Богодист Михайло Васильович (1913 - 9 червня 1942)

 

ДЕСАНТ КАПІТАНА ТВОРОГОВА

Це, заснована на реальних подіях повість не просто один з мільйонів епізодів Другої Світової Війни (1939-1945рр.), це також розповідь про те, як героїчно загинув мій двоюрідний дід - Богодист Михайло Васильович, розвідник, учасник розвідувально-диверсійної групи Олександра Творогова. Автор книги "Десант капітана Творогова", Микола Курильчук, на превеликий жаль, померший у лютому 2004 року, не залишив мені можливості отримати від нього як автора, офіційного дозволу на публікацію його книги в інтернеті. І все ж, через свій блог, я наважився і вирішив зробити цю історію доступною та відкритою для всіх тих, хто не байдужий до загиблих за Перемогу та звільнення української землі від німецько фашистських загарбників...

Богодист Михайло Васильович

- Молодший лейтенант,

- Розвідник,

- Десантник,

- Мій двоюрідний дідусь,

- Рідний дядько мого батька,

- рідний брат моєї бабусі Ганни Шерстюк (Богодист).

Героїчно загинув 9 червня 1942 року...

Молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович,
десантник розвідувально-диверсійної групи
Олександра Творогова.

Богодист Михайло Васильович -

Дата народження - 1913 рік.

Дата загибелі - 09.06.1942 рік.

Сім'я, в якій народився і виріс Михайло, походила із села Онищенки,  

кременчуцького району, полтавської області, Україна. 

У Свідоцтві про народження (метриці) його рідних сестер Ганни 

та Анастасії записано, що народилися вони в селі Рокитне, 

кременчуцького району.

(Онищенки знаходяться за 7-8 км від села Рокитне).

У книзі Курильчука «Десант капітана Творогова» повідомляється, що 

в Михайла була дружина Олена і донька Світлана. Після війни вони 

жили в селі Щербаки, кременчуцького району, полтавської області, 

Україна. Пізніше переїхали до Кременчука. 

Богодист Михайло Васильович разом з 

дружиною Оленою. 1940 рік.

Ця фотографія - подарунок рідній сестрі Михайла - 

Анастасії (Наці) - моїй двоюрідній бабусі.

Донька Михайла та Олени, - Світлана

Що відомо про військову 

кар'єру Богодиста Михайла Васильовича?

Учасник Другої світової війни з 1941 року. Закінчив курси молодших лейтенантів. Найімовірніше, він воював з Олександром Твороговим і був із ним з однієї військової частини. На початку війни військова частина, в якій бився Творогов, потрапила в оточення. Молодий боєць не розгубився. Разом із товаришами він попрямував із лісів Білорусії до лінії фронту, знищуючи дорогою ворожі автомашини. Восени 1941 року група бійців, можливо, серед яких був і Богодист М.В., на чолі з Твороговим опинилася в Брянських лісах, де і приєдналася до загону Медведєва Д.М. 

З книги «Медведєв Д.М. Сильні духом»:

"Медведєв Д.М. згадує про формування розвідувально-диверсійного загону «Победители» - 

«З'явившись до мене, він діловито запитує, коли і куди нам належить летіти. Що його участь у загоні - питання вирішене, це для Саші Творогова поза сумнівами.

- А хлопців візьмете? - запитує він, маючи на увазі наших брянських партизанів, і тут же радить: - Добре б Дарбека Абдраїмова, і ще знайдеться чоловік двадцять. Списочок я вам складу...

...Усі погодилися, що слід включити в загін кілька уродженців Західної України, які добре знають її. Знайти і підібрати цих товаришів було доручено Творогову.

...Наш загін - поки ще московський - ріс не по днях, а по годинах. Люди йшли і йшли - ми зі Стеховим не встигали приймати всіх охочих. Кожен із новачків просив до того ж, щоб прийняли в загін одного-двох його знайомих. Іноді ці знайомі дзвонили і з'являлися самі..."

   Молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович, героїчно загинув 09.06.1942. 9 червня 1942 року купка бійців із 14 бійців загону «Переможці» під командуванням Олександра Творогова прийняла жорстокий і нерівний бій біля села Торчин, Черняхівський район, Житомирська область, (нині село Вишневе) і билася до кінця. Дванадцять десантників склали в ньому свої голови, серед яких був і молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович. Тільки Філіпу Курінному та іспанцеві Северино Бургеніо вдалося вирватися з кільця. Вони довго блукали лісами, поки не зустріли місцевий партизанський загін.

   09.06.1942 Богодист Михайло Васильович загинув в селі Торчин, що у Черняхівському районі, Житомирської області (нині село Вишневе), і похований у братській могилі в селі Селянщина, Житомирської області.

   У Книзі пам'яті та скорботи Полтавської області короткий запис:

«Богодист Михайло Васильович, 1913 р. Мол. лейтенант. Загинув: Червень. 1942 р. [с. Рокитне Кременчуцького р-ну, КП-06-500]»

Відстань від села Торчин (Вишневе) до Селянщини 3,3 - 3,6 км.

У братській могилі, в центрі українського села Селянщина, що на Житомирщині, лежать 12 розвідників із 18-ти там похованих. Наречена одного з розвідників - Миколи Лукашенка, - написала свої спогади. Епіграфом до них стали рядки з вірша Сергія Острового для пісні «Солдатка»: 

                                   "А в краю неблизком: холмик, да скамья.

                                                             Там под обелиском спит любовь твоя."

Пам'ятник і могила загиблим героям-десантникам 

у червні 1942 року в центрі села Селянщина, 

Житомирської області, Україна.

