, за пустирем і колією... А по-друге, з Лукашенком не домовлено про запасну явку на випадок негайного відходу групи.
Творогов відчуває на собі допитливі погляди підлеглих. Вони чекають його рішення. Зосереджене обличчя помічника - молодшого лейтенанта Богодиста. Теж мізкує. Про щось перешіптується з Лапотниковим, що лежить зразу ж за Богодистом.
- Михайле Васильовичу, - Творогов покликав помічника. - Підсувайтесь до мене. І Лапотникову передайте.
Обережно, щоб над головами бур'ян не хилитався, підповзли обидва. Раніше Богодистові уже доводилось виходити з оточення, і він тепер поводиться не так сковано, а ось Олександр Лапотников пересувається настільки незграбно, що Творогова проймає жаль. Товариші влаштовуються на граніті. Капітан запитує:
- Як оцінюєте обстановку?
Відкриттів не чекав - добре розумів, у який мішок вони потрапили. Хотів перевірити настрій, стійкість помічників у складній ситуації.
- Обстановка? Гіршої не буває, - кисло відповів Лапотников.
- Буває, ледь посміхнувся Богодист.
- Що пропонуєте? - вів далі командир.
- Повзти, - випалив Лапотников, і капітан зробив висновок: надміру нервує.
- Дозвольте, я спробую пробратися до крайньої хати, - неквапом мовив Богодист.
- Та ти що?! - здивувався Лапотников. - Жити набридло?
- Треба ж, нарешті, з'ясувати, де ми, - не вгавав Богодист.
Раптом біля крайньої хати зчинився лемент. Всі троє підвели голови й побачили: городом біжить жінка в білій хустині. Маленька, кругленька, мов те курча. А за нею - німець.
- Людоньки, рятуйте! - розпачливо кричала втікачка, доки не зникла за воротами подвір'я.
Гомер Бастианов цокнув затвором автомата і звівся на коліна:
- Га-ад!
- Відставити! - прикрикнув Творогов.
Олександр докірливо похитав головою, і лихий вогонь в Гомерових очах згас. Хлопець поклав зброю на розігрітий сонцем граніт.
Жінка кричала по-українськи, - згодом промовив Богодист. - Я вже не раз вловлюю в перегуках українські слова.
- Ну, то й що? - запитав Лапотников.
Творогов мовчки дивився на Богодиста, ніби поглядом запитував про те саме, що й Лапотников. Потім заперечив:
- Ні-ні... Не може бути, щоб льотчики так помилилися. Від Мухоїдів до найближчого українського села вісімдесят кілометрів.
- Гадати не звик, Олександре Федоровичу, - насупив брови Богодист. - Кажу те, що чув. Відпустіть у розвідку. Мову українську знаю.
- Ні, ви тільки послухайте його!.. - здивувався Лапотников і додав з іронією в голосі: - Так, з кубиками в петлицях, і підеш?.. То хоч начисть їх, аби блищали.
- А йти треба... Інакше не встановимо наших координатів, - зронив командир. - Ось тільки як бути з одягом?
- А я без сорочки. І босий. Лише в штанях. Вимащу їх глиною, візьму ось цю дошку, накладу на неї камінців і... Одне слово - сам собі будівельник. Хата, мовляв, валиться... Треба підмурувати, доки зовсім на один кут, як пес на задні лапи, не сіла... - Михайло скривив обличчя і враз став схожий на сільського дядька, простакуватого, ба навіть пришелепкуватого.
Богодист згадав, як перед війною приїхав у відпустку в рідне село Онищенки, що біля Кременчука, й допомогав сусідові валькувати хату. Там саме була толока - люду зібралося тьма! Односельці раділи, що до гурту пристав і їхній земляк - командир-прикордонник... Ось і тепер він готовий іти "валькувати", аби якось прискорити вихід групи з цієї пастки.
-Ну, й Михайло! Ну, й вигадник! - посміхнувся Лапотников. -Тільки ж вимастись добряче.
- За цим діло не стане, - віджартувався Богодист і звернувся до Творогова: - То дозвольте, товаришу капітан.
- Гаразд, - командир поклав розпашілу долоню на зап'ястя Михайлової правиці й міцно стиснув. - Тільки щасливо вертайтесь, товаришу молодший лейтенант.
Лукашенко у правій руці тримає гранату, на вказівному пальці лівої кільце. Смикнути - й чека випустить на волю смерть. Гримкотливу, невблаганну, немов казковий джін, зачинений в сталеву репану сорочку.
"Ось і все, Нінусю...- гаряча думка вдарила у голову. - Перед вильотом послав тобі фотографію. Одержала? Залишиться від мене знімок, а сам я навіки оселюся в моїй рідній Білорусії..."
Мотоцикл, мов скажений пес, гарчить, гребе колесами землю з травою - мчить через поляну. Все ближче й ближче до Миколи. Од сили три десятки кроків лишилося... Саме час кидати гранату. Там, під Москвою, на тренуваннях це добре виходило.
Ще мить...
Мотоцикл наче злякався Миколиних думок - стишив швидкість і, взявши праворуч, пронісся потойбіч сосонок, під якими причаївся сержант. Аж горілим бензином обдало...
"Тікати!..." - надія на порятунок відштовхнула Миколу від схованки.
Крок.
Ще крок...
Лукашенко втікав від смерті, спершу навіть не зорієнтувавшись, куди прямує...
Зупинився, мов укопаний: по височенних соснах, що верхівками, здавалось, нанизали на себе сірі хмарини, снувався товстий, зверху покритий гумою провід. Аж тепер Микола зрозумів, чому тут так безлюдно - в лісі знаходяться якісь військові об'єкти, пильно вартовані фашистами. Хлопців сюди не поведеш - це ясно. Отже, швидше - до кар'єру. Треба сповісти, що в цьому напрямку шлях закритий.
Але розвідник не міг піти звідти, не вивідавши таємниці. Сержант Лукашенко знову наліг на зачовгані коліна й лікті. Щоправда, тут пересуватись було легше - поміж соснами-велетами густо здіймався невисокий, трохи вищий як до пояса, підлісок.
Невдовзі провід привів Миколу до дротяної загорожі, за якою височіли величезні круглі резервуари. Поверх них напнуло зелене мереживо маскувальної сітки. Неподалік однієї цистерни стояли два бензовози. Біля них вовтузились шофери в синіх комбінезонах.
Сержант завмер, прислухався. Десь наче загарчав собака. І раптом вдарив кулемет. Раз. Вдруге. І втретє...
Луна понесла стрілянину до передмістя й розсипала над пустирем. У першу мить здалося: від хат теж стріляють...
Долоня Творогова здригнулась до зап'ястя Богодистової правиці. Михайло Васильйович відчув, як пальці капітана враз похололи.
БОГОДИСТ ЙДЕ ДРУГИМ У РОЗВІДКУ...
"Прощавай сержант Лукашенко... - у відчаї подумав Творогов. - Даруй, що послав тебе на смерть. Даруй, але хтось мав іти. Ось ще одного посилаю... Цього разу - мого помічника".
- Ідіть, Михайло Васильевичу...- холодні пальці командира до болю стисли Михайлові руку. - Тільки швидше вертайтеся.
Капітан дивиться на Богодиста, а бачить усміхнені, променисті очі Лукашенка. Й Миколина пісня зринає в пам'яті:
По раце далекой
Рушнікі плылі
Остання пісня, яку сержант співав у літаку...
- Живим вертайтеся, - силкується посміхнутись Творогов.- Чуєте, Богодист? Живим!
Молодший лейтенант ще на кордоні пройшов хорошу школу маскування. Щоб не розкрити схованку товаришів, він непомітно перевовз до сусіднього, значно меншого, кар'єру і вже звідти, накульгуючи, поніс на уламку дошки купку камінців, щоб "підмурувати хату". За ним пильно стежили десантники. Адже кожному він був близькою і дорогою людиною. А Творогова ще більше мучив сумнів: чи не припустився помилки, відрядивши беззбройного побратима на стопроцентний риск?
Михайло й сам усвідомлював, що шансів на щасливе повернення небагато. Але розумів і те, що вся війна складається з ризку тисяч і тисяч таких, як він. Треба прив'язатись до місцевості, зробити все можливе, щоб група виконала бойове завдання. Заради цього пішов на смерть сержант Лукашенко. Заради цього йде він, молодший лейтенант Богодист. Заради цього піде кожен з тих, що тривожними поглядами дивляться йому в спину, бажаючи удачі.
Легкість, з якою молодший лейтенант запропонував себе для небеспечної розвідки, не є свідченням якоїсь легковажності. Він добре розумів, яке складне перед ним завдання. Більше того, заздалегідь визначив, у який спосіб має повідомити друзів про назву міста, якщо навіть потрапить до ворожих лабет. От тільки б з'ясувати цю назву... Тоді закричить щосили: "Я тутешній! Не займайте мене, я тутешній. Народився ж у цьому місті!" І назве, в якому саме. Товариші почують - зрозуміють, що означає його випровдовування перед фашистами.
Михайло Васильович крок за кроком ступає по стежці, що, можливо, веде до смерті.
І камінці на дошці все важчають. Ще й шурхотять тривожно.
Крок - "ш-шурх", крок - "шу-урх-х..."
Підводить очі, зупиняється зі своєю ношею. Перед ним - похилого віку жінка з оберемком напраної солдатської білизни.
- Ку-ди тебе несе? - з тремтінням у голосі запитує стара, навіть не підводячи погляду на Михайла.
Вітер легенько похитує білу халошу з довгими мотузками. Молодший лейтенант не зразу збагнув, що ті слова мовлено до нього.
- У хаті конвой... А ти... чорту в зуби.
Богодист бачить, як тремтить жінка, як перекосилось і збліло від страху її обличчя. Воно у зморшках і вісп'яних подзьобинах.
Яке це місто?
- Господи!.. Ти, бідненький, збоживолів...
- Скажіть: яке місто? - благає Михайло.
- Та Житомир це. Жи-то-мир...- слова жінки пролунали, немов удар в тім'я. - Котрийсь вигляне у вікно - опинишься в живій могилі.
Стара лише поглядом вказала на високу дротяну загорожу, від якої вітерець доносив трупний сморід.
- Житомир, кажете? - перепитує Богодист, подумки благаючи долю, щоб жінка поправилась і назвала якесь інше місто, що значно ближче до Мозирських лісів. Але дива не трапилось.
- Достоїшся ти...- і повернулась, щоб піти геть, та, ступивши два кроки, озирнулася: - Он, поза хлівцем... левадою... і в малу соснинку. Там пересидиш до вечора... У старий ліс не йди... Охорона там велика...
Ще якась мить, і віспувата господиня зникла в темних сінях хати. А окруж Богодиста, мов розтривожені бджоли, рояться слова: "Поза хлівцем... левадою... склади... охорона...". Потім вони змішалися з п'яними вигуками німців, що лунали з відчиненого вікна. Ті звуки немов розбудили воїна. Він підійшов до хлівця, неквапом склав під стіну каміння. Як збоку дивитися: хозяїн та й годі...
Творогов ледве відірвав погляд від Богодиста, що вдавано шкутильгав від хати поміж двома рядками листатої кукурудзи. Кинув оком праворуч і похолов: старший сержант Бастіанов і рядовий Софронов, уболіваючи за молодшого лейтенанта, повисовувались з-поміж лопухів. Так і здається, що ось-ось вихопляться й побіжать до Михайла.
- Ви що? Чорти б вас забрали! - гримнув капітан.
Здригнувся Бринцев, якому з рацією належить завжди бути біля командира. Мов вітром здуло з-поверх лопушиння Бастіонова, Софронова та й ще декого з нетерплячих.
- Передайте: Завалія до мене!
Молодший лейтенант Завалій за хвилину лежав поруч.
- І ви разом з ними рота роззявили. Вартувати я буду?!
Здавалось, сердитий шепіт гарячим прибоєм хлюпнув по кар'єру, бо всі принишкли. Від того, що розсердився капітан. Та ще від хвилювання: вдасться дійти Богодистові до кар'єру чи не вдасться?
Михайло Васильйович тим часом просувався повільно. Зовні він немовби сонний, та в душу вже закрадався страх. Скінчилася розора, обсаджена кукурудзою. Лишень обмине грушу-дичку, й опиниться на голому пустирі.
