ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА Глава 2 (українська)

ДЕСАНТ  КАПІТАНА ТВОРОГОВА

  Це, заснована на реальних подіях, повість не просто один з мільйонів епізодів Великої Вітчизняної Війни (1941-1945рр.), це також розповідь і про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього, як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення Радянської землі від німецько фашистської мразоти ...

  Книга доповнена історичними довідками та роз'ясненнями (не автора Курильчука). Також книга доповнена іншими фотографіями, крім тих, які присутні в оригінальному виданні книги Миколи Курильчука 1979 року, Політіздательства України

Глава 2. "ДУГЛАС" ЛЕТИТЬ НА ЗАХІД

  Той весняний день 1942 року був лагідний, по-літньому теплий. Сосни й ялини розливали пахощі живиці. Землю встелила ніжно зелена трава. В кронах дерев цвірінчали, метушилися птахи. Природа ширила спокійну радість. Ось тільки ці учбові постріли... Раз по раз долинали вони з-за земляного валу, нагадуючи бійцям, що підготовка кінчається і на них вже чекають далекі Мозирські ліси. Завтра перша група десантників має приземлитися неподалік села Мухоїдів, у глибокому тилу ворога. А звідти гаями, перелісками й болотами підуть аж під Ровно.

 В тому поліському місті, проголошеному фашистами столицею України, звив собі гніздо оберпрезидент і гауляйтер Східної Пруссії, начальник Цеханувського та Білостоцького округів у Польщі, рейхскомісар України, генерал СА Еріх Кох. 

ІСТОРИЧНЕ ДОПОВНЕННЯ:

  Еріх Кох (нім. Erich Koch, 19 червня 1896, Ельберфельд, Рейнська провінція, Німецька імперія - 12 листопада 1986, державна в'язниця в Барчево, Польська Народна Республіка) - німецький державний діяч, вищий партійний функціонер НСДАП, воєнний злочинець.

У 1942-1944 обіймав посаду райхскомісара України.

  З 1 серпня 1941 по січень 1945 очолював цивільну адміністрацію Округи Білосток. З 9 травня 1942 по 10 листопада 1944 обіймав посаду райхскомісара України.

  З 16 листопада 1942 — імперський комісар оборони Східної Пруссії. Керував евакуацією цивільного населення Східної Пруссії під час наближення радянських військ.


   Відомий своєю жорстокістю і брутальністю, мав серед керівництва НСДАП та німецьких військових славу «другого Сталіна». Також його називали «ерцгерцог Еріх» — така велика була підконтрольна йому територія. Альфред Розенберг рекомендував Коха на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорсткішим, ніж на іншій території Радянського Союзу, але за прямим розпорядженням Гітлера був призначений райхскомісаром України.

  Його правління в окупованій Україні відзначалося винятковою жорстокістю. Вважав Україну не національним, а територіальним поняттям. Відповідно до цієї позиції вибрав столицею Райхскомісаріату України місто Рівне. Вважав українців «недолюдьми» (нім. Untermenschen). Спричинив смерть близько 4 мільйонів людей в Україні, включаючи і єврейське населення України. Ще 2,5 млн чол. за час його правління були депортовані до Німеччини, де працювали як «остарбайтери». Під його керівництвом нещадно експлуатувалися природні багатства України, пограбовано і вивезено до Німеччини величезну кількість пам'яток культури тощо.

  Еріху Коху приписуються наступні фрази:

  "Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно … Деякі надзвичайно наївно уявляють собі германізацію. Вони думають, що нам потрібні росіяни, українці і поляки, яких ми змусили б говорити німецькою. Але нам не потрібні ні росіяни, ні українці, ні поляки. Нам потрібні родючі землі." 

(Д. М. Медведєв, „Сильні духом“). 

  "Ми народ панів і повинні жорстко і справедливо правити. Я вийму з цієї країни все до останнього. Ми повинні усвідомлювати, що найдрібніший німецький працівник расово і біологічно в тисячу разів перевершує місцеве населення". 
(5 березня 1943 року, Hans-Erich Volkmann (Hrsg.), Das Russlandbild im Dritten Reich (Образ Росії в Третьому Рейху), Köln 1994 стор. 43).