Напис на пам'ятнику - ПОДВИГУ ВАШОМУ ІМ'Я - БЕЗСМЕРТЯ

  1.  Капітан Творогов Олександр А.Ф.....................................ЗАГИНУВ

  2.  Молодший лейтенант Лапотніков А.А.............................ЗАГИНУВ

  3.  Рядовий Бринцев М.М........................................................ ЗАГИНУВ

  4.  Рядовий Свиридов І.В. ........................................................ЗАГИНУВ

  5.  Рядовий Сафронов В.В. ......................................................ЗАГИНУВ

  6.  Рядовий Фернандес Альфредо Фернандес (іспанець)...ЗАГИНУВ

  7.  Рядовий Бастіанілі Г.І..........................................................ЗАГИНУВ

  8.  Рядовий Лебедєв В.А. ..........................................................ЗАГИНУВ

  9.  Старшина Ніколаєв М.М. ..................................................ЗАГИНУВ

 10. Рядовий Касамос Хауз ......(іспанець)...................................ЗАГИНУВ

 11. Старший лейтенант Пономарьов С.А. ............................ЗАГИНУВ

 12. Рядовий Андрейко М.М. .......................................................ЗАГИНУВ

 13. Рядовий Мінаєв І.В. ...............................................................ЗАГИНУВ

 14. Рядовий Жуков А.А. ..............................................................ЗАГИНУВ

 15. Рядовий Помоз Т.Є. ...............................................................ЗАГИНУВ

 16. Ст лейтенант Лукашенко Н.А. .........................................ЗАГИНУВ

 17. Мл лейтенант Завалей П.А. ..............................................ЗАГИНУВ

 18. Мл. лейтенант Богодист М.В. ............................................ЗАГИНУВ

Аеродром у підмосковних Подлипках 

- відправна точка

   22 квітня 1942 року в складі 1-ї авіатранспортної дивізії АДД (авіації дальньої дії) завершив своє формування 102-й полк. Місцем базування його було визначено підмосковний аеродром із гарною назвою Підлипки (нині м. Корольов).

Фотографія підмосковного аеродрому Підлипки. Німецька військова аерофотозйомка.  18 липня 1942 р.

   З аеродрому в Підлипках здійснювалося перекидання розвідувально-диверсійних груп у тил ворога і постачання партизанських загонів. Вильоти були не дуже-то частими, але все з додаванням слова «спеціальне». А судячи з того, як ці польоти обставлялися, можна було зробити висновки про важливість завдання тих, хто ввечері піднімався на борт літака, а опівночі, доставлений екіпажем до місця скидання, зникав у темному отворі дверей.

Перші десантники загону «Переможці»

   Радянський партизанський розвідувально-диверсійний загін «Переможці», під керівництвом офіцера НКВС Медведєва Дмитра Миколайовича, почав діяти з червня 1942 року по березень 1944 року на території Рівненської та Львівської областей, окупованої фашистами Української РСР.

Офіцер НКВС

Дмитро Миколайович Медведєв

   Найпершим завданням загону було закидання невеликих груп, спеціально навчених десантників, у тил ворога з метою збору інформації та дезінформації ворога і підриву його діяльності.

   До травня 1942 року формування загону завершилося. Командиром його призначили Д. М. Медведєва, комісаром - С. Т. Стехова, начальником штабу - Ф. А. Пашуна, помічником командира з розвідки - О. Ф. Творогова, начальником медично-санітарної служби - А. В. Цессарський...

   Місцем дій загону «Переможці» було визначено Сарненські ліси. Однак із метою конспірації, прагнучи відвернути увагу фашистської контррозвідки від цих місць, вирішили викинути загін у Мозирські ліси, звідки потім йому належало діставатися пішки в заданий район. Подібний прийом використовували в практиці омсбонівських спецзагонів і спецгруп багаторазово.

Група десантників загону «Переможці» перед закиданням 

у ворожий тил. Червень, 1942 р.

   Єдиним швидким і порівняно зручним шляхом проникнення в глибокий ворожий тил оперативно-розвідувальних груп був повітряний - викидання з літаків. Медведєв ухвалює рішення почати 

негайно парашутну підготовку всього особового складу свого загону. Першими здійснюють тренувальні стрибки офіцери на чолі з командиром. Приклад Медведєва і його помічників справив великий моральний і виховний вплив на рядових бійців.

  Складність обстановки навесні 1942 року, відсутність достатньої розвідувальної інформації з глибокого тилу вимагали невідкладного викидання загону Медведєва в райони Західної України. Склад загону - значний, близько 100 осіб, і одночасне викидання такої групи, на що знадобилося б 15-20 літаків, виключалося. Потрібно діяти поетапно, викидати загін ланками, а час не чекає. Медведєв прагнув вилетіти з першою ж ланкою, і знадобилося чимало зусиль, щоб утримати його від цього кроку.

   Із книги Гладкова Т.К. «Легенда радянської розвідки - М Кузнєцов»: 

«З весни 1942 року забезпечення партизанів було покладено на 1-шу транспортну дивізію авіації дальньої дії (АДД), якою командував полковник В.Є. Нестерцев. У дивізії було три полки: 101-й під командуванням знаменитої льотчиці підполковника Героя Радянського Союзу В.С. Гризодубової, 102-й - підполковника Б.Л. Осипчука і 103-й - полковника Г.Д. Божка.

АДД - звучало голосно і гордо, але більшу частину парку дивізії становили американські літаки «Сі-47», відомі як «дугласи», в СРСР було налагоджено виробництво їхніх дублікатів під назвою «Лі-2». Літаки ці виявилися вражаючої надійності та живучості (як виявилося пізніше - і довголіття, бо літали вони до самих шістдесятих років). Але зовсім не дальності. Для збільшення останнього показника на літаках встановлювали додаткові внутрішньофюзеляжні бензобаки.