Виглянув із-за груші на сторожову вишку, що на розі констабору, і завмер. Розтрублене на кінці дуло ручного кулемета звісилось у його бік. Те дуло, мов око смерті, пильнувало, коли він вийде з-під зелених шатів.
Богодист пірнає під гілля, що краєчками сягає аж до трави. Прохолода. Навіть пахне гниличками, хоч бульбахи грушок - з горошину.
Серед двох валунів граніту, величенних, немов залізничні вагони, вартує червоноармієць Свиридов. Тихий, з задумливими очима, він здається навіть відлюдком. Та Іван - доброї душі хлопець. Ще змалечку кинутий батьком, зазнав у дитинстві поневірянь і всілякого горя. Але не озлобився на людей - навпаки, тягнеться до них, як спраглий пагінець до роси.
До Свиридова підповз молодший лейтенант Завалій.
- У моєму секторі немає нічого підозрілого, - доповідає дозорець.
- Ти спав? - запитує Завалій.
- Ні, що ви!
- А очі чого червоні?
- Не знаю...
- Хворий? - молодший лейтенант торкнувся долонею Іванового чола. - В тебе, Ваню, жар!
- Можливо. Почуваюся негаразд. Ніби сітка на очах... І в голові плутанина... - у Свиридова здригнулись пошерхлі губи.- Та ви не зважайте... То дрібниця... Я можу...
- Все сказав? Ну, а тепер лізь під лопухи - в тінь. Передрімай.
- Я вартуватиму! - Свиридов аж звівся на коліна.
- Відставити! - рішуче мовить Завалій. - Ніколаєв, на варту.
Із зеленої схованки виринув старшина. Свиридов ображено поліз на його місце.
- Ти поспи, Ваню. Поспи, - дружньо поплескав Свиридова по плечу Завалій.
Молодший лейтенант поповз далі - дозорців перевіряти. Іванові на очі почав накочуватись рожевий туман. Згортається у тугі сувої і котиться на хлопця. Силкується відгорнути той туман, щоб побачити, що ж там з Богодистом, але чує сердитий голос:
- Не воруши бур'ян!
Свиридов здогадується: то Тройник, тобто, старшина Ніколаєв. А Тройник тому, що тричі Микола - ім'я, по батькові й призвіще.
Ще чийсь шепіт. Тихий, з гіркотою:
- Свиридов хворий...
"Це Павка! - плутаючись в думках, міркує Іван.- Павка Корчагін, прийшов, щоб подивитись як комсомолець Свиридов розкис після першого ж десантування...". Ось Павка схилився над Івановим обличчям і гаряче дихає: "Хлоп'ят у будинку піонерів учив, щоб були такі, як я, щоб за найважчих обставин не в'яли й не кисли, дух наступальний завжди щоб при собі тримали. Учив? А сам! Нумо, вставай і - шаблю наголо!"
Свиридов схоплюється, але його в ту ж мить валять. Гострий камінь боляче вп'явся у лікоть. І десь неподалік - шепіт командира:
- Приготуватись. Без мого сигналу не стріляти.
Іван намацує автомат. Пригортає бур'ян і бачить: від хати з рудим бляшаним дахом до кар'єру йде людина з величезною вівчаркою на повідку. Туман остоточно розвіявся з-перед очей. Свиридов підповзає до старшини Ніколаєва.
- Хто то? - тихенько запитує і притуляє до щоки приклад.
- Спокійно, пацан, - незлобливо шепоче старшина, а по мовчанці додає: - Ну, зараз почнеться... Шкода, молодший лейтенант Богодист не дійшов до гурту - веселіше було б.
- Нелегко йому. Під вогнем пробиватиметься до нас, - мовить Свиридов. - На белебні такому і вбити можуть...
- Не каркай, - сердиться старшина. - Повернеться Богодист. Це ж тобі не тиловик якійсь, а прикордонник. У кущ кропиви вкинь - з гроном винограду вискочить. А ти верзеш: "нелегко", "убити можуть"...
Тройник усе дужче сердиться, але не на червоноармійця Свиридова. Микола бував в усяких бувальцях, але в таку скруту, здається, ще не втрапляв. Мов невидимий зашморг затягується навколо групи.
Свиридову про Тройника розповідав Курінний. Чудова людина той Курінний! З ним так легко розмовляти... А з Тройником вони разом з оточення пробивались. Потім до них і молодший лейтенант Богодист приєднався. Теж з оточення виходив. Тож і називає Тройник Богодиста не просто командир, а мій командир!
- Ох і повільно ж іде! - прошепотів Іван Тройникові на вухо й кивнув у той бік, звідки наближався небажаний гість.
- Хіба не бачиш? Собака слід шукає.
- Але ж ми там не топталися.
- А, може, маневр?
Рахуючи велетенські резервуари та смугасті бензовози, що під маскувальною сіткою, Лукашенко лише в останню мить помітив вартового. Той сидів на високому помості, вимайструваному серед дубів. Між рідко намощеними жердинами звисали ноги фашиста в куцих крагах. Похитуючи ними, солдат поглядав на метушливе птаство, що цвірінчало в гіллі, й ліниво позіхав. Миколі добре видно профіль обличчя вартового: бліда щока, ніс з горбинкою, на брову спадає рудий чуб. З-поміж листя пробивається сонячний промінь і просвітлює вухо, від чого воно здається відлитим з рожевого скла.
Вартовому зверху, мабуть, добре видно і весь бік дротяної загорожі, і прилеглий до неї дрібний підлісок. Микола спробував тихенько відповзти, і враз ударила кулеметна черга. Вона пролунала так зненацька, що оглушила сержанта. Відлежався хвилину, несміливо повів оком у бік помосту з вартовим - той шукав поглядом птахів. Туди ж, у крону дуба, націлений кулемет.
"З кулемета - по горобцях... Майже, як у жарті народному... - гірко подумав Микола. - Живеться їм тут, як у тещі в гостях..." А може, наробити шарварку? Жбурнути гранату (єдину гранату!) під найближчу цистерну? От гахнуло б! Та сержант Лукашенко з його розвідданими був потрібен товаришам, які сиділи в кам'яному "мішку".
Микола ще довго повз туди, де знаходилась група, оглядався і знову плазував уперед.
Перевалив через кучугури грунту, змішаного з дрібним камінням й зарослого бур'янами, і зразу відчув полегкість. Диво та й годі: тепер, перебуваючи далеченько від лісової гущавини, де "хазяйнують" фашисти, приходив до висновку, що кар'єр - це все-таки схованка. Дарма, що вулицями сновигають гітлерівці, що зверху немилосердно пече сонце, а внизу дошкуляє гаряче каміння.
Відхекався і хотів тихенько повзти в той кут, де знаходився командир, але його зупинив короткий посвист дрозда - сигнал небеспеки. Вмить принишк і сторожко озирнувся. Погляд упав на постать людини, що йшла від хат до кар'єру...
Гомер Бастіонов заворушився, підсунувся ближче до Тройника.
- Товаришу старшина, то не фашист - дід з козлом, - шепнув на вухо.
- Тройник і сам уже розібрався, що виправка в непроханого гостя зовсім не військова, але у Гомера в'їдливо запитав:
- А діди фашистами не бувають?
- З козлами? Ні! - каштанові очі грека сміялися, немов закликаючи до жарту.
- Ах-ах, як вам весело, - розсердився старшина.
- Ні, це не жарти. Просто у мене гострий зір, - одігнав Бастіонов веселий настрій, який щойно прийшов на зміну нервовій напрузі.
Вічно у нього так: у найвідповідальнішу хвилину він раптом засвітить зубами. Так не раз було на екзаменах в університеті, на тренуваннях у підмосковному лісі, таке траплялось навіть на прийомі в комсомол. Вдачу таку має. Завжди йому хочеться посміхатись людям. Знайомим і незнайомим. Посміхатися щиро. Посміхатись і вустами, і душею.
Тройник навпаки - навіть кохану свою москвичку не часто ощедрював посмішкою. Зубоскальство, за його твердим переконанням, річ не лише непотрібна, а навіть шкідлива. Певно, холодні вітри вивіяли з душі іскрини сміху - сімейні обставини склалися так, що в недолічені шістнадцять років довелось залишити рідний дім у селі Манішино на Тульщині й податися на пошуки притулку й професії. Через два роки Ніколаєв став класним робітником. Його портрет висів на Дошці пошани московського тресту "Промспецбуд".
Спорт. Вечірня школа. Потім служба в армії. Все те не в галузі розваг. Та найвищою школою суворої мужності стала для Миколи Ніколаєва дорога, пройдена з капітаном Твороговим по ворожих тилах від Західного кордону до Брянських лісів, а згодом і через лінію фронту - в Москву.
До рідні дійшли чутки про Миколину загибель. Одного разу до батька навіть з'явився "очевидець" того, як фашисти, спіймавши у підмосковному лісі його сина, тракторами нагнули дві берези, прив'язали бранця й розірвали його. Мовляв, у лісі шукав притулку, то й кару зазнав від того ж лісу...
Хтозна чи живе досі "очевидець", а Микола живе, служить бойовим друзям взірцем чесності й безкомпромісності.
Дід Мусій сам сказав бабі, що поведе пасти козу. Це здивувало стару, бо щодня козине пасовисько починалося словами: "Здохла б вона без мене!", "А де ті вовки ходять..." Багато й інших побажань сипалось на рогату голову Троянди. Але як було Мусію не здивувати бабу своєю поведінкою, коли сам він в ночі ходить натоптаний дивами, мов сніп соломинами?
Як тільки займалося на світанок, старий вибрів на подвір'я. Його мучило безсоння. А до того ще й душнота в хаті. Не дійшов і до колодок, щоб присісти та закурити, як перед ним постала дивовижна картина: з неба, забіленого куделею туману, раптом полетіли до землі птахи. Білі, схожі на велетенських лелек, вони, проте, не кружляли у повітряному танку, як це роблять лелеки, а поволі - один за одним - спускались у темряву. Саме над старим, глибоченним кар'єром.
Будучи в душі романтиком, дід домалював подробиці з легенди, й виходило, що то прилетіли з далекого Уралу крилаті люди. За натурою нестримний балакун, він цілісінький ранок ледве стримувався, щоб не поділитись з бабою враженнями про побачене. Мусію вже навіть почало здаватися, що в роті росте язик. Більшає, більшає - ще трохи й розіпре щелепи.
Легенда про крилатих людей, почута на Сінному ринку від сліпого лірника, тепер постала перед Мусієм, наче реальна дійсність.
Як же оповідав лірник?
"Буцімто у Москві живе нечуваного таланту різьбяр, який довгі роки, а можливо, й цілі століття шукав по світу диво-камінь, щоб різьбити з нього скульптури та різні оздоби. Всю землю обходив власноніж. Усі гори обклюкав клевцем. Навіть не й на рівнині якійсь камінець траплявся - перемацував своїми чутливими пальцями. Однак потрібного матеріалу не знаходив.
Нарешті, в горах Уралу надибав скелю. Височенну, до хмар. І красиву - всіма барвами веселки грає. Найдивовижніше у скелі те, що вона вміє слухати й розмовляти. Як підійшов різьбяр до скелі, вона враз перетворилась на голубооку жінку й промовила до нього:
- Я подарую тобі свою красу й силу, але за однієї умови: використаєш все це не для власного задоволення, не на дрібні цяцьки-непотрібки, а на щось величне й благородне.
Різьбяр розгубився:
- Даруй, красуне, але я не знаю, що б його таке величне й благородне вчинити...
- Тоді наберись терпіння й думай. Надумаєш - приходь, - сказала скеля і враз відступилася, заслалась туманом, перетворилася у сірий змошавілий граніт.
У розпачі майстер бігав поміж скелями: тут цюкне, там довбне - нема живого каменю та й годі... А коли почалася війна, різьбяр прибіг у гори, на те місце, де колись зустрівся з голубоокою чарівницею, щосили гукнув:
- Я надумав! Із твого каменю, скеле, вирізблюватиму крилатих людей. Тоді посилатиму їх у ворожий стан. Щоб налітали зненацька на супостатів і викльовували в них очі та їхні поганецькі серця.