  За даними розвідки, під Ровно зосереджено чимало ворожих війск на відпочинок, переформування, переозброєння. Медведівці мають інформувати Центр про все, що там діється. І не лише інформувати. За допомогою зброї та вибухівки народні месники влаштовуватимуть диверсії, завдаватимуть всілякої шкоди окупантам. І він, Олександр Творогов, у цій важкій роботі не просто розвідник-боєць, а начальник розвідки!

ПЕРЕД ВИЛЬОТОМ...

  До полудня Творогов не виходив з намету командира загону. Уточнили шифри, домовились про години радіо зв'язку, обговорили різні варіанти сигналізації літакам, які перекидатимуть через лінію фронту решту групи. Потім визначили на карті резервні точки можливого приземлення загону на випадок, якщо Олександр та його розвідники виявлять небезпеку в основному квадраті - північніше села Мухоїдів.

  Полковник Медвєдев ще раз проглянув список десантників.

1. Капітан Творогов Олександр Федорович.
2. Старший лейтенант Лукашенко Микола. О. Позивний - Лемешев.
3. Молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович, - начальник прикордонної застави, помічник Творогова в десантній групі.
4. Молодший лейтенант Лапотников Олександр. О.
5. Молодший лейтенант Завалій П.П.
6. Старшина Ніколаєв Микола Миколайович. Позивний - "Тройник". 
7. Старший сержант Бастіанов Гомер І. Санінструктор у групі.   
8. Рядовий Бринцев Микола М. - перший радист групи, радист, досконало володів рацією.
9. Рядовий Свиридов Іван В. - другий радист групи, радист, досконало володів рацією.
10.Рядовий Софронов Віктор В. москвич.
11.Рядовий Лебедєв Василь.
12.Рядовий, іспанський льотчик Альфредо Фернандес - Alfredo Fernández Villalón.
13.Рядовий, іспанський льотчик Северіно Бургеніо - Severino Burgueño.
14.Рядовий Курінний Пилип Іванович. Позивний - "Архімед", Ординарець капітана Творогова.

  - Хороші хлопці, - сказав він. - Богодист - начальник прикордонної застави. Комуніст. З першого дня війни в боях.

  Завалій - сотні кілометрів крізь ворожі тили пробивався, доки не вирвався з оточення. Добре знає місцеві ліси та й мовою білоруською володіє.

  Микола Лукашенко теж білорус, - мовив Творогов.  - Майже з тих місць, де маємо приземлитись.

  - Лапотников, - вів далі полковник, не відриваючи очей від списку. - Кажуть, у грудні, коли ворог до столиці дерся, Олександр два тижні бився на передовій. Спорцмен, добре знає будь-які марки мотоциклів, автомобілів. Може, трапиться нагода поїздити на ворожих трасах.

Два льотчики-іспанці - теж хлопці надійні, непогано розуміються на техніці. (Два іспанських льотчика, які потрапили в розвідувальний загін Олександра Творогова - Северіно Бургеніо Severino Burgueño і Альфредо Фернандес Alfredo Fernández Villalón)

Радисти. Хоч молоді, зато в бою перевірені, - розмірковував Медвєдев. - Володіють радіосправою досконало, - додав капітан. - Особливо Бринцев. Морзянку як з автомата строчить. Ось застудився тільки...

  - То що, можє замінимо кимось?

  - Ні, ні! - заперечив Творогов. - Свиридов дуже просив не відраховувати його з групи.

  У нас же свій санінструктор. Якось  вночі заходжу в намет чергового по табору, а там сидить старший сержант Бастіанов над підручником польової хірургії. Хотів нагримати, що не спить, та черговий заступився: "В бою ці недоспані ночі виправдають себе". Пізніше Бастіанов запевняв мене, що в разі необхідності навіть нескладну операцію зробить.

  Полковник кивнув головою, посміхнувся:

  - Це добре, Сашко, що віриш в людей. Але та віра не повинна затіняти слабостей і недоліків підлеглих. Ми, командири, маємо бачити як хороші, так і від'ємні риси характеру довіреної нам людини. Відпочивай, Сашко. Через п'ять годин - в дорогу. 

  - Слухаю! - козирнув Творогов і вийшов з намету.