Американський військово-транспортний літак Douglas C-47

Радянський варіант Douglas C-47 - військово-транспортний літак Лі-2

Злітали літаки з підмосковного аеродрому Підлипки, майбутньої столиці вітчизняного космічного та іншого ракетобудування, переважно ночами. «Дуглас» міг узяти на борт щонайбільше п'ятнадцять десантників зі зброєю та спорядженням; якщо потрібно було перекинути повітрям і якийсь додатковий вантаж, кількість ця відповідно зменшувалася. А це означало, що для закидання загону Медведєва потрібно було зробити до десяти рейсів. Перші сім рейсів здійснив екіпаж капітана Івана Миколайовича Володимирцева, якого вже після війни медведєвці по праву і справедливо нарекли ветераном свого загону.»

Вирішено було десантувати загін не одночасно, а невеликими групами в кілька заходів. Місцем збору всіх груп загону в тилу ворога було визначено місцевість поблизу села Мухоїди, на кордоні Поліської та Рівненської областей. Нині це село Кіров у Гомельській області.

Місцем дій загону «Переможці» було визначено Сарненські ліси. Однак із метою конспірації, прагнучи відвернути увагу фашистської контррозвідки від цих місць, вирішили викинути загін у Мозирські ліси, звідки потім йому належало діставатися пішки в заданий район. Такий прийом використовували в практиці ОМСБОНівських** спецзагонів і спецгруп багаторазово.

** ОМСБОН НКВС СРСР - Окрема мотострілецька бригада особливого призначення НКВС СРСР

Місце висадки десантників помічене червоним.

ПІДГОТОВКА ДЕСАНТНИКІВ

   З книги «Медведєв Дмитро. Сильні духом»

Автор і письменник Д. М. Медведєв (1898 - 1954) - Герой Радянського Союзу,

командир великих партизанських загонів під час Великої Вітчизняної війни.

війни:

   «...Підготовка загону зайняла близько місяця. На околицях Москви, у лісі, було розбито табір. Живучи там, ми щодня тренувалися у стрільбі, вивчали тактику. Поблизу табору було озеро, і, скориставшись цим, ми стали практикуватися в будівництві плотів, переправлялися на них із берега на берег.

      У вільні години розучували пісні. Не просто співали, а саме розучували. Великими ентузіастами і майстрами цієї справи виявилися Цессарський і його друг Гриша Шмуйловський. Вони як ніхто любили пісню, розуміли, що в ній є сенс, а головне - усвідомлювали, що вона має послужити добру службу в нашому партизанському житті. Вони так і говорили: «Потрібно взяти із собою туди побільше пісень!»"»

Зі щоденника партизана-розвідника Валентина Семенова:

Партизан-розвідник

Валентин Семенов

«...Хоча загін був сформований з уже обстріляних людей (Семенов має на увазі раніше отриманий військовий вишкіл і бої за Москву в складі Особливої бригади військ НКВС), навчання тривало з іще більшим завзяттям. Вивчали фашистську зброю, мотоцикли, німецькі броньовики і парашути. Робили багатокілометрові маршрути з повним викладенням, але цього разу партизанським строєм, «гуськом», один за одним стежкою...

Парашутної справи нас навчав майор Потапов. Спочатку ми тренувалися «на лямках» у клубі НКВС, на Дзержинській вулиці, де вивчали й укладання, а потім поїхали на тренувальні стрибки в Тушино. Стрибали ми з американських транспортних двомоторних Дугласів у районі Щелковського водосховища, якраз біля батареї зенітників. Побачивши літаки незнайомої марки, на зенітній батареї зіграли бойову тривогу, і стовбури гармат загрозливо попрямували в наш бік. Добре, що для «пристрілки» спочатку викинули Бориса Чорного, який повис на дереві і швидко звідти стягнули пильні зенітники. Після короткого допиту дали відбій, і за кілька хвилин Дуглас, зробивши коло, висипав близько 50 парашутистів. Усі приземлилися благополучно...»

Викидання першої групи десантників 

під командуванням капітана Творогова

25 травня 1942 року

   Людей для першого десанту відібрали з найкращих. Із 14-ти парашутистів четверо були офіцерами (це слово вже починало, поки що неофіційно, побутувати в армії), двоє - радистами.  

Фото для наочного уявлення. Частково відноситься до теми.

На фото - аеродром у Підлипках. Лейтенант Н.Ф. Дзагомов

перевіряє озброєння парашутистів перед посадкою їх у

літак під час тактичних занять десантної частини, (1942 р.)

   Десантників підвезли на автобусі. Перед вильотом до літака підкочували легкові машини. Це приїжджали проводжати пасажирів генерали й офіцери НКВС, якісь цивільні, керівництво з'єднання і полку. Цей перший, т.зв. «спеціальний» виліт групи десантників загону «Переможці» відбувся 25 травня 1942 року. Вечірній захід сонця розмалинив півнеба. Прохолодний вітерець гуляв молодою травою. Повітря прозоре, немов кришталь. Пахло бензином. Це ПС-84* під бортовим номером 1842401 «заковтував» пальне на далеку дорогу. Члени екіпажу закінчили підготовку до вильоту. Запустилися мотори, задраїлися двері і машина покотила на зліт... 

*Лі-2 (Лісунов модель 2-а) - радянський військово-транспортний літак, виробництво якого було розпочато 1942 року в Ташкенті на базі пасажирського літака ПС-84 (1939), створеного, своєю чергою, на базі ліцензійного виробництва американського Douglas DC-3.

Викидання першої групи десантників 

під командуванням капітана Творогова

25 травня 1942 р.

Творогов, Олександр Федорович

народився між 1917-1919

загинув 9 червня 1942 р.

Кадровий склад Органів Державної Безпеки СРСР

Військова кар'єра. Проходження служби

На 03.01.1939 навчався в Московській МКШ (Міжкрайовій Школі) 

НКВС Наказ НКВС СРСР № 10 від 03.01.1939

Звання:

З 03.01.1939 сержант державної безпеки Наказ НКВС СРСР № 10 від 03.01.1939

Нагороди:

Після героїчної загибелі 9 червня 1942 року, посмертно нагороджений 

званням Капітана.