Гойднувся туман, загомоніла гранітом скеля - то з неї посипались старезні, порослі мохом камінці. Перед очима постав у найвищий красі диво-камінь. І заходився майстер працювати. Ні дня, ні ночі не знає. Про сон і їжу забув. Усе вицюкує зубильцем з диво-граніту криланів. З вигляду то звичайні люди. Тільки, коли треба в далеку дорогу гайнути, скидають із себе сорочки і враз за їхніми спинами розпрямляються й ряхтять на сонці великі й могучі крила. Хоч усю землю облети, ті крила не втомляться й не зітруться. А ще дивовижнішим є те, що ті люди можуть перетворитись то на голубів, то на лелек - на будь-яких птахів. Примчать у самісіньку гущу ворогів, складуть крила, червоноармійські сорочки вдягнуть на себе і - за автомати... Тоді дрижи, гаддя повзуче!"
Як тільки сонце досягло зеніту, не витримав старий Мусій: почепив на мотузку руду козу й потюпотів до кар'єру.
Минув грядку з часником, вийшов на куці вербички, що правлять за огорожу дідового володіння. На рівній, як припік, леваді зупинився - чогось поважчали ноги. А може, то не блогородні крилані опустилися в кар'єр? Певно ж, якщо й вони, то хіба їм досі всидіти у спекотному котловані, де чманливо смердять блекота, болиголов, лопушиння та всяке інше зілляччя?..
Не давала спокою дитяча допитливість. Воно, звичайно, можна й головою накласти... Але хіба ти, Мусію, так мало прожив на світі, що боїшся небеспеки?
Думки немов підгоняли... Смикала й Троянда... І Мусій ступав маленькими, непевними кроками все ближче й ближче до насипу, що огородив котлован.
Вже небагато лишилося до кар'єру, а там жодних ознак життя. Може, привиділось... Недарма баба весь вік товкмачить, що його голова переповнена чортівськими вигадками...
Перед очима постало роспорядження властей, кілька днів тому вивішене на брамі сусідського обійстя:
Де й сила взялася - за мить уже стояв на верхівці насипу. Хотів зняти картузика та витерти піт, що рясно сипнув по чолу й потилиці, але з бур'янів знову:
- Руки назад!
Світ пішов обертом. Хоч би не впасти... Чув, як калатало серце. А ще чув, як позаду, зовсім близенько, перемовляються двоє чоловічих голосів. На російській мові...
- Хто тебе сюди послав? - запитав один з них.
Мусій озирнувся на голос і, нарешті, побачив русявого, невеликого на зріст, але складно збитого міцняка у захисній формі*.
* Захисна форма розвідників групи Творогова виглядала так.
На відміну від Німеччини, в Червоній Армії, експериментували з паттернами, які не зливалися з навколишнім ландшафтом, а "розбивали" контур, деформували обриси людини в костюмі. Для цього використовувалися особливі, мішкуваті "балахони" і комбінезони, розфарбовані великими "амебоподібними" плямами контрастного кольору.
Такі костюми застосовувалися і на початку ВВВ, практично, виключно розвідниками, снайперами і бійцями інженерно-штурмових підрозділів.
- Значить, то-то... ви - свої! - майже вигукнув дід від радості.
- Не крутись! - різко перебив русявий і ще раз перепитав: - Послав тебе, діду, хто сюди?
- Баба послала... Ні, брешу - сам пішов. Я вас бачив.
- Бачив? Коли?
- На зорі... Як ви з неба цибали.
- Ще хтось бачив?
- Не знаю.
- А ти комусь хвалився?
- Про що?
- Про те, що бачив нас.
- Та хіба старий Мусій уже зовсім збеленів?! Навіть відьмі своїй... бабі, себто, ні звуку. Кортіло сказати, а не сказав. Характер, щоправда, у мене такий - не можу, як не розпатякаю.
- Так-так...- багатозначно зітхнув русявий. - Поганий характер.
- Та ви то-то... не турбуйтесь. Що ж я, пес якийсь? Слава богу, життя прожив, а ні рукою, ні язиком рани нікому не заподіяв.
Про щось знову перемовляються воїни, а дід не знає, як йому далі вести себе. Стояти стовпом не годиться - ті чорні та зелені, що шпацірують по вулиці, враз можуть здогадатись, що привернуло увагу старого пастуха до глибоченного кар'єру. А мо, вже й здогадались...
- Яке це місто, дідусю? - вже без злості спитав русявий.
- Невже не знаєте? Чи захотіли покепкувати над старим?
- Не жартуємо.
- Якщо без жартів, то Житомир.
І знову в бур'янах балу-балу. Дід Мусій чує в тій тихій розмові неприховану тревогу.
- Порадьте діду, куди звідси податися? Тільки відповідайте, не нахиляючи вниз голови.
- Так-так... - затупотів старий, повертаючись спиною до них, що лежать у бур'яні, за насипом.
Окинувши поглядом пустир, дід згодом промовив:
- Погане ви собі місце вибрали. Вельми невдобне. Он, ліворуч від мене жахлива катівня - табір військовополонених. Звідти часом тікають, і тоді їх то-то... з вівчарками тут, по пустирі, ловлять. - Старий перевів дух. - У ліс не раю. Там червоноармійські бензосклади були, а тепер то-то... хрици зайняли. Охорона люта - ніхто з тутешніх мешканців туди й носа не потикає. Убивають людей, котів, собак - все, що заблукає.
Лукашенко, котрий з наближенням діда за знаком Творогова тихо підповз до гурту, тепер прислухався до розмови.
- Єдина стежка вам, чуйте-но, - продовжував наставляти дід Мусій, повз шосе, а там навкіс через залізницю. Далі вже не так густо цих лихоманців.
- Чули? "Повз шосе..." Бреше... Він усе бреше! - слова, мов гострі стріли, промчали над головою Лукашенка.
Творогов різко повернув голову, щоб побачити, хто то сказав, а заодно осікти зухвальця. Та слів не зупиниш. Вони вже пронизали худу спину діда Мусія і вп'ялися в самісіньке сердце. В старого забагровіла потилиця.
- Бреше то-то... с... собака, - заїкаючись, промурмотів Мусій і замовк.
- Товаришу капітан, дід каже чисту правду, - Лукашенко гаряче зашепотів на вухо Творогову. - В лісі я нарвався на склади пального.
Мусій не чув Миколиного шепоту. Його палила образа. І він, озирнувшись, кинув у гурт:
- Бачу, я вам більше не потрібний.
- Діду... - гукнув Творогов.
- Не бійтесь, не піду доносити - біля кози буду.
- Ви пробачте...
- Не дівиця ж я, щоб мене то-то... вмовляти та перепрошувати. Що мав сказати - сказав. А більше яка з мене користь? - і почовгикав з кучугури.
- Хто це ляпнув? - Творогов блимнув карими очима в той бік, звідки щойно зірвалося лихе слово.
- Я, товаришу командир, - винувато опустив голову молодий червоноармієць.
- Яка невихованість! - дорікливо кинув капітан.
Дозорець сектора, що дивився на місто, подав сигнал, і всі, хто був у кар'єрі, побачили, як з-під груші, нарешті, викульгав Богодист.
- Хлопці! Гейте-но, гляньте...- фальцетом пискнув Мусій. - До вас то-то... плєнного несе.
- Бачимо, діду, відказав замість командира Микола Лукашенко.
- Ох, не минути біди!..- боязко тупотів дід. - Зараз ті пси кинуться за ним...
Довго, нескінченно довго йшов Богодист рівним плацом. Потім пірнув під колючий кущ осоту, грудкою перекотився через насип, й одразу ж опинився в колі побратимів. Відхекавшись, доповів:
- Товаришу капітан, Житомир... Це Житомир!
- Знаю, Михайле Васильовичу, з гіркотою в голосі мовив Творогов. І очі його враз заблищали, немов просльозилися. - Спасибі, друже. За хоробрість твою. За практичний урок, на що здатний радянський розвідник.
- Дрібниця, Олександре Федоровичу, - зніяковів Богодист. - Треба ж було комусь.
Тільки тепер усі побачили, що груди й живіт у молодшого лейтенанта посмуговані кривавими мережками.
Бастіанов відстебнув санітарну сумку й дістав йод:
- Товаришу молодший лейтенант, медсамбат до ваших послуг.
- Це добре, - посміхнувся Творогов. - Йодком його. Йо-од-ком!
Поки Бастіанов розмальовував Богодиста під "зебру", той, лежачи горілиць, доповідав капітанові, про почуте й побачене. Докладніше виклав свої спостереження в лісі й сержант Лукашенко. Слухаючи їх, командир ще гостріше усвідомив промах, що стався на світанні. Помилка в триста кілометрів... Її треба виправляти. Якнайшвидше! Адже там, у підмосковному лісі, чекають сигналу, щоб через три (максимум - чотири!) доби послати повітряним мостом другу групу, а згодом - третю, четверту... Весь загін!
- Товариші командири, - півголосом звернувся Творогов до офіцерів. - Засвітла нам звідси не вибратись...
Зробив паузу, щоб прислухатись, бо долинув незвичайний у цій обстановці звук - ніби десь заіржав кінь, - а тоді коротко виклав план дальших дій:
- Розосередимось на три ланки. Ви, Богодист, переберетеся он у ту крайню защелину. Умовно назвемо її міським сектором. Візьміть з собою трьох бійців і забеспечьте якнайпильніше спостереження. Придевляйтесь до пересування війська, техніки. Знадобиться. Ну, і саме собою зрозуміле, - постійна бойова готовність. Вам, Завалій, - село, Лапотникову - прилісний сектор. Я спробую зв'язатися з Центром.
Лапотников ледве стримався від здивування: як командир збирається радирувати з цієї провалини, оточеної хаосом з брил, камінців і грунту. Але промовчав, бо вже знає: сказав Творогов "спробую", значить, зв'яжеться.
- Коротко роз'ясніть бійцям складність обстановки. Не бійтесь казати правду. Хай знають - відтепер життя в тилу ворога буде ось таким, як у цій ямі. Організуйте переїдок. Кожен третій може лягти й годину спочити. Все. На місця! - закінчив капітан і, ніби згадавши щось дуже важливе, мовив: - Лапотніков, сержант Лукашенко буде у вашому секторі. Дайте йому найпершому поспати.
Десантники швидко поповзли у відведені їм сектори, а до Творогова з-за земляного валу полохливо замурмотів дід Мусій:
- Командир... Чуй-но, командир...
- Що, діду?
- Коня дикого чорт несе. Я його боюся. Казано, він то-то... фріца одного затоптав.
- Ви ж не фріц.
- Все одно страшно. Воно ж скотина бездушна - хіба стане розбиратися?.. Дозвольте, я на насип стану? Кінь кульгавий, може, на пагорбі не дістане...
- Ставайте, діду, - відповів капітан і мовив до Бринцева: - Готуйте рацію.
- Але ж...
- Без "але ж". Протягніть антену між двома найвищими валунами - спробуємо.
- Я не про це, товаришу капітан. Іванові погано. Гарячий, блювати почав...
- Софронов, у роспорядження радиста, - наказав капітан.
На насипу затупотів дід.
- Сюди його, то-то... Сюди несе його нечиста сила.
Творогов визирнув з-за насипу й побачив: від лісочка кульгає гнідий кінь. Ось він зупинився й повів ніздрями, заіржав і швидко пішов до кар'єру. Капітан встиг роздивитись: передня права нога в коня нижче коліна потовщена. Певно, осколком розтрощило кістку. По свіжому її ніхто не стулив до купи - так і зрослася.
Обминувши копець з дідом на верхівці, кінь рушив похилим насипом до того місця, де лежать Тройник і Свиридов.
Старшина Ніколаєв кілька хвилин тому дістав дозвіл на спочинок. На варті його змінив Гомер Бастіанов. Лежав Тройник і солодко дрімав. Кінське іржання принесло йому спомин про заставу, про любимого коня Гнідка. Почувши тупіт і скрип камінців, старшина прокинувся й побачив: якийсь невідомий кінь обнюхує Ваню Свиридова.
Роздуті ноздрі!
Острі вуха прядуть над темною гривою!
І очі... Променисті, розумні очі...
- Гнідко! - тамуючи хвилювання, промовив Тройник. Але кінь не зреагував на поклик. Він топтався навколо Івана, мовби прицілювався, як підняти хворого й винести з цієї задушливої ями.
Заворушився Свиридов. Не розплющуючи очей, повів долонею коневі по морді і враз сон та марення ніби вітром здуло.
- Конику, здрастуй! Скажи, як тебе звати? - зашепотів Іван, продовжуючи гладити коня.
Дихнувши в лице вологою, Гнідко простягнув уперед покалічену праву ногу, а ліву підібгав під себе. Прихилив до землі шию. Він наче кликав бійця - пропонував йому взятися за гриву й звалитись на спину. Видно, так його вчили на прикордонній заставі. Так він освоїв свій обов'язок рятівника і вірного друга людини.