  Коли стомлене сонце схилилося до верхівок дерев, дві півторатонки* повезли десантників на аеродром.** Зупинились неподалік сірого "Дугласа"***

ІСТОРИЧНЕ ДОПОВНЕННЯ:

*  - ГАЗ-АА (славнозвісна фронтова "півторатонка"). На ГАЗ-АА стояв 4-циліндровий двигун потужністю 40 к.с. Вантажопідйомність 1,5 т. Модифікації: ГАЗ-ААА, ГАЗ-410 (самоскид), ГАЗ-0330 (автобус), ГАЗ-42 (газогенератор) та ін. ГАЗ-АА складали більше половини автопарку Червоної Армії впродовж майже трьох десятків років, безвідмовно служили в усіх галузях народного господарства. Роки випуску 1932—1946. Був спрощеною копією вантажівки Ford-AA[1] з фанерно-дерев'яною кабіною, що випускався на заводі, збудованому спеціалістами фірми «Ford». Всього зібрано 829.808 автомобілів.

 ГАЗ-АА - фронтова "півторатонка"

** - Аеродром Ставки Верховного Головнокомандування. Підмосковні Митищі-Підлипки. 22 квітня 1942 року у складі 1-й авіатранспортної дивізії АДД (авіації дальньої дії) завершив своє формування 102-й полк. Місцем базування його було визначено підмосковний аеродром з красивою назвою Підлипки (нині місто Корольов). З аеродрому в Підлипках здійснювалися перекидання розвідувально-диверсійних груп в тил ворога і постачання партизанських загонів. Виліти були не дуже частими, але все з додаванням слова "спеціальні". А судячи з того, як ці польоти обставлялися, можна було зробити висновки про важливість завдання тих, хто ввечері піднімався на борт літака, а опівночі, доставлений екіпажем до місця скидання, зникав в темному отворі дверей...

Фотографія підмосковного аеродрому Підлипки. Німецька військова аерофотозйомка. 18 липня 1942 року.

  *** - Фірма "Дуглас ейркрафт" за час свого існування побудувала безліч машин, але ця залишилася в пам'яті учасників Великої Вітчизняної війни просто як "Дуглас". Йдеться, звичайно, про знаменитого DC-3 і його численних варіантах. DC-3 був спроектований на замовлення авіакомпанії Амерікен Ейрлайнз в 1935 році і спочатку називався DST. При роботі над цією машиною був використаний досвід створення попереднього літака фірми DC-2, загальна компоновка якого повністю збереглася. Оскільки DC-2 користувався на ринку значним успіхом, то конструкція DC-3 відразу враховувала вимоги масового виробництва.

В рамках програми ленд-лізу ці машини поставлялися і в Радянський Союз

  Douglas DC-3 (Дуглас DC-3, інші позначення - C-47, C-53, R4D, "Dakota", Лі-2 (в СРСР), Showa L2D2 - L2D5 (в Японії)) - американський близькомагістральний транспортний літак з двома поршневими двигунами. Розроблений підприємством Douglas Aircraft Company. Перший політ - 17 січень 1935 р. Випускався в безлічі пасажирських і транспортних варіантів, в США і Японії - до 1945 року, в СРСР - до 1952 р. Один з наймасовіших літаків в історії світової авіації: серійний випуск, з урахуванням всіх модифікацій і ліцензійного виробництва поза США, склав 16 079 машин.

  Зоряним часом для літака стала Друга світова війна, коли постала гостра необхідність в транспортному літаку великої дальності дії для централізованих перевезень, транспортування особового складу і зв'язку. Військовий варіант літака отримав назву C-47 Skytrain. На відміну від цивільної версії, він мав більш потужні мотори і посилений зсередини корпус. Зовні військова машина відрізнялася наявністю великого люка вантажного відсіку, розташованого на лівому борту фюзеляжу. Компонування пасажирських крісел відрізнялася в залежності від ролі літака.

  Поступово ці літаки проникли в Європу, а потім і в СРСР, де випускався ПС-84 (ліцензійний варіант DC-3), а потім Лі-2, який представляв собою варіант ПС-84, перепроектований під радянські мотори та ДСТУ. А в Японії DC-3 отримав назву Showa L2D.