До списку десантників входили:

1. Капітан Творогов Олександр Федорович.

2. Старший лейтенант Лукашенко Микола. О. Позивний - Лемешев.

3. Молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович, - начальник прикордонної застави, помічник Творогова в десантній групі.

4. Молодший лейтенант Лапотников Олександр. О.

5. Молодший лейтенант Завалій П.П.

6. Старшина Ніколаєв Микола Миколайович. Позивний - "Тройник". 

7. Старший сержант Бастіанов Гомер І. Санінструктор у групі.   

8. Рядовий Бринцев Микола М. - перший радист групи, радист, досконало володів рацією.

9. Рядовий Свиридов Іван В. - другий радист групи, радист, досконало володів рацією.

10.Рядовий Софронов Віктор В. москвич.

11.Рядовий Лебедєв Василь.

12.Рядовий, іспанський льотчик Альфредо Фернандес - Alfredo Fernández Villalón.

13.Рядовий, іспанський льотчик Северіно Бургеніо - Severino Burgueño. ВИЖИВ

14.Рядовий Курінний Пилип Іванович. Позивний - "Архімед", Ординарець капітана Творогова. ВИЖИВ

   Звідки у складі групи іспанці? Вони були з числа тих іспанських товаришів, які свого часу воювали за свободу своєї Батьківщини і потім втекли від фашистського терору Франко. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, іспанські антифашисти, які знайшли у нас свою другу батьківщину, стали просити Радянський уряд про відправку їх на фронт.

   Але бойова дійсність внесла суттєві корективи в цей план. На ділі групи загону внаслідок різних причин, і насамперед через неточні викиди з літаків, виявлялися відірваними одна від одної на відстані до 500 км. Шлях деяких із них до місця зустрічі загону був пов'язаний із важкими походами, важкими боями і першими втратами

 

З книги «Медведєв Дмитро. Сильні духом»

Автор і письменник Д. М. Медведєв (1898 - 1954) - Герой Радянського Союзу,

командир великих партизанських загонів під час Великої Вітчизняної

війни:

«ГЛАВА ПЕРША

      Є в житті в кожного з нас хвилини найвищого підйому всіх сил, незабутні хвилини натхнення. У моєму житті, житті рядового комуніста, хвилини ці незмінно пов'язані з отриманням завдань партії. Щоразу, отримуючи чергове завдання - а з цих «чергових завдань» і складається вся біографія людей мого покоління, - я відчував цей непередаваний стан внутрішньої мобілізованості. Думка працює в одному напрямку; плани, розвиваючись, виростають у мрії; мрії, своєю чергою, набувають зримої реальності планів, з разючою ясністю бачиш свій завтрашній день, важкий і радісний, і хочеться братися негайно до справи, кожна хвилина зволікання здається нестерпною.

      Саме такий стан відчував я квітневим вечором сорок другого року, йдучи мовчазними, рано знелюдненими, затемненими вулицями Москви.

      Незадовго перед тим я повернувся з Брянських лісів, де протягом півроку командував партизанським загоном. І ось тепер мені доручено сформувати новий загін - групу людей, яка викинеться на парашутах у глибокий тил супротивника, у лісах Західної України, осяде там, згуртує навколо себе місцеве населення і поведе активну боротьбу проти німецьких окупантів.

...Сувора і незвично тиха вечірня, затемнена Москва, але така вона ще дорожча. На вулиці Горького, біля Центрального телеграфу, мене зупиняють червоноармійці з автоматами - комендантський патруль. Повз проносяться вантажівки з бійцями. «Идет война народная, священная война...» - долітає до слуху їхня пісня. Дорога здається нескінченно довгою.

      Попереду ніч, виснажлива, нескінченна... Тепер уже не вляжеться занепокоєння, не перестане млоїти бездіяльність, доки не поринеш із головою в нову, як завжди захопливу, хвилюючу своїм високим призначенням роботу, доручену партією.

Вранці наступного дня в номері готелю «Москва», де я тоді жив, з'являється Саша Творогов. 

Творогов Олександр Федорович

У 1942 році йому було 25 років...

З ним ми знайомі по Брянських лісах. Саша ще дуже молодий, йому трохи більше двадцяти, а виглядає він і того молодше. Він у новому літньому обмундируванні, яке йому не на зріст і стовбурчиться. Стрижений під машинку, з пухким юним обличчям, яке встигло вже засмагнути, Саша схожий на школяра або, точніше, на юнака - вихованця військової частини. Хто б сказав, що в цього юнака за плечима досвід бувалого партизана!...»

   Навесні 1942 року готель «Москва» більше нагадував штаб, ніж головний готель столиці, в якому до війни зупинялися депутати і партійні працівники вищого рангу. Тепер тут влаштувалися «люди у формі», а в тих, хто йшов у штацькому, вгадувалася стройова виправка. У трьох номерах готелю капітан Держбезпеки Дмитро Миколайович Медведєв формував розвідувально-диверсійний загін «Переможці».

Готель «Москва»

   На початку війни військова частина, в якій бився Творогов, потрапила в оточення. Молодий боєць не розгубився. Разом із товаришами він попрямував із лісів Білорусії до лінії фронту, знищуючи дорогою ворожі автомашини. Восени 1941 року група опинилася в Брянських лісах, де і приєдналася до мого загону. Так відбулося наше знайомство.

      У першій же операції Сашко зарекомендував себе відважним воїном: опинившись у складній обстановці, він проявив витримку, винахідливість і неабиякі здібності розвідника. Скоро він остаточно привернув усіх нас до себе своєю скромністю і старанням. Саша став начальником розвідки загону. На цій посаді він працював дуже успішно.

      Бажання здаватися старшим виробило в Саші звичку морщити чоло і якусь особливу стриманість. З'явившись до мене, він діловито запитує, коли і куди нам доведеться летіти. Що його участь у загоні - питання вирішене, це для Саші поза сумнівами.