"Добре привчений вивозити з поля бою поранених..." - аж розчулився старшина Ніколаєв. Йому хотілось припасти до морди й розцілувати Гнідка. Але стримався, лише зрадлива сльоза скотилась по щоці.
- Агий... Агий! - бурмотів Мусій, відчайдушно розмахуючи картузиком.
Дідові здавалось, що той ніздрятий гаспид забагнув покачатись по земляному валу і що, крий боже, візьме та й навалиться на бійця. Раптом старий підвів голову й сорочка поповзла зі спини - левадою від крайньої хати прямісінько на нього йшли двоє гітлерівців. Блідий від страху, Мусій шепнув:
- Товаришу... Чуй-но... Фріци, то-то...
- Бачу, - відповів Творогов.
Дід чув, як одну мить заскрипіли камінці під ліктями воїнів, як скреготнув метал затворів. Подумав: "Ну, зараз розпочнеться... І ти, Мусію, першим накладеш кістьми..."
Бринцев, що вже за допомогою Софронова встиг розтягнути антену на двох найвищих валунах, почувши сигнал небеспеки, відпустив фіксатор катушки - дріт ліг на листя бур'янів.
Неквапом ступаючи з насипу назустріч німецьким солдатам, старий думав: "Умирати то й умирати... Шкода, стара бурчалка не побачить, як її Мусій... її вреднющий Мусій умиратиме. На бойовому, можна сказати, посту".
Творогов окинув поглядом бійців, немов охолоджуючи запал надміру гарячих:
- Передай: без команди не стріляти.
Гнідко підвів голову, вуха нашорошились, ніздрі втягли повітря. Копнув ногою грунт і дрібні камінці сипонули в обличчя Тройникові й Свиридову. Ваня струснув головою, запитав:
- Що це?
- Старшина відповів коротко й категорично:
- Цить...
Щоб заглушити голос воїна, дід гукнув до гітлерівців:
- Панове солдати... Обережно! Цей кінь то-то... скажений.
Фашисти зареготіли. Один з них рішуче пішов на Гнідка.
Мусій аж тепер помітив кільце мотузки в лівій руці солдата.
Творогов зрісся з землею. Пальці, здавалось, ось-ось прочавлять дерев'яний приклад автомата. Його непокоїло те, що в групі є кілька необстріляних. Командир не був певен, що хтось з них не зірветься. І відверто боявся цього. Гітлеровець тим часом переклав мотузку в праву руку й підступив до коня.
Старшина Ніколаєв безшумно відсувався назад, щоб, на випадок бою (а як тут його уникнути!), прикрити хворого Ваню. Фашист, явно задоволений, що застукав коня в закутку між двома кучугурами, уже збирався накинути на шию зашморг. А може, ступивши ще крок-два, побачить людей у зірчатих пілотках і тоді йому буде не до Гнідка?..
- Він хворий... У нього нога, то-то... кранк, (Krank - хворий з нім.) старий посміливішав і дріботів слідом за гітлерівцями.
Солдат роздратовано сплюнув. Він обережно підкрався до коня, замахнувсь мотузкою. Тієї ж миті Гнідко вигнув шию і кинувся геть від насипу. Фашист відлетів, мов легка рукавиця. Другий дременув на пагорбок. А дід Мусій, збитий Гнідком, розпластався на землі. Шарпнулась і жалібно замекотіла коза.
Пролунав постріл. Ще постріл.
Гнідко стрепенувсь і впав на землю. Гітлеровець сховав свій "парабелум", обтрусив френч, а за хвилину обидва зайди рушили в напрямку міста.
Дід Мусій звівся на ноги. Його трусило, немов у пропасниці. Аж тепер сповна збагнув, чим могла скінчитись ця несподівана зустріч.
- Убив, гад, коня... - з-поміж бур'янів процідив старшина Ніколаєв.
- Убив, - з жалем підтвердив Творогов і тут же наказав старшині: - Проберіться у правий відсік. З'ясуйте обстановку.
Тройник спритно обігнув кратер кар'єра і добрався до південно-західної розщелини. Тут відчув полегкість - сонячне проміння не било так сильно в голову, не пекло жигалами крізь одяг. Звернувши з полудня, воно найбільше докучало тим, хто причаївсь у східній частині кар'єру. А тут панував затінок і, взагалі, було спокійніше. Хоч до шосе рукою подати, ляскіт гусениць і скиглення моторів немов розчинялись за земляним валом і не разили слух, як у дальніх відсіках, де навіть слабкий звук, ударяючись об граніт, розсипався дзвоном і стугонінням.
Першим Тройник побачив сержанта Лукашенка. Він лежав горілець, заклавши долоні під потилицю. Обличчя було звернено до бляклих хмаринок, що ліниво пропливали над кар'єром.
Хотів заговорити до тезки, але молодший лейтенант Лапотников застережливо приклав вказівний палець до вуст: мовляв, не займай, хай спочиває. Тройник підповз до Лапотникова:
- Як настрій на дальній заставі? - запитав жартома.
Олександр невдоволенно підвів брови:
- Курорт... Сонячні ванни. Радікуліти майбутні випарюємо, будь воно неладне.
- І це не завадить. Профілактика!
- А вони... Он, бачиш? Не гріються на сонці, як ми. У них робота. У них - війна. Лежимо тут на камінні, мов ящірки. Чекаємо, коли прийдуть і порозчавлюють чобітьми!
- Капітан сказав передати: як зайде сонце - рушимо, - вигадав старшина, щоб підняти настрій молодшому лейтенантові. - Так що копичте енергію.
- Уже через край хлюпає, стільки її накопичили.
До Лукашенка долунає той шепіт з-за зеленої чуприни бур'яну, але йому ліньки прислухатись. Ось уже кілька годин сержант видихає пластунський рейд - Миколі таке добряче довелось попрацювати.
Лукашенко думає про війну, про те, чи багато значить одна людина в жахливому вировиську металу й смерті. А ще про Ніну. Лишилася в Москві, а теж, як і він, рвалася на фронт.
Уявилося Миколі: дістався до рідних білоруських місць і розшукав своїх. А що, коли стрінеться Ганна? Не байдужа вона Миколі й понині... Таке світле кохання загорілось у ранній юності! І так безглуздо обірвалося - він щось негаразд відповів, і Ганна, образившись, сказала Миколиному суперникові:
- Хочеш? Присилай сватів. Тільки сьогодні. А як не сьогодні, то й ніколи.
Доки Микола повернувся з інституту (їздив вступні екзамени складати), і весілля Ганьчине відшуміло.
Альфредо Фернандес уже котру годину лежить горілиць. Сон не приходить. Капітан Творогов поки що жодного діла не доручає. Каже:
- Лежи, кампан'єро-товаришу, спочивай!
От і лежить. Думку, мов те весельце у тихім морі, ліниво поворушує. Якщо не повертати голову, щоб не впадали в око білі хатки й рівний пустир перед ними, то здається, що це рідна Іспанія. Під боком каміння пече. Згори парке небо блакитною ковдрою вкриває. Такою ж, як і на Піренеях.
О, Альфредо зі своїм другом Бургеніо Северино належались на скелях. І в небі над тими скелями наліталися. Бійці республіканської армії. Не прості бійці - льотчики! За батьківщину, за свою багатостраждальну Іспанію бтлися. Та доля виявилася злою мачухою.
Альфредо й Северино, як і багато їхнів співвітчизників, далекими і лише їм відомими шляхами йшли, доки виплутались з павутиння франкістів. У перший же день нападу гітлерівців на Радянський Союз, комуніст Альфредо Фернандес заявив: "Ваш ворог - наш ворог. Дайте зброю!" І ось, після двох місяців навчання й тренувань, вони зробили небесний стрибок, щоб боротися проти фашистів у їхньому тилу. Кажуть, не там висадились. Як на Альфредо, то хіба не все одно, де воювати?.. Але капітану видніше.
Замаскувавшись серед звалища граніту, молодший лейтенант Богодист стежить за шосе. Цікава арифметика виходить: три останні години повз його сектор безперестанку гримкотять танки. Вихопившись з міста, вони за концтабором на повній швидкості звертають ліворуч і, мов у зелену прірву, пірнають в ліс.
Спершу механічно, а потім цілком свідомо Михайло Васильович після проходу кожного танка, клав на купку малий камінець. Тепер, коли рух колони припинився й улігся гуркіт моторів, можна полічити, скільки ж ворожих машин зосередилось у придорожному гаю. Виходить за шістдесят! Треба доповісти командирові.
Дістався до капітана, розповів про все. Потім удвох сіли під крутою брилою і, розіславши карту, дого обговорювали майбутній шлях групи. В небі зазумерив літачок. Зробив одне коло над околицею, тоді друге, третє...
- Нам би такий!.. Я вас, компаньєро-товариші, всіх-всіх повивозив би з цієї ями, - каже іспанець Бургеніо Северино.
Доки кружляв сталевий крук, у кар'єрі - жодної ознаки життя. А відлетів, знову ожили хлопці: тихо загомоніли, навіть декого на жарти потягнуло. Голос подав Богодист:
- Товариші... Замри! Хай командир спочине.
Хто був ближче, бачив, як у Творогова випав з пальців олівець і голова схилилася на груди. У відсіку залягла тишина. Тільки дід Мусій за бур'янами й кучугурами землі невгаває - усе перебалакується з Трояндою. Творогов скрізь сон чує те добродушне буркотіння, силкується й собі щось сказати, але язик не підкоряється. А тут і мати прийшла до нього. Схилилась, повела долонею по непокірному чубові:
- Ти б сам, Сашуньо, з'їв... А то схуд так, що шия, мов та стеблина, з коміра стирчить...
Так-так, то він приїхав на день з ремісничого училища додому. Віддав малій Клавці - сестрі-щебетушці два пряники, а мати каже, щоб сам їх їв. З'їв би, ох, як би з'їв! У вільний від навчання час, коли учні РУ стрімголов мчали на річку загоряти або, розтягнувши на двох стовпах сітку, дзвінко буцали м'яч, Сашко поспішав на деревообробну фабрику. Возив тачкою тріски. Переносив з цехів на склад готової продукції стільці та інші дрібні меблі. Треба було допомогати матері. Сім'я велика, а годує всіх тільки вона. Та й сама після смерті батька часто нездужає.
Ніколи не забуде Сашко того дня, коли помер батько. Йшов він зі школи, весело розмахував книжками, перев'язаними сирицевим ремінцем, і думав про те, що тільки-но розповів учитель. У їхньому селі Дровнові незабаром строять колгосп! Цікаво, як воно житиметься без отих пихатих куркуленків і без нужденних, обідраних. Виходить, усі рівні, усі дружні будуть. Рідна хата стріла гамором. По двору вітер гоняв білі сувої соснових стружок - двоє сусідів похмуро чиргикали рубанками, стругали домовину голові Дровновської сільради, Сашиному батькові...
Мати, навідавшись синові в сон, на короткий час повернула його в далеке дитинство. Чи ж далеке? Капітанові Творогову півроку тому лише за двадцять п'ять перевалило. Ніби й небагато. Та доля-хімерниця не всім однакові роки вділяє: одному солодкі й красиві - мов ті цукерки, іншому ж чорні й черстві - мов залежала житня шкурина. Ще й перцем притрусить...
Сутінки насувалися повільно, наче боязко. Спершу в повітрі з'явилась ледь помітна рожевість, яку гостро пронизували низькі й довгі промені. Потім та рожевість розчинялась, густішала й заливала кратер кар'єру млосною парнотою. Над прив'ялим бур'яном зароїлись рухомі стовпці дрібної комашні.
- Командир!..- обережно покликав старий Мусій.
- Що, діду? - озвався Творогов.
- День, кажу, завтра буде такий же спекотний.
- Дощу б.
- Дощичку треба! В'яне все... сохне. Але дощичку не буде.
- То гадаєте: нам всім краще посадкою вздовж шосе? - несподівано для діда запитав Творогов, бо знову думкою вернувся до головного на данному етапі - як вибратись з цього гранітного хаосу.
- Звісна річ, краще тудою. Тільки ж, надись, ви не щас підете?
- Ні, ні.
- Хай стемніє. Уже скоро надвечірні вбивства почнуться, - дід мерзлякувато повів худим плечем і глянув на табір військовополонених.