  З самісінького ранку Творогов з нетерпінням подумки повторював: "Швидше б у політ. Швидше!". А тепер, поглянувши в небо - у той бік, куди візьме курс літак, а потім озирнувшись на гостроверхий ліс, за яким стояла Москва, відчув, як защеміло в серці. Знову згадались Брянщина, холодне партизанське життя. Немов почув, як під ногами захрустіли сухі гілки, й одразу ж долинув голос полковника: 

  - Ходити безшумно. Пам'ятайте, ворог не спить, він прослухує кожен наш крок.

  Ні, слова Медвєдева не причулися - Дмитро Миколайович на ходу інструктував когось з десантників.

  Творогов наказав людям вишикуватись і доповів полковникові:

  - Група до вильоту готова!

  Дмитро Миколайович мовчки махнув рукою: рапорт, мовляв, прийнято. Ступаючи перед строєм, він пильно вдивлявся у вічі кожному, наче запитуючи: "Ви готові через кілька годин ступити на землю, окуповану фашистами?" Й усі - карі, сірі, голубі, зеленкуваті очі десантників беззвучно відповідали: "Готові!".

  - Щасти вам, друзі, - сказав по-цивільному полковник. 

  Потиснувши руку кожному, він підступився до Творогова й півголосом мовив:

  - До зустрічі в Мухоїдах.

  - Єсть, до зустрічі в Мухоїдах! - чітко відповів командир групи.

Група бійців загону "Переможці" перед забросом у ворожий тил. Червень 1942.
Судячи з усього, це не перша група десантників Творогова. Можливо, це друга група Кочеткова,
або третя група Федора Пашуна і Володимира Фролова або четверта група 
Сергія Трохимовича Стехова, або ж п'ята група (20 червня 1942 г.) під командуванням 
Дмитра Миколайовича Медведєва.

  Виглядав Олександр по-молодецькому, бадьоро. Був у новому обмундированні. Впоперек петлиць - по рубіновій шпалі. На пілотці іскриться п'ятикутна зірка. А пілотка на голові (так щільно постриженій машинкою, що аж тіло біліє з під стрижки) збилася на праву скроню. Губи - рожекуваті, трішечки припухлі, на щоки уже встигла лягти весняна смага.

  Загуркотіли мотори, й Дмитро Миколайович наказує:

  - Сідайте в літак!

  - Налі-во! - командує Творогов. - За мною, кроком руш!

  Зашелестіла трава під чобітьми, повилась до "Дугласа"  недовга людська вервечка.

  Пропустивши усю групу, Творогов ступив на металевий трап. В квадраті дверцят на мить замерла його струнка постать, потім і вона зникла в темному салоні.

ПІД ЧАС ПОЛЬОТУ...

  Літак стрепенувся. Завихорилась під крилами суха торішня трава. "Дуглас" промчав стартовою смугою і злетів у повітря.

  Якийсь час десантники сиділи мовчки, звикали до сутінків. Відкинувшись на спинку сидіння, Творогов пробував відгадати, про що думають його бойові побратими.

  Ну, хоча б цей тульчанин старшина Ніколаєв? Олександр добре знає його. За два с половиною роки до служби в армії він залишив рідне село Манішино на Тульщині й перебрався до Москви. На одному із столичних заводів освоїв професію облицювальника холодильних установок. Там його призвали до лав Червоної Армії. На прикордонній заставі, де проходив військову службу, вважав себе корінним москвичем.
  Першого ж дня війни комсомолець Ніколаєв вступив у бій з фашистами. Тоді на білоруське село, де бійці прикордонники увечері давали концерт, а потим - до самісінького світанку стогували колгоспне сіно, - упали перші фашистські снаряди. Воїни кинулись до своєї застави, схопили з пірамід зброю і вступили в бій.
  Старшина Ніколаєв потрапив у оточення. При зустрічі з Твороговим він вишикував чотирьох бійців і звернувся до капітана:
  - Дозвольте вступити під ваше командування!
  А про що думає Пилип Курінний?..

Рядовий Курінний Пилип Іванович.
Фото післявоєнне, 1960-70 роки...
З чотирнадцяти десантників він і Северіно Бургеніо
залишилися живими та були
свідками тих трагічних подій.
З великою допомогою Пилипа Івановича
була написана ця книга.