      - А хлопців візьмете? - запитує він, маючи на увазі наших брянських партизанів, і тут же радить: - Добре б Дарбека Абдраїмова, і ще знайдеться чоловік двадцять. Списочок я вам складу...

      Незабаром приходить майор Пашун, начальник штабу загону, за ним майор Стехов, призначений заступником командира з політичної частини. Він підтягнутий, ретельно поголений. В армії Стехов недавно, але відчуває себе вже кадровим військовим. Він охоплений тим самим нетерпінням, що й ми з Твороговим.

- Чому саме тут? - запитує Творогов. - Чому не в Києві?

      - Вони, мабуть, вважають, що в Рівному, за півтори тисячі кілометрів від фронту, їм буде спокійніше. Адже Західна Україна - це, якщо можна так висловитися, молодша сестра в нашій великій радянській родині. Не рік, не два, а багато років вона перебувала на чужині. Тут довгий час господарювали австрійці, а після першої світової війни - польські пани. Збереглося куркульство, колишні поміщики з їхніми посіпаками; збереглися осколки петлюрівців, буржуазних націоналістів та інші запеклі вороги нашої Батьківщини. Ці люди, вірні своїй підлій натурі, служать тепер гітлерівцям. Тому-то гаулейтер Кох воліє сидіти в Рівному, а не в Києві. Але й тут йому не повинно бути спокою!..

      Усі погодилися, що слід включити в загін кілька уродженців Західної України, які добре знають її. Знайти й підібрати цих товаришів було доручено Творогову.

      ...Наш загін - поки ще московський - ріс не по днях, а по годинах. Люди йшли і йшли - ми зі Стеховим не встигали приймати всіх охочих. Кожен із новачків просив до того ж, щоб прийняли в загін одного-двох його знайомих. Іноді ці знайомі дзвонили і з'являлися самі...

...Підготовка загону зайняла близько місяця. На околицях Москви, у лісі, було розбито табір. Живучи там, ми щодня тренувалися у стрільбі, вивчали тактику. Поблизу табору було озеро, і, скориставшись цим, ми стали практикуватися в будівництві плотів, переправлялися на них із берега на берег.

   У вільні години розучували пісні. Не просто співали, а саме розучували. Великими ентузіастами і майстрами цієї справи виявилися Цессарський і його друг Гриша Шмуйловський. Вони як ніхто любили пісню, розуміли в ній сенс, а головне - усвідомлювали, що вона повинна послужити добру службу в нашому партизанському житті. Вони так і говорили: «Потрібно взяти із собою туди побільше пісень!»...

...Як командир загону, я користувався кожною нагодою, щоб поговорити з людьми про майбутнє життя. Піврічний досвід командування партизанським загоном у Брянських лісах давав змогу передбачити умови, в яких доведеться працювати, труднощі, які на нас чекають. Я розповідав про них товаришам, нічого не приховуючи, попереджаючи про поневіряння, про постійний ризик, з яким пов'язане життя партизана. І бачив по очах людей, які мовчки слухали, що небезпеки і поневіряння ні в кого не викликають страху.

   Перелетіти одразу в намічене місце, у Сарненські ліси Рівненської області, виявилося справою вельми важкою. Сарненські ліси були занадто далеко. Летіти над окупованою територією можна тільки вночі, а навесні ночі короткі: літак не встигне затемна зробити рейс і повернутися назад. До того ж поява радянських літаків могла привернути увагу гітлерівців до Сарненських лісів, і це одразу ж наражало загін на велику небезпеку. Ми вирішили тому летіти ближче - не в Сарненські, а в Мозирські ліси, звідти до місця призначення добиратися пішки. Намітили для приземлення район села Мухоїди, розташованого на кордоні Рівненської області.

      Наприкінці травня вилетіла перша група з чотирнадцяти осіб. На чолі групи полетів Сашко Творогов. У списках бійців загону він стояв першим...»

Екіпірування та обмундирування розвідників ОМСБОН, 1942 рік.

ЗАПИСИ ЗІ ЩОДЕННИКІВ 

МЕДВЕДЄВА Д.М. і розвідника Валентина СЕМЕНОВА 

З особистого щоденника Медведєва Д.М.:

20 травня 1942 року. «Вирішив писати щоденник... Адже коли-небудь після Перемоги над фашистами, якщо залишуся живим, захочу написати книгу для юнацтва...

Я дуже шкодую тепер, що «розбазарив» свої кадри з мого першого загону. Я вливав їх по 3-5 осіб у всі загони, які перекидали за лінію фронту... Хороший народ! Вони, у всякому разі, на перших порах будуть незамінні, тому що знають обстановку в тилу противника, знають партизанські закони.»

З особистого щоденника Медведєва Д.М.:

29 травня 1942 р. «Викинули першу групу нашого загону. Я їх сам інструктував, проводжав. Боюся за Сашу Творогова - він полетів на чолі групи в 14 осіб. Додав йому Колю Ніколаєва, (Пилипа) Курінного - з мого першого загону. Усіх їх окремо інструктував, просив бути обережними, не займатися лихацтвом. Завдання: приземлитися в Мозирських лісах, вести розвідку, повідомляти обстановку, підібрати посадковий майданчик для прийому всього загону. Маю вранці повідомити, як приземлилися. Нервую».

Радіограма наступного дня дійсно прийшла.

Зі щоденника партизана-розвідника Валентина Семенова:

30 травня 1942 р. «Отримано радіограму, що група опинилася на 35 км на південь від Житомира, на відкритих місцях. Льотчики помилилися: скинули на 300 км південніше від наміченого пункту. Якщо все буде благополучно, дійдуть до призначеного місця днів за 20. Нова затримка. Шкода дорогих днів.»

Із книги Алекса Фельдмана «Убити Коха», гл. 25:

Творогов доповів: «льотчики скинули нас на Житомирщині в... трьохстах кілометрах від 

домовленого місця збору - села Мухоїди. Сховатися ніде, кругом 

відкриті місця».