- Вбивства? - перепитав хтось з бійців.
- Еге ж... Щовечора то-то... Для устрашенія, кажуть. Тих, хто за день проявив якийсь непослух, стріляють перед строєм.
- От звірі!..- обурився Микола Лукашенко, що теж перебрався до гурту.
- Не звірі!, - заперечив старий Мусій. - Таких звірів не буває. Найкровожерливіший звір вдовольниться жертвою, то-то... і все. А ці - ненаситні. Сатанинські людоїди!
Командир групи передав умовний сигнал: "Всі до мене". Треба було готуватися в дорогу, а перед цим послухати повідомлення Радінформбюро. Так вирішено в підмосковному лісі: за будь-яких обставин група повинна двічі на добу довідуватись про події на фронті. Це, на думку полковника Медведєва, надаватиме бійцям сили, згладжуватиме почуття відірваності од армії і країни.
Вранці, звичайно, Творогов не відважився б на таке: під самісіньким носом у фашистів слухати радіопередачі з Москви. За день оговтались, "обжилися" в кам'яному "мішку" - небеспека мовби відсунулась, а в кого вона ще лиже душу, нехай очищається від ляку, нехай бере приклад з командира, як треба виконувати наказ старших за будь-яких обставин.
Радист Микола Бринцев, цокаючи на щитку рації тумблерами, хитро мружить око до санінструктора Бастіонова:
- Ось ти, Гомер, біолог?
- То й що?
- Ну, мабуть, це майже рідня з хімією. Правда?
- Як радист Бринцев з дідовою козою.
- Один нуль на твою користь. А все ж скажи мені: з чого складається повітря?
- З кисню, водню, азоту, вуглецю...
- І все?
- В основному. А що, Колю?
- Ех, ти хімік-алхімік! На ось - послухай. Повітря, в основному, складається з музики й пісень.
Бринцев простягнув навушники, й Гомерові в душу хлюпнуло теплом і ніжністю. Симфонічний оркестр Великого театру виконував "Болеро" Равеля. Не раз Бастіанов віддавав останні карбованці з куцої студентської стипендії, щоб потрапити в цей храм мистецтва.
Музика була тихим прибоєм у берег ніжної, чутливої душі. Била й виполоскувала з думки тривогу, а з тіла втому. І Москва... Далека-далека Москва враз стала поряд з Гомером, мов єдиний живий організм. Ось він сидить на високій гальорці, бачить під собою різнобарвне озерце партеру. І не треба Гомерові вищого щастя, не треба більшої радості. Тільки б тишу та океан музики, в якому велично плинуть двоє закоханих. Ця музика завше робить з хлопцем щось незбагненне. Ніби то не якісь далекі закохані, а він зі своєю кароокою подружкою-студенткою, обійнявшись, пливуть до світлого берега щастя.
Та раптом увірвалась музика.
- Говорить Москва. Від Радянського Інформбюро.
І вже не гальорка театру - гостробоке каміння під Гомером. А внизу не партер з його різнобарв'ям суконь і костюмів - мертва калюжа з безладними відблисками надвечірнього неба.
Бринцев вихопив з Гомерових рук навушники.
- Увага... - тихо звернувся до побратимів. - На Харківському напрямку ворог робить відчайдушні спроби прорвати нашу лінію обороні. На Ізюм-Барвенківському - Червона Армія веде оборонні бої. На інших фронтах істотних змін за останню добу не відбулося. Ось ще... дані за тиждень з 24 по 30 травня. Слухайте... знищено 432 німецькі літаки. Наші втрати у повітрі за цей час - 134 літаки... Все, більше нічого не повідомляють...
І в серці кожного мовби обірвалося жагуче почуття близькості Вітчизни, товаришів по лісовому табору, домівок... Обірвалось і в одну мить віддалилося на тисячу кілометрів. Тиша в кар'єрі. Тиша навкруги. Неначе весь світ обезлюднів. І враз ту завісу тиші жорстоко, немилосердно панахнула кулеметна черга. Так близько, ніби над головами хтось з усієї сили вдарив по велетенському вікну. Скалки бризнули й посипались на дно кар'єру, на зелене око води, в якій щойно відбивалося небо.
- І сьогодні смерть не обминула нещасних... - дід Мусій стягнув з голови картуза й перехрестився. - Прийми їхні душі, Господи...
- То розстрілюють наших братів, - глухо сказав капітан Творогов. - Запам'ятайте, товариші, ці постріли.
- Запам'ятаємо...
Ті ледве чутні слова звучали твердо, болюче. Як клятва помсти.
Сутінки... Довгождані сутінки вже розпростерли свої широкі крила над кар'єром, левадою, над гамірливим передмістям, що за день так наляскотіло вуха десантникам. Зовсім поменшало машин на шосе. Лише долинає квапливе чахкання паротягів, які час від часу пробігають поза ліском. Навіть дід Мусій поволі загортався в кирею-невидимку.
Вечір!
Від дідової хати долинув сухий скрип дверей, а за ним такий же сухий і скрипучий голос:
- Ді-єду! Агов, дієду! Яка нечиста там припнула тебе?..
- Товаришу командир... - в голосі старого неприховане занепокоєння. - Я вже то-то... піду. Бо та самашеча може й сюди придмухати. Їй недовго.
- Ідіть, дідуню. Спасибі вам, - тепло промовив капітан.
- Щасливо, синочки! - дідусь ледь підняв з голови картуза.
- Ді-єду! - все натирніше гукала баба.
Гнідко - Бурка
Виглянув із-за груші на сторожову вишку, що на розі констабору, і завмер. Розтрублене на кінці дуло ручного кулемета звісилось у його бік. Те дуло, мов око смерті, пильнувало, коли він вийде з-під зелених шатів.
Богодист пірнає під гілля, що краєчками сягає аж до трави. Прохолода. Навіть пахне гниличками, хоч бульбахи грушок - з горошину.
Серед двох валунів граніту, величенних, немов залізничні вагони, вартує червоноармієць Свиридов. Тихий, з задумливими очима, він здається навіть відлюдком. Та Іван - доброї душі хлопець. Ще змалечку кинутий батьком, зазнав у дитинстві поневірянь і всілякого горя. Але не озлобився на людей - навпаки, тягнеться до них, як спраглий пагінець до роси.
До Свиридова підповз молодший лейтенант Завалій.
- У моєму секторі немає нічого підозрілого, - доповідає дозорець.
- Ти спав? - запитує Завалій.
- Ні, що ви!
- А очі чого червоні?
- Не знаю...
- Хворий? - молодший лейтенант торкнувся долонею Іванового чола. - В тебе, Ваню, жар!
- Можливо. Почуваюся негаразд. Ніби сітка на очах... І в голові плутанина... - у Свиридова здригнулись пошерхлі губи.- Та ви не зважайте... То дрібниця... Я можу...
- Все сказав? Ну, а тепер лізь під лопухи - в тінь. Передрімай.
- Я вартуватиму! - Свиридов аж звівся на коліна.
- Відставити! - рішуче мовить Завалій. - Ніколаєв, на варту.
Із зеленої схованки виринув старшина. Свиридов ображено поліз на його місце.
- Ти поспи, Ваню. Поспи, - дружньо поплескав Свиридова по плечу Завалій.
Молодший лейтенант поповз далі - дозорців перевіряти. Іванові на очі почав накочуватись рожевий туман. Згортається у тугі сувої і котиться на хлопця. Силкується відгорнути той туман, щоб побачити, що ж там з Богодистом, але чує сердитий голос:
- Не воруши бур'ян!
Свиридов здогадується: то Тройник, тобто, старшина Ніколаєв. А Тройник тому, що тричі Микола - ім'я, по батькові й призвіще.
Ще чийсь шепіт. Тихий, з гіркотою:
- Свиридов хворий...
"Це Павка! - плутаючись в думках, міркує Іван.- Павка Корчагін, прийшов, щоб подивитись як комсомолець Свиридов розкис після першого ж десантування...". Ось Павка схилився над Івановим обличчям і гаряче дихає: "Хлоп'ят у будинку піонерів учив, щоб були такі, як я, щоб за найважчих обставин не в'яли й не кисли, дух наступальний завжди щоб при собі тримали. Учив? А сам! Нумо, вставай і - шаблю наголо!"
Свиридов схоплюється, але його в ту ж мить валять. Гострий камінь боляче вп'явся у лікоть. І десь неподалік - шепіт командира:
- Приготуватись. Без мого сигналу не стріляти.
Іван намацує автомат. Пригортає бур'ян і бачить: від хати з рудим бляшаним дахом до кар'єру йде людина з величезною вівчаркою на повідку. Туман остоточно розвіявся з-перед очей. Свиридов підповзає до старшини Ніколаєва.
- Хто то? - тихенько запитує і притуляє до щоки приклад.
- Спокійно, пацан, - незлобливо шепоче старшина, а по мовчанці додає: - Ну, зараз почнеться... Шкода, молодший лейтенант Богодист не дійшов до гурту - веселіше було б.
- Нелегко йому. Під вогнем пробиватиметься до нас, - мовить Свиридов. - На белебні такому і вбити можуть...
- Не каркай, - сердиться старшина. - Повернеться Богодист. Це ж тобі не тиловик якійсь, а прикордонник. У кущ кропиви вкинь - з гроном винограду вискочить. А ти верзеш: "нелегко", "убити можуть"...
Тройник усе дужче сердиться, але не на червоноармійця Свиридова. Микола бував в усяких бувальцях, але в таку скруту, здається, ще не втрапляв. Мов невидимий зашморг затягується навколо групи.
Свиридову про Тройника розповідав Курінний. Чудова людина той Курінний! З ним так легко розмовляти... А з Тройником вони разом з оточення пробивались. Потім до них і молодший лейтенант Богодист приєднався. Теж з оточення виходив. Тож і називає Тройник Богодиста не просто командир, а мій командир!
- Ох і повільно ж іде! - прошепотів Іван Тройникові на вухо й кивнув у той бік, звідки наближався небажаний гість.
- Хіба не бачиш? Собака слід шукає.
- Але ж ми там не топталися.
- А, може, маневр?
Рахуючи велетенські резервуари та смугасті бензовози, що під маскувальною сіткою, Лукашенко лише в останню мить помітив вартового. Той сидів на високому помості, вимайструваному серед дубів. Між рідко намощеними жердинами звисали ноги фашиста в куцих крагах. Похитуючи ними, солдат поглядав на метушливе птаство, що цвірінчало в гіллі, й ліниво позіхав. Миколі добре видно профіль обличчя вартового: бліда щока, ніс з горбинкою, на брову спадає рудий чуб. З-поміж листя пробивається сонячний промінь і просвітлює вухо, від чого воно здається відлитим з рожевого скла.
Вартовому зверху, мабуть, добре видно і весь бік дротяної загорожі, і прилеглий до неї дрібний підлісок. Микола спробував тихенько відповзти, і враз ударила кулеметна черга. Вона пролунала так зненацька, що оглушила сержанта. Відлежався хвилину, несміливо повів оком у бік помосту з вартовим - той шукав поглядом птахів. Туди ж, у крону дуба, націлений кулемет.
"З кулемета - по горобцях... Майже, як у жарті народному... - гірко подумав Микола. - Живеться їм тут, як у тещі в гостях..." А може, наробити шарварку? Жбурнути гранату (єдину гранату!) під найближчу цистерну? От гахнуло б! Та сержант Лукашенко з його розвідданими був потрібен товаришам, які сиділи в кам'яному "мішку".
Микола ще довго повз туди, де знаходилась група, оглядався і знову плазував уперед.
Перевалив через кучугури грунту, змішаного з дрібним камінням й зарослого бур'янами, і зразу відчув полегкість. Диво та й годі: тепер, перебуваючи далеченько від лісової гущавини, де "хазяйнують" фашисти, приходив до висновку, що кар'єр - це все-таки схованка. Дарма, що вулицями сновигають гітлерівці, що зверху немилосердно пече сонце, а внизу дошкуляє гаряче каміння.
Відхекався і хотів тихенько повзти в той кут, де знаходився командир, але його зупинив короткий посвист дрозда - сигнал небеспеки. Вмить принишк і сторожко озирнувся. Погляд упав на постать людини, що йшла від хат до кар'єру...
Гомер Бастіонов заворушився, підсунувся ближче до Тройника.
- Товаришу старшина, то не фашист - дід з козлом, - шепнув на вухо.