  Він схилився плечем на дюралеву обшивку й заплющив очі. Тоді вони були мокрі від сліз. Боєць-прикордонник впав в роспач. Стояв ошелешений, вимазаний у багнюку.
  - Товаришу командир... Невже всьому кінець? Невже відтепер наше місто омут, в болоті, а вулицями міст і сіл розгулюватимуть чужинці?
  У Творогова й самого сльоза наверталася на очі, але він, як виявилось, був єдиним кадровим командиром, комуністом серед приголомшеної несподіваним нападом ворога групки прикордонників. Тож не мав права виказувати слабкість. Щоб заспокоїти бойців, скомандував:
  - Шикуйсь! Рівняйсь! Розрахуйсь! За мною - кроком руш!
  Розгублене: "Куди ж крокувати? Ми у ворожему кільці" обірвав рішуче:
  - Розмови в строю! Ворога йдемо бити. - А по хвилі ще й попередив: - За дезертирство - ростріл на місці.
  Навіть сам злякався жорстокого слова, що злетіло з вуст. Але розважив: інакше не можна в такій обстановці - треба вивести людей з жахливого оціпеніння, вселити в них віру, що вони - нескорені доти, доки виконують свій обов'язок перед Вітчизною.
  Творогов добре знає: те запитання "Куди ж крокувати?" задав рядовий Пилип Курінний. Через два тижні, коли група збільшилась втроє і мала на своєму рахунку кілька вдалих бойових операцій на шляхах, якими рухались на схід колони фашистських автомобілів, танків та бронетранспортерів, Курінний на одному з привалів півголосом замугикав:

Пройдешь, товарищ, все бои и войны,

Не зная сна, не зная тишины...

  - Добре, коли людині пісня на душу лягає, - мовив капітан.

  - Як же їй не лягати? Гітлерівців б'ємо! - бадьоро відказав Пилип.

  Поступово Курінний став у групі потрібною людиною. В когось порвався чобіт, до нього: "Полагодь-но, друже Пилипе". Чийсь карабін зіпсувався - знову ж: "Товаришу Курінний оглянь..." Немає вибухівки, а треба підірвати ворожу автомашину з продовольством, Пилип Іванович похмурий, як осіння ніч. Йде собі окремо й усе щось метикує. А тоді раптом:

  - Товаришу командир, знайшов!

  Хлопці за це "знайшов" прозвали Пилипа Архімедом. Коли вперше його так охрестили, Курінний образився, пов'язуючи це ім'я із словом "мед". Хтось з товарішів дорікнув йому за необізнаність в історії стародавнього світу, потім пояснив значення для науки Архімедових відкриттів.

  - А звідки мені знати про того Архімеда? - відбувся жартом Пилип. - Я разом із ним на одній заставі не служив.

  Невдовзі під керівництвом того винахідливого Курінного бійці підрізали дві опори під мостком на шосе, прилаштували важіль, і перша ж автомашина опинилася задніми колесами в пастці.

  Творогову згадалось - напередодні вильоту Пилип Іванович одержав листа від рідних. Розповів друзям про сина, а відповісти так і не встиг - не вистачило часу.

  Сержант Микола Лукашенко дивився в круглий ілюмінатор, за яким де-не-де мерехтіли зорі. Микола посміхався, немов летів уже над рідною білоруською землею.

  Капітан хотів було гукнути Миколі, щоб заспівав щось веселеньке, та помітив - на його обличчя набігла зажура, і відкинув свій намір. Війна навчила Творогова: не можна штучно підігрівати веселощів, так само, як і приборкувати їх.

  - На війні хвилини сміху - то цілющий бальзам, - любив повторювати полковник Медвєдев. - Хвилини роздумів - теж корисна штука. Заглибившись у роздуми боєць підсумовує прожите й пережите, робить важливі висновки. А ще, вимітає увесь мотлох, який засмічує добру надію... Не треба будити в таку хвилину веселощів або почуття гумору. Все це прийде пізніше, коли виникне відповідна обстановка.