Перша радіограма залишилася й останньою. Точніше, була і друга, а ще точніше - її початок... Потім зв'язок перервався назавжди.

У розвідці, за рідкісним винятком, пов'язаним, скажімо, з відмовою техніки, таке означає найгірше...

Відразу повіяло бідою... Чому така помилка? Триста кілометрів - це не тридцять. На жаль, через тодішній стан навігаційної апаратури, помножений на брак досвіду в таких польотах у льотчиків, подібне ще трапиться не раз. Утім, сам Творогов зовсім не сприйняв те, що сталося, у похмурому світлі. Він не сумнівався, що днів за 10-15 підійде все ж до місця призначення - Мухоїдів. Передав перші отримані розвіддані - про наявність у тому районі, куди негадано потрапив, складу пального і скупчення ворожих танків.

Зі щоденника партизана-розвідника Валентина Семенова:

1 червня 1942 р. «Сьогодні радіограму від Творогова було прийнято не повністю: кажуть, що “пропала”, тобто перервалася, передача під час роботи...»

З особистого щоденника Медведєва Д.М.:

3 червня 1942 р. «Із Твороговим зв'язку не було. Занепокоєння посилюється. Що могло з ними трапитися?... Із групою Творогова сталося якесь нещастя, інакше й не може бути. Припускати, що відмовила рація, - тільки заспокоювати себе марними надіями. Невже загинули? Не вірю, не хочеться вірити! Хороші хлопці з ним полетіли - в образу себе не дадуть».

9 червня 1942 р. група Творогова була оточена і прийняла нерівний бій біля села (нині Торчин (нині Вишневе) на Житомирщині. Із чотирнадцяти десантників загинуло дванадцять...

З особистого щоденника Медведєва Д.М.:

12 червня 1942 р. «Сьогодні починаю хвилюватися за групу Пашуна. Її відправили. Проінструктував і тепло попрощався. Із ним полетів і Володя Фролов. Але вони без радіостанції. Їм я не сказав, що з Твороговим немає зв'язку. Навіщо зайвий раз турбувати!»

З особистого щоденника Медведєва Д.М.:

15 червня 1942 р. «Від Творогова ні слуху ні духу. Немає даних і від Пашуна. Він чомусь не потрапив до раніше викинутих груп. Мабуть, його, як і Творогова, викинули не там, де треба... Необхідно вилітати мені самому й організувати прийом людей більш ґрунтовно...»

За кілька днів до Медведєва дійшли непевні чутки, зібрані розвідниками в селах, що десь не близько, але й не так уже й далеко купка парашутистів (судячи з опису одягу) вступила в бій із силами карателів, які переважали їхні сили. Дмитро Миколайович зрозумів, загиблі десантники - Олександр Творогов і його бійці. Згодом він напише з гіркотою, але і з гордістю про свого молодшого друга і бойового товариша: «Пройшло багато часу. Багато минуло людей, багато минуло подій, що залишили в душі незгладимий слід. І, як і раніше, переді мною образ Сашка Творогова, що не тьмяніє від часу. Я бачу його юне обличчя з пушком над верхньою губою; трохи насуплені брови надають обличчю вираз стурбованості, а зосереджений, уважний погляд відображає напружену роботу думки. Сашко... не встиг зробити всього того, до чого був призначений у житті»...

Із книги Теодора Гладкова «Медведєв»:

«Медведєв почорнів за ці дні. Він був дуже прив'язаний до Сашка Творогова, високо цінував його чудові душевні якості, обдарованість, відданість справі. Знав, що і Творогов любить його як батька, вірить у нього як у командира свято. Але справа, звичайно, полягала не тільки в їхній особистій взаємній прихильності. Зникла безвісти перша розвідувальна група, добірні хлопці, авангард майбутнього великого десанту. Початок не міг бути гіршим...

Тільки через багато років на відкритому судовому процесі в Черняхівському районі Житомирської області над п'ятьма зрадниками-поліцаями розкрилися всі обставини загибелі групи Олександра Творогова. Їх зрадили... Видала спочатку жінка, господиня двору, де вони зупинилися на нічліг, потім староста, який передав повідомлення про парашутистів далі - начальнику Черняхівського жандармського посту гауптвахмістру Паулю Мілецькому. Той підняв тривогу. Для ліквідації десанту на двох вантажівках під'їхало п'ятдесят есесівців, потім прибув резерв - ще тридцять поліцаїв.

9 червня 1942 року купка бійців загону «Переможці» під командуванням лейтенанта держбезпеки Олександра Творогова прийняла жорстокий нерівний бій біля села Торчина на Житомирщині і билася до кінця... Дванадцять десантників склали в ньому свої голови. Лише Філіпу Курінному та іспанцеві Северино Бургеніо вдалося вирватися з кільця. Вони довго блукали лісами, поки не зустріли місцевий партизанський загін.»

Як вони загинули і хто залишився живим...

   Влітку 1942 року в селі Торчин сталася подія, яка вразила всіх жителів. Пізніше ці події висвітлить у своїй книзі «Десант капітана Творогова» письменник Микола Курильчук.