- Тройник і сам уже розібрався, що виправка в непроханого гостя зовсім не військова, але у Гомера в'їдливо запитав:
- А діди фашистами не бувають?
- З козлами? Ні! - каштанові очі грека сміялися, немов закликаючи до жарту.
- Ах-ах, як вам весело, - розсердився старшина.
- Ні, це не жарти. Просто у мене гострий зір, - одігнав Бастіонов веселий настрій, який щойно прийшов на зміну нервовій напрузі.
Вічно у нього так: у найвідповідальнішу хвилину він раптом засвітить зубами. Так не раз було на екзаменах в університеті, на тренуваннях у підмосковному лісі, таке траплялось навіть на прийомі в комсомол. Вдачу таку має. Завжди йому хочеться посміхатись людям. Знайомим і незнайомим. Посміхатися щиро. Посміхатись і вустами, і душею.
Тройник навпаки - навіть кохану свою москвичку не часто ощедрював посмішкою. Зубоскальство, за його твердим переконанням, річ не лише непотрібна, а навіть шкідлива. Певно, холодні вітри вивіяли з душі іскрини сміху - сімейні обставини склалися так, що в недолічені шістнадцять років довелось залишити рідний дім у селі Манішино на Тульщині й податися на пошуки притулку й професії. Через два роки Ніколаєв став класним робітником. Його портрет висів на Дошці пошани московського тресту "Промспецбуд".
Спорт. Вечірня школа. Потім служба в армії. Все те не в галузі розваг. Та найвищою школою суворої мужності стала для Миколи Ніколаєва дорога, пройдена з капітаном Твороговим по ворожих тилах від Західного кордону до Брянських лісів, а згодом і через лінію фронту - в Москву.
До рідні дійшли чутки про Миколину загибель. Одного разу до батька навіть з'явився "очевидець" того, як фашисти, спіймавши у підмосковному лісі його сина, тракторами нагнули дві берези, прив'язали бранця й розірвали його. Мовляв, у лісі шукав притулку, то й кару зазнав від того ж лісу...
Хтозна чи живе досі "очевидець", а Микола живе, служить бойовим друзям взірцем чесності й безкомпромісності.
Дід Мусій сам сказав бабі, що поведе пасти козу. Це здивувало стару, бо щодня козине пасовисько починалося словами: "Здохла б вона без мене!", "А де ті вовки ходять..." Багато й інших побажань сипалось на рогату голову Троянди. Але як було Мусію не здивувати бабу своєю поведінкою, коли сам він в ночі ходить натоптаний дивами, мов сніп соломинами?
Як тільки займалося на світанок, старий вибрів на подвір'я. Його мучило безсоння. А до того ще й душнота в хаті. Не дійшов і до колодок, щоб присісти та закурити, як перед ним постала дивовижна картина: з неба, забіленого куделею туману, раптом полетіли до землі птахи. Білі, схожі на велетенських лелек, вони, проте, не кружляли у повітряному танку, як це роблять лелеки, а поволі - один за одним - спускались у темряву. Саме над старим, глибоченним кар'єром.
Будучи в душі романтиком, дід домалював подробиці з легенди, й виходило, що то прилетіли з далекого Уралу крилаті люди. За натурою нестримний балакун, він цілісінький ранок ледве стримувався, щоб не поділитись з бабою враженнями про побачене. Мусію вже навіть почало здаватися, що в роті росте язик. Більшає, більшає - ще трохи й розіпре щелепи.
Легенда про крилатих людей, почута на Сінному ринку від сліпого лірника, тепер постала перед Мусієм, наче реальна дійсність.
Як же оповідав лірник?
"Буцімто у Москві живе нечуваного таланту різьбяр, який довгі роки, а можливо, й цілі століття шукав по світу диво-камінь, щоб різьбити з нього скульптури та різні оздоби. Всю землю обходив власноніж. Усі гори обклюкав клевцем. Навіть не й на рівнині якійсь камінець траплявся - перемацував своїми чутливими пальцями. Однак потрібного матеріалу не знаходив.
Нарешті, в горах Уралу надибав скелю. Височенну, до хмар. І красиву - всіма барвами веселки грає. Найдивовижніше у скелі те, що вона вміє слухати й розмовляти. Як підійшов різьбяр до скелі, вона враз перетворилась на голубооку жінку й промовила до нього:
- Я подарую тобі свою красу й силу, але за однієї умови: використаєш все це не для власного задоволення, не на дрібні цяцьки-непотрібки, а на щось величне й благородне.
Різьбяр розгубився:
- Даруй, красуне, але я не знаю, що б його таке величне й благородне вчинити...
- Тоді наберись терпіння й думай. Надумаєш - приходь, - сказала скеля і враз відступилася, заслалась туманом, перетворилася у сірий змошавілий граніт.
У розпачі майстер бігав поміж скелями: тут цюкне, там довбне - нема живого каменю та й годі... А коли почалася війна, різьбяр прибіг у гори, на те місце, де колись зустрівся з голубоокою чарівницею, щосили гукнув:
- Я надумав! Із твого каменю, скеле, вирізблюватиму крилатих людей. Тоді посилатиму їх у ворожий стан. Щоб налітали зненацька на супостатів і викльовували в них очі та їхні поганецькі серця.
Гойднувся туман, загомоніла гранітом скеля - то з неї посипались старезні, порослі мохом камінці. Перед очима постав у найвищий красі диво-камінь. І заходився майстер працювати. Ні дня, ні ночі не знає. Про сон і їжу забув. Усе вицюкує зубильцем з диво-граніту криланів. З вигляду то звичайні люди. Тільки, коли треба в далеку дорогу гайнути, скидають із себе сорочки і враз за їхніми спинами розпрямляються й ряхтять на сонці великі й могучі крила. Хоч усю землю облети, ті крила не втомляться й не зітруться. А ще дивовижнішим є те, що ті люди можуть перетворитись то на голубів, то на лелек - на будь-яких птахів. Примчать у самісіньку гущу ворогів, складуть крила, червоноармійські сорочки вдягнуть на себе і - за автомати... Тоді дрижи, гаддя повзуче!"
Як тільки сонце досягло зеніту, не витримав старий Мусій: почепив на мотузку руду козу й потюпотів до кар'єру.
Минув грядку з часником, вийшов на куці вербички, що правлять за огорожу дідового володіння. На рівній, як припік, леваді зупинився - чогось поважчали ноги. А може, то не блогородні крилані опустилися в кар'єр? Певно ж, якщо й вони, то хіба їм досі всидіти у спекотному котловані, де чманливо смердять блекота, болиголов, лопушиння та всяке інше зілляччя?..
Не давала спокою дитяча допитливість. Воно, звичайно, можна й головою накласти... Але хіба ти, Мусію, так мало прожив на світі, що боїшся небеспеки?
Думки немов підгоняли... Смикала й Троянда... І Мусій ступав маленькими, непевними кроками все ближче й ближче до насипу, що огородив котлован.
Вже небагато лишилося до кар'єру, а там жодних ознак життя. Може, привиділось... Недарма баба весь вік товкмачить, що його голова переповнена чортівськими вигадками...
Перед очима постало роспорядження властей, кілька днів тому вивішене на брамі сусідського обійстя:
"Хто виявить червоноармійця, комуніста чи єврея і
не видасть німецькій владі, буде повішений
привселюдно - на Сінній площі! А хто, виявивши,
зразу ж повідомить, матиме винагороду
- десять кіло білого борошна!"
Згадалося й те, як тиждень тому поліцаї зганяли людей на криваве видовисько - катування двох червоноармійців, що втекли з концтабору, і жінки, яка їх приховала.
 |
| З історії Житомира. 7 серпня 1941 року на Сінному базарі (Сінна площа) фашистами була проведена показова акція, куди зігнали понад 400 євреїв. |
 |
| На Сінному базарі (Сінна площа) були повішені Моше Коган і Вольф Кіпер привезені з Черняхова. Після страти, понад 400 євреїв погнали за місто і розстріляли. 7 серпня 1941 року |
"Ні, таки верну назад... Цур йому..."
"Хіба лишень підійти та кинути оком за земляний насип: що ж там діється, в тій сірій ямі?"
Забив камінцем патичка, накинув на нього петлю козиної припони й подряпався на насип. Ось уже до верхівки кроків зо три. Схопився за бур'янець, бо ноги зсуваються з крутого схилу, а навстріч тихий, але сердитий голос:
- Стій!
- Стою... - лише промовив, а в думці: "Ну, от тобі, Мусію, і капець. Довела тебе твоя цікавість до могили..."
Не оглядайся. Спокійно вилазь на гребінь.Де й сила взялася - за мить уже стояв на верхівці насипу. Хотів зняти картузика та витерти піт, що рясно сипнув по чолу й потилиці, але з бур'янів знову:
- Руки назад!
Світ пішов обертом. Хоч би не впасти... Чув, як калатало серце. А ще чув, як позаду, зовсім близенько, перемовляються двоє чоловічих голосів. На російській мові...
- Хто тебе сюди послав? - запитав один з них.
Мусій озирнувся на голос і, нарешті, побачив русявого, невеликого на зріст, але складно збитого міцняка у захисній формі*.
* Захисна форма розвідників групи Творогова виглядала так.
На відміну від Німеччини, в Червоній Армії, експериментували з паттернами, які не зливалися з навколишнім ландшафтом, а "розбивали" контур, деформували обриси людини в костюмі. Для цього використовувалися особливі, мішкуваті "балахони" і комбінезони, розфарбовані великими "амебоподібними" плямами контрастного кольору.
Такі костюми застосовувалися і на початку ВВВ, практично, виключно розвідниками, снайперами і бійцями інженерно-штурмових підрозділів.
- Значить, то-то... ви - свої! - майже вигукнув дід від радості.
- Не крутись! - різко перебив русявий і ще раз перепитав: - Послав тебе, діду, хто сюди?
- Баба послала... Ні, брешу - сам пішов. Я вас бачив.
- Бачив? Коли?
- На зорі... Як ви з неба цибали.
- Ще хтось бачив?
- Не знаю.
- А ти комусь хвалився?
- Про що?
- Про те, що бачив нас.
- Та хіба старий Мусій уже зовсім збеленів?! Навіть відьмі своїй... бабі, себто, ні звуку. Кортіло сказати, а не сказав. Характер, щоправда, у мене такий - не можу, як не розпатякаю.
- Так-так...- багатозначно зітхнув русявий. - Поганий характер.
- Та ви то-то... не турбуйтесь. Що ж я, пес якийсь? Слава богу, життя прожив, а ні рукою, ні язиком рани нікому не заподіяв.
Про щось знову перемовляються воїни, а дід не знає, як йому далі вести себе. Стояти стовпом не годиться - ті чорні та зелені, що шпацірують по вулиці, враз можуть здогадатись, що привернуло увагу старого пастуха до глибоченного кар'єру. А мо, вже й здогадались...
- Яке це місто, дідусю? - вже без злості спитав русявий.
- Невже не знаєте? Чи захотіли покепкувати над старим?
- Не жартуємо.
- Якщо без жартів, то Житомир.
І знову в бур'янах балу-балу. Дід Мусій чує в тій тихій розмові неприховану тревогу.
- Порадьте діду, куди звідси податися? Тільки відповідайте, не нахиляючи вниз голови.
- Так-так... - затупотів старий, повертаючись спиною до них, що лежать у бур'яні, за насипом.
Окинувши поглядом пустир, дід згодом промовив:
- Погане ви собі місце вибрали. Вельми невдобне. Он, ліворуч від мене жахлива катівня - табір військовополонених. Звідти часом тікають, і тоді їх то-то... з вівчарками тут, по пустирі, ловлять. - Старий перевів дух. - У ліс не раю. Там червоноармійські бензосклади були, а тепер то-то... хрици зайняли. Охорона люта - ніхто з тутешніх мешканців туди й носа не потикає. Убивають людей, котів, собак - все, що заблукає.
Лукашенко, котрий з наближенням діда за знаком Творогова тихо підповз до гурту, тепер прислухався до розмови.
- Єдина стежка вам, чуйте-но, - продовжував наставляти дід Мусій, повз шосе, а там навкіс через залізницю. Далі вже не так густо цих лихоманців.
- Чули? "Повз шосе..." Бреше... Він усе бреше! - слова, мов гострі стріли, промчали над головою Лукашенка.