  Богодист схилив голову на кулаки, втупив погляд у днище салону. Може, згадує свою дружину Олену з донькою Світланкою, якій недавно звернуло на другий рік? Війна застала їх на кордоні. Острівець серед синіх хвиль Балтійського моря, де Михайло був начальником прикордонної застави, вмить зачорнів вирвами од ворожих снарядів. Молодший лейтенант Богодист схопився, помчав на берег, куди вже підпливали фашистські катери. Організовавши оборону, він відірвався на хвилинку - написав на аркушику кишенькового блокнота: "Олесю! Не переч - сідай на човна і на материк. Виконуй усе, що накаже старшина. І всім дружинам прикордонників передай мій наказ: без гамору, без сліз - на човна! І швидше! Ми відіб'ємо атаку ворога і заберемо вас на острів. Бережи Світлячка. До зустрічі, кохана. Твій М."

  Не вернувся Богодист на прикордонний острів. Лісами йшов, а де й повз, щоб пробратися до своїх. Потім доля його звела з капітаном Твороговим. Неквапливий, задумливий Михайло - просто красень. Від природи кмітливий і винахідливий, він швидко привернув до себе увагу командування. Воїну згодом доручили виконувати складні розвідувальні операції.

  Ніби протилежність Богодиста з його неквапливою розважливістю - санінструктор Гомер Бастіонов. Швидкий, гострий на слово Гомер аж ніяк не вкладався в повільно-величні гексаметри свого іменитого древньогрецького тезка. Предки Гомера Бастіонова, як і автор "Одіссеї" та "Іліади", в сиву давнину жили на землях Еллади, але доля-примхливиця одного похмурого світанку підхопила їх на свої крила та й понесла через море Понтійське - на благодатні узгір'я Кавказу. Голод спонукав злиденних грецьких селян залишити свій легендарний край.

  Закінчивши в Тбілісі середню школу, Бастіонов успішно склав вступні екзамени й був зарахований на біологічний факультет Московського універсітету імені Ломоносова. Його полонив підводний дивосвіт, де, як і на землі, живе багато різного населення. Друзям Гомер жартома говорив:

  - Ми, люди, маємо у п'ять разів меншу житплощу, ніж риби, а почуваємось господарями планети. Цікаво, що думають з цього приводу риби?

  Щирий альтруїст Бастіонов люто ненавидів гітлерівців. Він тяжко пережив звістку  про загибель свого друга студента Олега Чорного, який у групі розвідників ходив за лінію фронту. Сльози, немов роса з каштанових горіхів, падали з Гомерових очей. Потрясаючи в повітрі листом Олегової матері, запитував товаришів:

  - Що відповісти їй? Написати: "Загинув смертю хоробрих"? Тоді вона вправі запитати мене: "А хіба ти боягус, що живеш?" Я не боягус! Я хочу на фронт. На фронт хочу, щоб помститись за Олежку!

  Медведєв гостро сприйняв розпач юнака, проте не дав Творогову заспокоювати Гомера:

  -Не треба... Хай відведе душу.

  А потім підкликав Бастіонова:

  - Старший сержант, хочете на фронт?

  - Так точно! - виструнчився Гомер.

  - Відправлю вас з першою групою, - пообіцяв полковник. - Але при одній умові - якщо опануєте парашутну справу. Знаю, зі стрибками у вас поки що не все гаразд...

  Після цієї розмови Бастіонов на тренуваннях з парашута виявляв неабияку завзятість, щоразу просився на додатковий стрибок. А ночами, коли лісовий табір засинав, Гомер брав кисет запашного тютюну, що регулярно надсилала йому з Тбілісі сестри Анна и Олімпіада, й заходив у намет чергового.

  - Закуримо? - розшморгував очкурець кисета. - Грузинський, пахучий. Такий ніде в світі більше не росте.

  Черговий офіцер добре знає, навіщо та хитрість, і незлобиво бурчить:

  - Тут стороннім заборонено... Побачить начальство - мені перепаде.

  - Не побачить. Закуріть собі, а я вже піду, - каже Гомер. - Ще тютюнцю лишу, аби в ночі вам не було скучно...

  - Посидь трохи, - зважується черговий. - Тільки ж тихо...

  - Як сомик у воді мовчатиму, - погоджується Бастіонов і виймає з-за пояса книгу "Польова хірургія".

  - Значить, лікарем хочеш стати? - запитує черговий.

  - На фронті знадобиться. Я курси санінструкторів ще в університеті закінчив. Але знання поверхові, тепер поглиблюю.