«Із Центру в білоруські ліси військовим літаком летів інтернаціональний десант, який очолював капітан Олександр Творогов. Через нічний туман, помилку пілота, десант був висаджений поблизу Житомира. Цілий день, пробираючись через мілколісся, група десантників прямувала в бік місця угруповання партизан. Пізно ввечері вирішили відпочити. Послали розвідника в село Торчин. Мешканка села, Прокопчук Текля розповіла, що окупантів у селі немає, запросила повечеряти і відпочити, адже її син теж був на фронті. Запрошення було прийнято. Бійці розмістилися на горищі будинку і чергували по черзі. Було продумано все, до дрібниць, крім одного. У дворі росла трава. Пробираючись до будинку, десантники збили росу. Вранці це помітив староста Кучер, почав розпитувати господиню будинку. Довірлива жінка розповіла про своїх гостей, просила нікому про це не говорити. Кучер виявився зрадником. Послав гінця до Володарська-Волинського (нині смт. Хорошів на Житомирщині), який передав повідомлення далі - начальнику жандармського посту гауптвахмістру Паулю Мілецькому. Той підняв тривогу. Для ліквідації десанту на двох вантажівках під'їхало п'ятдесят есесівців, потім прибув резерв - ще тридцять поліцаїв. Невдовзі село було оточене. У нерівному бою загинула більшість десантників. Лише двом вдалося залишитися в живих, серед них іспанський інтернаціоналіст Северіно Бургеніо та Пилип Курінний. 

Пилип Курінний

Северіно Бургеніо

Поранений радист, щоб не потрапити в полон, разом із рацією кинувся до колодязя, який зберігся до наших днів.

Важко переживала горе Прокопчук Текля, яка разом зі старостою була засуджена на 15 років позбавлення волі. Пізніше вона була реабілітована. З покоління в покоління передаються спогади про трагедію у Вишневому. Найголовніша, центральна вулиця села Селянщина на честь десантників, носить ім'я - Олександра Творогова. У 1965 році останки загиблих бійців були зібрані з околиць села і перепоховані в братську могилу с.Селянщина.

Німим свідком тих подій є хата Прокопчук Теклі. Він дещо перебудований, але зберігся до наших днів і нагадує жителям села про ті трагічні події».

   Зразком героїзму, мужності, патріотизму може слугувати подвиг десантників капітана Творогова Олександра. Навесні 1942 року група десантників мала приземлитися поблизу села Мухоїди, у глибокому тилу ворогів, а звідти піти на Рівне.

До списку десантників входили:

1. Капітан Творогов Олександр Федорович.

2. Старший лейтенант Лукашенко Микола. О. Позивний - Лемешев.

3. Молодший лейтенант Богодист Михайло Васильович, - начальник прикордонної застави, помічник Творогова в десантній групі.

4. Молодший лейтенант Лапотников Олександр. О.

5. Молодший лейтенант Завалій П.П.

6. Старшина Ніколаєв Микола Миколайович. Позивний - "Тройник". 

7. Старший сержант Бастіанов Гомер І. Санінструктор у групі.   

8. Рядовий Бринцев Микола М. - перший радист групи, радист, досконало володів рацією.

9. Рядовий Свиридов Іван В. - другий радист групи, радист, досконало володів рацією.

10.Рядовий Софронов Віктор В. москвич.

11.Рядовий Лебедєв Василь.

12.Рядовий, іспанський льотчик Альфредо Фернандес - Alfredo Fernández Villalón.

13.Рядовий, іспанський льотчик Северіно Бургеніо - Severino Burgueño. ВИЖИВ

14.Рядовий Курінний Пилип Іванович. Позивний - "Архімед", Ординарець капітана Творогова. ВИЖИВ

  Стаття з української газети «Радянська Житомирщина»

   Помилково десант висадився поблизу міста Житомир. Помилка була в цілих 300 кілометрів. Змучені, голодні, бійці йшли, пробираючись через мілколісся, уникаючи гітлерівців. За порадою місцевих жителів десантники вирішили зосередиться на горищі будинку господині Теклі Прокопчук у селі Торчин (нині с. Вишневе). Чоловіка Прокопчук Теклі, - Прокопчука Григорія, бригадира колгоспу, вбили карателі, а її син воював на фронті. Довіритися такій людині начебто було можна. Текля розповіла Дем'яну Кириченку - завідувачу господарством Селящинського колгоспу, що на горищі її хати ховаються радянські десантники. Із Житомирської жандармерії на двох машинах негайно виїхали 52 солдати підрозділу СС, а також було піднято по тривозі поліцію, жандармську службу та озброєний резерв із Volksdeutsche Mittelstelle, що мав статус одного з п'яти головних управлінь СС (воєнізовані формування Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП)).

   Десантники прийняли бій. Але сили були нерівні. Про подвиг десантників нагадує пам'ятник у центрі села Селянщина, - як наказ живим - бережіть свою землю, любіть її так само, як її любили і віддавали за неї життя ще зовсім молоді десантники капітана Творогова.

Як склалася доля Філіпа Курінного та 

Северино Бургеніо - Severino Burgueño?

Северино Бургеніо

Severino Burgueño

  Як же склалася доля іспанського льотчика, який вижив, - Северино Бургеніо? Перед хвилюючою і вельми несподіваною відповіддю на це запитання, було б справедливо спершу відповісти на інше - яким же чином до Червоної Армії на захист Батьківщини потрапили добровольці з Іспанії?

Екскурс в історію...

  У квітні 1939 року завершилася кровопролитна Громадянська війна в Іспанії. Перемогли націоналісти, які невдовзі розгорнули масштабні політичні репресії проти прихильників Республіки. 

  Після закінчення війни країну покинули понад 600 тисяч іспанців. Багато з них, особливо ті, хто за переконаннями були комуністами, вважали за краще обрати своїм притулком СРСР, який активно допомагав Республіці в роки війни.  

  З початком Другої Світової сотні тисяч колишніх республіканських бійців взялися знову за зброю і зробили свій відчутний внесок у розгром фашизму в Європі. 

  У складі Червоної Армії теж воювало кілька тисяч іспанських добровольців, зокрема й колишні високопоставлені командири армії Республіки.

   Більшість з іспанських добровольців воювали в партизанських і диверсійних підрозділах, що діяли в тилу противника. Ось що пише Дмитро Медведєв у своїй книзі: «Це було під Рівним»: 

«У Москві тоді було багато іспанських товаришів, які свого часу

боролися за вільну Іспанію і потім змушені були емігрувати.