Творогов різко повернув голову, щоб побачити, хто то сказав, а заодно осікти зухвальця. Та слів не зупиниш. Вони вже пронизали худу спину діда Мусія і вп'ялися в самісіньке сердце. В старого забагровіла потилиця.
- Бреше то-то... с... собака, - заїкаючись, промурмотів Мусій і замовк.
- Товаришу капітан, дід каже чисту правду, - Лукашенко гаряче зашепотів на вухо Творогову. - В лісі я нарвався на склади пального.
Мусій не чув Миколиного шепоту. Його палила образа. І він, озирнувшись, кинув у гурт:
- Бачу, я вам більше не потрібний.
- Діду... - гукнув Творогов.
- Не бійтесь, не піду доносити - біля кози буду.
- Ви пробачте...
- Не дівиця ж я, щоб мене то-то... вмовляти та перепрошувати. Що мав сказати - сказав. А більше яка з мене користь? - і почовгикав з кучугури.
- Хто це ляпнув? - Творогов блимнув карими очима в той бік, звідки щойно зірвалося лихе слово.
- Я, товаришу командир, - винувато опустив голову молодий червоноармієць.
- Яка невихованість! - дорікливо кинув капітан.
Дозорець сектора, що дивився на місто, подав сигнал, і всі, хто був у кар'єрі, побачили, як з-під груші, нарешті, викульгав Богодист.
- Хлопці! Гейте-но, гляньте...- фальцетом пискнув Мусій. - До вас то-то... плєнного несе.
- Бачимо, діду, відказав замість командира Микола Лукашенко.
- Ох, не минути біди!..- боязко тупотів дід. - Зараз ті пси кинуться за ним...
Довго, нескінченно довго йшов Богодист рівним плацом. Потім пірнув під колючий кущ осоту, грудкою перекотився через насип, й одразу ж опинився в колі побратимів. Відхекавшись, доповів:
- Товаришу капітан, Житомир... Це Житомир!
- Знаю, Михайле Васильовичу, з гіркотою в голосі мовив Творогов. І очі його враз заблищали, немов просльозилися. - Спасибі, друже. За хоробрість твою. За практичний урок, на що здатний радянський розвідник.
- Дрібниця, Олександре Федоровичу, - зніяковів Богодист. - Треба ж було комусь.
Тільки тепер усі побачили, що груди й живіт у молодшого лейтенанта посмуговані кривавими мережками.
Бастіанов відстебнув санітарну сумку й дістав йод:
- Товаришу молодший лейтенант, медсамбат до ваших послуг.
- Це добре, - посміхнувся Творогов. - Йодком його. Йо-од-ком!
Поки Бастіанов розмальовував Богодиста під "зебру", той, лежачи горілиць, доповідав капітанові, про почуте й побачене. Докладніше виклав свої спостереження в лісі й сержант Лукашенко. Слухаючи їх, командир ще гостріше усвідомив промах, що стався на світанні. Помилка в триста кілометрів... Її треба виправляти. Якнайшвидше! Адже там, у підмосковному лісі, чекають сигналу, щоб через три (максимум - чотири!) доби послати повітряним мостом другу групу, а згодом - третю, четверту... Весь загін!
- Товариші командири, - півголосом звернувся Творогов до офіцерів. - Засвітла нам звідси не вибратись...
Зробив паузу, щоб прислухатись, бо долинув незвичайний у цій обстановці звук - ніби десь заіржав кінь, - а тоді коротко виклав план дальших дій:
- Розосередимось на три ланки. Ви, Богодист, переберетеся он у ту крайню защелину. Умовно назвемо її міським сектором. Візьміть з собою трьох бійців і забеспечьте якнайпильніше спостереження. Придевляйтесь до пересування війська, техніки. Знадобиться. Ну, і саме собою зрозуміле, - постійна бойова готовність. Вам, Завалій, - село, Лапотникову - прилісний сектор. Я спробую зв'язатися з Центром.
Лапотников ледве стримався від здивування: як командир збирається радирувати з цієї провалини, оточеної хаосом з брил, камінців і грунту. Але промовчав, бо вже знає: сказав Творогов "спробую", значить, зв'яжеться.
- Коротко роз'ясніть бійцям складність обстановки. Не бійтесь казати правду. Хай знають - відтепер життя в тилу ворога буде ось таким, як у цій ямі. Організуйте переїдок. Кожен третій може лягти й годину спочити. Все. На місця! - закінчив капітан і, ніби згадавши щось дуже важливе, мовив: - Лапотніков, сержант Лукашенко буде у вашому секторі. Дайте йому найпершому поспати.
Десантники швидко поповзли у відведені їм сектори, а до Творогова з-за земляного валу полохливо замурмотів дід Мусій:
- Командир... Чуй-но, командир...
- Що, діду?
- Коня дикого чорт несе. Я його боюся. Казано, він то-то... фріца одного затоптав.
- Ви ж не фріц.
- Все одно страшно. Воно ж скотина бездушна - хіба стане розбиратися?.. Дозвольте, я на насип стану? Кінь кульгавий, може, на пагорбі не дістане...
- Ставайте, діду, - відповів капітан і мовив до Бринцева: - Готуйте рацію.
- Але ж...
- Без "але ж". Протягніть антену між двома найвищими валунами - спробуємо.
- Я не про це, товаришу капітан. Іванові погано. Гарячий, блювати почав...
- Софронов, у роспорядження радиста, - наказав капітан.
На насипу затупотів дід.
- Сюди його, то-то... Сюди несе його нечиста сила.
Творогов визирнув з-за насипу й побачив: від лісочка кульгає гнідий кінь. Ось він зупинився й повів ніздрями, заіржав і швидко пішов до кар'єру. Капітан встиг роздивитись: передня права нога в коня нижче коліна потовщена. Певно, осколком розтрощило кістку. По свіжому її ніхто не стулив до купи - так і зрослася.
Обминувши копець з дідом на верхівці, кінь рушив похилим насипом до того місця, де лежать Тройник і Свиридов.
Старшина Ніколаєв кілька хвилин тому дістав дозвіл на спочинок. На варті його змінив Гомер Бастіанов. Лежав Тройник і солодко дрімав. Кінське іржання принесло йому спомин про заставу, про любимого коня Гнідка. Почувши тупіт і скрип камінців, старшина прокинувся й побачив: якийсь невідомий кінь обнюхує Ваню Свиридова.
Роздуті ноздрі!
Острі вуха прядуть над темною гривою!
І очі... Променисті, розумні очі...
- Гнідко! - тамуючи хвилювання, промовив Тройник. Але кінь не зреагував на поклик. Він топтався навколо Івана, мовби прицілювався, як підняти хворого й винести з цієї задушливої ями.
Заворушився Свиридов. Не розплющуючи очей, повів долонею коневі по морді і враз сон та марення ніби вітром здуло.
- Конику, здрастуй! Скажи, як тебе звати? - зашепотів Іван, продовжуючи гладити коня.
Дихнувши в лице вологою, Гнідко простягнув уперед покалічену праву ногу, а ліву підібгав під себе. Прихилив до землі шию. Він наче кликав бійця - пропонував йому взятися за гриву й звалитись на спину. Видно, так його вчили на прикордонній заставі. Так він освоїв свій обов'язок рятівника і вірного друга людини.
"Добре привчений вивозити з поля бою поранених..." - аж розчулився старшина Ніколаєв. Йому хотілось припасти до морди й розцілувати Гнідка. Але стримався, лише зрадлива сльоза скотилась по щоці.
- Агий... Агий! - бурмотів Мусій, відчайдушно розмахуючи картузиком.
Дідові здавалось, що той ніздрятий гаспид забагнув покачатись по земляному валу і що, крий боже, візьме та й навалиться на бійця. Раптом старий підвів голову й сорочка поповзла зі спини - левадою від крайньої хати прямісінько на нього йшли двоє гітлерівців. Блідий від страху, Мусій шепнув:
- Товаришу... Чуй-но... Фріци, то-то...
- Бачу, - відповів Творогов.
Дід чув, як одну мить заскрипіли камінці під ліктями воїнів, як скреготнув метал затворів. Подумав: "Ну, зараз розпочнеться... І ти, Мусію, першим накладеш кістьми..."
Бринцев, що вже за допомогою Софронова встиг розтягнути антену на двох найвищих валунах, почувши сигнал небеспеки, відпустив фіксатор катушки - дріт ліг на листя бур'янів.
Неквапом ступаючи з насипу назустріч німецьким солдатам, старий думав: "Умирати то й умирати... Шкода, стара бурчалка не побачить, як її Мусій... її вреднющий Мусій умиратиме. На бойовому, можна сказати, посту".
Творогов окинув поглядом бійців, немов охолоджуючи запал надміру гарячих:
- Передай: без команди не стріляти.
Гнідко підвів голову, вуха нашорошились, ніздрі втягли повітря. Копнув ногою грунт і дрібні камінці сипонули в обличчя Тройникові й Свиридову. Ваня струснув головою, запитав:
- Що це?
- Старшина відповів коротко й категорично:
- Цить...
Щоб заглушити голос воїна, дід гукнув до гітлерівців:
- Панове солдати... Обережно! Цей кінь то-то... скажений.
Фашисти зареготіли. Один з них рішуче пішов на Гнідка.
Мусій аж тепер помітив кільце мотузки в лівій руці солдата.
Творогов зрісся з землею. Пальці, здавалось, ось-ось прочавлять дерев'яний приклад автомата. Його непокоїло те, що в групі є кілька необстріляних. Командир не був певен, що хтось з них не зірветься. І відверто боявся цього. Гітлеровець тим часом переклав мотузку в праву руку й підступив до коня.
Старшина Ніколаєв безшумно відсувався назад, щоб, на випадок бою (а як тут його уникнути!), прикрити хворого Ваню. Фашист, явно задоволений, що застукав коня в закутку між двома кучугурами, уже збирався накинути на шию зашморг. А може, ступивши ще крок-два, побачить людей у зірчатих пілотках і тоді йому буде не до Гнідка?..
- Він хворий... У нього нога, то-то... кранк, (Krank - хворий з нім.) старий посміливішав і дріботів слідом за гітлерівцями.
Солдат роздратовано сплюнув. Він обережно підкрався до коня, замахнувсь мотузкою. Тієї ж миті Гнідко вигнув шию і кинувся геть від насипу. Фашист відлетів, мов легка рукавиця. Другий дременув на пагорбок. А дід Мусій, збитий Гнідком, розпластався на землі. Шарпнулась і жалібно замекотіла коза.
Пролунав постріл. Ще постріл.
Гнідко стрепенувсь і впав на землю. Гітлеровець сховав свій "парабелум", обтрусив френч, а за хвилину обидва зайди рушили в напрямку міста.
Дід Мусій звівся на ноги. Його трусило, немов у пропасниці. Аж тепер сповна збагнув, чим могла скінчитись ця несподівана зустріч.
- Убив, гад, коня... - з-поміж бур'янів процідив старшина Ніколаєв.
- Убив, - з жалем підтвердив Творогов і тут же наказав старшині: - Проберіться у правий відсік. З'ясуйте обстановку.
Тройник спритно обігнув кратер кар'єра і добрався до південно-західної розщелини. Тут відчув полегкість - сонячне проміння не било так сильно в голову, не пекло жигалами крізь одяг. Звернувши з полудня, воно найбільше докучало тим, хто причаївсь у східній частині кар'єру. А тут панував затінок і, взагалі, було спокійніше. Хоч до шосе рукою подати, ляскіт гусениць і скиглення моторів немов розчинялись за земляним валом і не разили слух, як у дальніх відсіках, де навіть слабкий звук, ударяючись об граніт, розсипався дзвоном і стугонінням.
Першим Тройник побачив сержанта Лукашенка. Він лежав горілець, заклавши долоні під потилицю. Обличчя було звернено до бляклих хмаринок, що ліниво пропливали над кар'єром.
Хотів заговорити до тезки, але молодший лейтенант Лапотников застережливо приклав вказівний палець до вуст: мовляв, не займай, хай спочиває. Тройник підповз до Лапотникова:
- Як настрій на дальній заставі? - запитав жартома.
Олександр невдоволенно підвів брови:
- Курорт... Сонячні ванни. Радікуліти майбутні випарюємо, будь воно неладне.
- І це не завадить. Профілактика!
- А вони... Он, бачиш? Не гріються на сонці, як ми. У них робота. У них - війна. Лежимо тут на камінні, мов ящірки. Чекаємо, коли прийдуть і порозчавлюють чобітьми!