  Гомер ледь помітно ворушить губами - шепоче. Може, повторює нову тему з польової хірургії? Щоб не докучати Бастіонову, Творогов переводить погляд на ілюмінатор: темні лісові масивичергуються з блідими латками полянок і лугів. Ось під крилом літака пропливло немов розсип іграшкових кубиків, якесь містечко. В тих різноманітних кубиках живуть люди, здебільшого непридатні до військової служби. Як його мати Анастасія Андріївна, як маленька сестрина донька.

  Замиготіла червона лампочка над кабіною пілотів. Невже, пора? Творогов глянув на годинник. Ні, рано для висадки... Аж ось за ілюмінатором безладно замелькали спалахи. Літак здригнувся, неначе хтось ззовні стусанув його.

  - Б'ють зенітки, - підхопився Свиридов, який досі сидів мовчки - куняв, чи, може, подумки розмовляв з дружиною Ларисою.

  Снаряди вибухали біля самого літака. Прожектор намацав "Дуглас", немов гарячим язиком лизнув круглі ілюмінатори.

  - Невже зіб'ють? - з досадою в голові запитав радіст Свиридов.

  - Якщо зіб'ють, то ми це зразу відчуємо, - напівжартома відповів Бастіанов.

  Зринув нервовий смішок. Бійці заворушились, немов прокидаючись від сну.

  Ще кілька яскравих спалахів і знову за віконцями темрява. Лише внизу, наче в чорній, бездонній криниці, метляються вогні. Там, на землі, йде бій. Він не вщухає навіть уночі.

  З кабіни визирнув пілот:

  - Перетнули лінію фронту.

  Десантники загомоніли.

  - Лемешев,**** давай пісню! - басовито гукнув Гомер.

  - Можна й пісню, - розправив плечі Лукашенко.

  Микола найбільше з-поміж усіх любить поспівати. За це в підмосковному таборі хлопці прозвали його Лемешевим. Дарма, що в сержанта не лемешевський тенор, а ліричний баритон, - Лемешев та й годі.

  - Мабуть летимо над Україною, - мовив Пилип Курінний. - Тож давайте української заспіваємо. Ну, товаришу сержант, моєї ріднесенької.

  Пилип Іванович виріс у Сибіру, та смаку до рідної пісні не втратив - від матері перейняв.

  У салоні всупереч монотонному гудінню моторів мрійливо забриніло:

Девлюсь я в небо

Та й думку гадаю, 

Чому я не сокіл,

Чому не літаю...

  Потім пісні пішли одна за одною. Вогнисті комсомольські змінялися жартівливими. А ті ліричними - про таке кохання, що аж за серце бере.

  Капітан задумався - пісня навіяла щемливий спомин. Ніби немає війни... Ніби на запиленій вантажці їде він з бійцями-прикордонниками до хліборобів сусіднього з заставою села. Мають виступити перед трудівниками з концертом, а потім - до сьомого поту! - подаватимуть снопи у гуркітливу молотарку...

  Спомин обірвався - хтось торкнувсь рукою до капітанського плеча. Підвів голову. Перед ним - командир екіпажу літака.

  - Чортівня якась! Смуга туману почалася.

  - Широка?

  - Хтозна... Землю наче ватою встелило. Доведеться повертати назад.

  - Та ти що? - стрепенувся Творогов, уявивши, що після таких збирань і проводів вони знову з'являться в таборі.

  - З курсу не збилися? - тамуючи хвилювання, запитав капітан.

  - Не збилися.

  - Тоді висадиш нас в туман. Не звикати. По-всякому доводилось.

  - Згідно з інструкцією я мушу вернутися, - заявив льотчик.

  - Облиш, друже, - махнув рукою Творогов. - Назад вистрільну кулю у дуло не повернеш. Так і нас!

  - Хай буде по-вашому, - нарешті погодився льотчик і пішов у кабіну.

  Капітан визирнув в ілюмінатор: на сході займається світанок, внизу кипить-клубочиться молочна піна туману.

Посилання

ДАЛІ ЧИТАТИ КНИГУ

  **** - Сергій Якович Лемешев (27 червня [10 липня] 1902, с. Старе Князєва, Тверська губернія - 26 червень 1977, Москва) - російський радянський оперний співак (ліричний тенор), оперний режисер, педагог. Народний артист СРСР (1950). Лауреат Сталінської премії другого ступеня (1941).