- Капітан сказав передати: як зайде сонце - рушимо, - вигадав старшина, щоб підняти настрій молодшому лейтенантові. - Так що копичте енергію.
- Уже через край хлюпає, стільки її накопичили.
До Лукашенка долунає той шепіт з-за зеленої чуприни бур'яну, але йому ліньки прислухатись. Ось уже кілька годин сержант видихає пластунський рейд - Миколі таке добряче довелось попрацювати.
Лукашенко думає про війну, про те, чи багато значить одна людина в жахливому вировиську металу й смерті. А ще про Ніну. Лишилася в Москві, а теж, як і він, рвалася на фронт.
Уявилося Миколі: дістався до рідних білоруських місць і розшукав своїх. А що, коли стрінеться Ганна? Не байдужа вона Миколі й понині... Таке світле кохання загорілось у ранній юності! І так безглуздо обірвалося - він щось негаразд відповів, і Ганна, образившись, сказала Миколиному суперникові:
- Хочеш? Присилай сватів. Тільки сьогодні. А як не сьогодні, то й ніколи.
Доки Микола повернувся з інституту (їздив вступні екзамени складати), і весілля Ганьчине відшуміло.
Альфредо Фернандес уже котру годину лежить горілиць. Сон не приходить. Капітан Творогов поки що жодного діла не доручає. Каже:
- Лежи, кампан'єро-товаришу, спочивай!
От і лежить. Думку, мов те весельце у тихім морі, ліниво поворушує. Якщо не повертати голову, щоб не впадали в око білі хатки й рівний пустир перед ними, то здається, що це рідна Іспанія. Під боком каміння пече. Згори парке небо блакитною ковдрою вкриває. Такою ж, як і на Піренеях.
О, Альфредо зі своїм другом Бургеніо Северино належались на скелях. І в небі над тими скелями наліталися. Бійці республіканської армії. Не прості бійці - льотчики! За батьківщину, за свою багатостраждальну Іспанію бтлися. Та доля виявилася злою мачухою.
Альфредо й Северино, як і багато їхнів співвітчизників, далекими і лише їм відомими шляхами йшли, доки виплутались з павутиння франкістів. У перший же день нападу гітлерівців на Радянський Союз, комуніст Альфредо Фернандес заявив: "Ваш ворог - наш ворог. Дайте зброю!" І ось, після двох місяців навчання й тренувань, вони зробили небесний стрибок, щоб боротися проти фашистів у їхньому тилу. Кажуть, не там висадились. Як на Альфредо, то хіба не все одно, де воювати?.. Але капітану видніше.
Замаскувавшись серед звалища граніту, молодший лейтенант Богодист стежить за шосе. Цікава арифметика виходить: три останні години повз його сектор безперестанку гримкотять танки. Вихопившись з міста, вони за концтабором на повній швидкості звертають ліворуч і, мов у зелену прірву, пірнають в ліс.
Спершу механічно, а потім цілком свідомо Михайло Васильович після проходу кожного танка, клав на купку малий камінець. Тепер, коли рух колони припинився й улігся гуркіт моторів, можна полічити, скільки ж ворожих машин зосередилось у придорожному гаю. Виходить за шістдесят! Треба доповісти командирові.
Дістався до капітана, розповів про все. Потім удвох сіли під крутою брилою і, розіславши карту, дого обговорювали майбутній шлях групи. В небі зазумерив літачок. Зробив одне коло над околицею, тоді друге, третє...
- Нам би такий!.. Я вас, компаньєро-товариші, всіх-всіх повивозив би з цієї ями, - каже іспанець Бургеніо Северино.
Доки кружляв сталевий крук, у кар'єрі - жодної ознаки життя. А відлетів, знову ожили хлопці: тихо загомоніли, навіть декого на жарти потягнуло. Голос подав Богодист:
- Товариші... Замри! Хай командир спочине.
Хто був ближче, бачив, як у Творогова випав з пальців олівець і голова схилилася на груди. У відсіку залягла тишина. Тільки дід Мусій за бур'янами й кучугурами землі невгаває - усе перебалакується з Трояндою. Творогов скрізь сон чує те добродушне буркотіння, силкується й собі щось сказати, але язик не підкоряється. А тут і мати прийшла до нього. Схилилась, повела долонею по непокірному чубові:
- Ти б сам, Сашуньо, з'їв... А то схуд так, що шия, мов та стеблина, з коміра стирчить...
Так-так, то він приїхав на день з ремісничого училища додому. Віддав малій Клавці - сестрі-щебетушці два пряники, а мати каже, щоб сам їх їв. З'їв би, ох, як би з'їв! У вільний від навчання час, коли учні РУ стрімголов мчали на річку загоряти або, розтягнувши на двох стовпах сітку, дзвінко буцали м'яч, Сашко поспішав на деревообробну фабрику. Возив тачкою тріски. Переносив з цехів на склад готової продукції стільці та інші дрібні меблі. Треба було допомогати матері. Сім'я велика, а годує всіх тільки вона. Та й сама після смерті батька часто нездужає.
Ніколи не забуде Сашко того дня, коли помер батько. Йшов він зі школи, весело розмахував книжками, перев'язаними сирицевим ремінцем, і думав про те, що тільки-но розповів учитель. У їхньому селі Дровнові незабаром строять колгосп! Цікаво, як воно житиметься без отих пихатих куркуленків і без нужденних, обідраних. Виходить, усі рівні, усі дружні будуть. Рідна хата стріла гамором. По двору вітер гоняв білі сувої соснових стружок - двоє сусідів похмуро чиргикали рубанками, стругали домовину голові Дровновської сільради, Сашиному батькові...
Мати, навідавшись синові в сон, на короткий час повернула його в далеке дитинство. Чи ж далеке? Капітанові Творогову півроку тому лише за двадцять п'ять перевалило. Ніби й небагато. Та доля-хімерниця не всім однакові роки вділяє: одному солодкі й красиві - мов ті цукерки, іншому ж чорні й черстві - мов залежала житня шкурина. Ще й перцем притрусить...
Сутінки насувалися повільно, наче боязко. Спершу в повітрі з'явилась ледь помітна рожевість, яку гостро пронизували низькі й довгі промені. Потім та рожевість розчинялась, густішала й заливала кратер кар'єру млосною парнотою. Над прив'ялим бур'яном зароїлись рухомі стовпці дрібної комашні.
- Командир!..- обережно покликав старий Мусій.
- Що, діду? - озвався Творогов.
- День, кажу, завтра буде такий же спекотний.
- Дощу б.
- Дощичку треба! В'яне все... сохне. Але дощичку не буде.
- То гадаєте: нам всім краще посадкою вздовж шосе? - несподівано для діда запитав Творогов, бо знову думкою вернувся до головного на данному етапі - як вибратись з цього гранітного хаосу.
- Звісна річ, краще тудою. Тільки ж, надись, ви не щас підете?
- Ні, ні.
- Хай стемніє. Уже скоро надвечірні вбивства почнуться, - дід мерзлякувато повів худим плечем і глянув на табір військовополонених.
- Вбивства? - перепитав хтось з бійців.
- Еге ж... Щовечора то-то... Для устрашенія, кажуть. Тих, хто за день проявив якийсь непослух, стріляють перед строєм.
- От звірі!..- обурився Микола Лукашенко, що теж перебрався до гурту.
- Не звірі!, - заперечив старий Мусій. - Таких звірів не буває. Найкровожерливіший звір вдовольниться жертвою, то-то... і все. А ці - ненаситні. Сатанинські людоїди!
Командир групи передав умовний сигнал: "Всі до мене". Треба було готуватися в дорогу, а перед цим послухати повідомлення Радінформбюро. Так вирішено в підмосковному лісі: за будь-яких обставин група повинна двічі на добу довідуватись про події на фронті. Це, на думку полковника Медведєва, надаватиме бійцям сили, згладжуватиме почуття відірваності од армії і країни.
Вранці, звичайно, Творогов не відважився б на таке: під самісіньким носом у фашистів слухати радіопередачі з Москви. За день оговтались, "обжилися" в кам'яному "мішку" - небеспека мовби відсунулась, а в кого вона ще лиже душу, нехай очищається від ляку, нехай бере приклад з командира, як треба виконувати наказ старших за будь-яких обставин.
Радист Микола Бринцев, цокаючи на щитку рації тумблерами, хитро мружить око до санінструктора Бастіонова:
- Ось ти, Гомер, біолог?
- То й що?
- Ну, мабуть, це майже рідня з хімією. Правда?
- Як радист Бринцев з дідовою козою.
- Один нуль на твою користь. А все ж скажи мені: з чого складається повітря?
- З кисню, водню, азоту, вуглецю...
- І все?
- В основному. А що, Колю?
- Ех, ти хімік-алхімік! На ось - послухай. Повітря, в основному, складається з музики й пісень.
Бринцев простягнув навушники, й Гомерові в душу хлюпнуло теплом і ніжністю. Симфонічний оркестр Великого театру виконував "Болеро" Равеля. Не раз Бастіанов віддавав останні карбованці з куцої студентської стипендії, щоб потрапити в цей храм мистецтва.
Музика була тихим прибоєм у берег ніжної, чутливої душі. Била й виполоскувала з думки тривогу, а з тіла втому. І Москва... Далека-далека Москва враз стала поряд з Гомером, мов єдиний живий організм. Ось він сидить на високій гальорці, бачить під собою різнобарвне озерце партеру. І не треба Гомерові вищого щастя, не треба більшої радості. Тільки б тишу та океан музики, в якому велично плинуть двоє закоханих. Ця музика завше робить з хлопцем щось незбагненне. Ніби то не якісь далекі закохані, а він зі своєю кароокою подружкою-студенткою, обійнявшись, пливуть до світлого берега щастя.
Та раптом увірвалась музика.
- Говорить Москва. Від Радянського Інформбюро.
І вже не гальорка театру - гостробоке каміння під Гомером. А внизу не партер з його різнобарв'ям суконь і костюмів - мертва калюжа з безладними відблисками надвечірнього неба.
Бринцев вихопив з Гомерових рук навушники.
- Увага... - тихо звернувся до побратимів. - На Харківському напрямку ворог робить відчайдушні спроби прорвати нашу лінію обороні. На Ізюм-Барвенківському - Червона Армія веде оборонні бої. На інших фронтах істотних змін за останню добу не відбулося. Ось ще... дані за тиждень з 24 по 30 травня. Слухайте... знищено 432 німецькі літаки. Наші втрати у повітрі за цей час - 134 літаки... Все, більше нічого не повідомляють...
І в серці кожного мовби обірвалося жагуче почуття близькості Вітчизни, товаришів по лісовому табору, домівок... Обірвалось і в одну мить віддалилося на тисячу кілометрів. Тиша в кар'єрі. Тиша навкруги. Неначе весь світ обезлюднів. І враз ту завісу тиші жорстоко, немилосердно панахнула кулеметна черга. Так близько, ніби над головами хтось з усієї сили вдарив по велетенському вікну. Скалки бризнули й посипались на дно кар'єру, на зелене око води, в якій щойно відбивалося небо.
- І сьогодні смерть не обминула нещасних... - дід Мусій стягнув з голови картуза й перехрестився. - Прийми їхні душі, Господи...
- То розстрілюють наших братів, - глухо сказав капітан Творогов. - Запам'ятайте, товариші, ці постріли.
- Запам'ятаємо...
Ті ледве чутні слова звучали твердо, болюче. Як клятва помсти.
Сутінки... Довгождані сутінки вже розпростерли свої широкі крила над кар'єром, левадою, над гамірливим передмістям, що за день так наляскотіло вуха десантникам. Зовсім поменшало машин на шосе. Лише долинає квапливе чахкання паротягів, які час від часу пробігають поза ліском. Навіть дід Мусій поволі загортався в кирею-невидимку.
Вечір!
Від дідової хати долинув сухий скрип дверей, а за ним такий же сухий і скрипучий голос:
- Ді-єду! Агов, дієду! Яка нечиста там припнула тебе?..
- Товаришу командир... - в голосі старого неприховане занепокоєння. - Я вже то-то... піду. Бо та самашеча може й сюди придмухати. Їй недовго.
- Ідіть, дідуню. Спасибі вам, - тепло промовив капітан.
- Щасливо, синочки! - дідусь ледь підняв з голови картуза.
- Ді-єду! - все натирніше гукала баба.
Гнідко - Бурка
Комментариев нет:
Отправить комментарий