Коли почалася війна з гітлерівцями, іспанці стали просити радянський

уряд про відправлення їх на фронт. Багато хто, дізнавшись, що формуються 

партизанські загони, наполягали, щоб їх включили в ці загони. 

Вісімнадцять іспанців добровільно вступили в мій загін.

( Серед них були і двоє льотчиків -  

Severino Burgueño і Alfredo Fernández Villalón).

Під час першої ж зустрічі вони заявили, що, беручи участь у війні 

Радянського Союзу проти фашистської Німеччини, 

вони тим самим допомагають звільненню всіх 

країн, захоплених гітлерівцями.»

Д. М. Медведєв.

З 1941 Дмитро Медведєв очолював загін 

спеціального призначення - із серпня 1941 р. 

до січня 1942 р. очолював опергрупу «Мітя». 

Загін «Мітя» (розвідувально-диверсійна 

резидентура № 4/70 військ Особливої групи при НКВС СРСР) 

під командуванням Д. М. Медведєва став першим 

підрозділом зі складу ОМСБОН (сформованої 

з Військ Особливої групи при НКВС СРСР), закинутим 

у тил німецьких військ на початку вересня 1941 року. 

Загін діяв до січня 1942 року на території 

Смоленської, Брянської, Могильовської областей, провів 

понад 50 великих операцій. 

  У цих операціях активну участь брали й іспанські добровольці, серед яких було чимало досвідчених льотчиків.

  По-різному потрапляли іспанські льотчики до Радянського Союзу. Найбільша частина з них після капітуляції Іспанської республіки через французькі табори була евакуйована в СРСР у 1939 році. Здебільшого це були добре підготовлені льотчики, які мали багатий бойовий досвід, було навіть кілька асів. Багато з них стали асами і на Східному фронті.  

  З початком Великої Вітчизняної всі іспанські льотчики запропонували свої послуги своїй новій соціалістичній Батьківщині і запропонували направити на фронт. Незважаючи на авіаційну підготовку радянське командування більшу їхню частину направило в партизанські загони.  

Післявоєнна доля Северино Бургеніо 

Severino Burgueño...

  Вирвавшись із ворожого кільця в селі Торчин, Северино Бургеніо разом із Курінного Пилипом Івановичем пробилися до лісів. Далі їм допомагало місцеве населення: годували, ховали від ворожого ока, допомагали одягом. Про переховування двох десантників улітку 1942 року в селі Великий Яблунець, Ємільчинського району, Житомирської області, розповів житомирянин І. Сівченко: «Ми жили тоді на околиці села, і до нас прибилися двоє. Моя мати їх прихистила, а потім односельці повідомили про них партизанам. Днів вісім-десять вони перебували в нас на горищі». 

Про подальшу долю двох десантників повідомлялося в листі, який свого часу отримали червоні слідопити Селянщинської середньої школи від Пилипа Івановича Курінного:

  «Місцеві партизани відвели нас у спеціальний розвідувальний загін. Там допитали нас, а через місяць прилетів літак і забрав мого друга-іспанця. Згодом я отримав від нього листа з Москви. Бургеніо писав, що літає на літаку (він був льотчик). А я продовжував службу в цьому загоні до осені 1943 року. Незабаром мене призначили командиром диверсійної групи.»

  Потім Северіно Бургеніо направили служити на Північний Кавказ льотчиком-інструктором у Грозненське військове льотне училище*, де він служив до 1948 року, після чого сталася подія, яку влада СРСР просто змушена була ретельно засекретити. А сталося ось що.

Втеча Северіно з СРСР...

  Вперше, після Великої Вітчизняної Війни, радянський військовий льотчик-інструктор здійснив втечу з СРСР до Туреччини, викравши навчально-тренувальний літак (за версією Рад, Як-11, за версією Іспанії, літак Як-10). Цим пілотом виявився не хто інший, як - Северино Бургеніо.

  Бургеніо викрав літак до Туреччини і незабаром отримав політичний притулок, після чого якийсь час залишався жити в Туреччині. Пізніше повернувся в Іспанію і живе в Мадриді. Відомостей про те, чи живий він досі, немає...

Як - 10

Як - 11

   Про мотиви втечі з СРСР іспанського льотчика, партизана, який воював на рівних з усіма з фашистами, можна тільки лише гадати... Подробиці інциденту були ретельно засекречені радянською владою, а отже, мотив міг бути лише один - глибоке розчарування життям у країні, за яку Северіно був готовий віддати життя, знищуючи фашистів... Майбутнє в повоєнному СРСР, за яке воював іспанський льотчик, не виявилося таким райдужним і світлим, як його малювала радянська влада....

 Одразу ж після цього інциденту радянська влада, щоб запобігти повторенню НП, у терміновому порядку, протягом 24-х годин демобілізувала всіх військових іспанських пілотів, які пройшли війну, жили і служили в СРСР.  За що? Відповідь дає ветеран, іспанський льотчик Хуан Франсиско Гомес Мартінес (Juan Francisco Gomez Martinez):

«- За те, що один наш товариш, теж льотчик, Бургеньо, втік до Туреччини, викравши літак. Втік, до речі, щоб не платити аліменти кільком своїм колишнім дружинам за дітей. І щоб подібні випадки не повторювалися, нас усіх викинули з авіації. Але дізналися ми про цей випадок набагато пізніше, а тоді ми не могли зрозуміти, чому нас звільнили.»

Посилання

Цілком передбачувано, що друзі-товариші Бургеніо були готові знаходити будь-які побутові причини про його втечу з СРСР, але тільки не справжні, політичні. Не секрет, що після війни таких втеч/викрадень літаків із СРСР було досить багато...

Повертаючись до надрукованого

 - автор Курильчук Микола Михайлович "ДЕСАНТ"

  «Опублікований 3 і 5 березня в газеті «Совєтская Житомирщина» нарис про чотирнадцятьох радянських воїнів, які спустилися з ранкового червневого неба в 1942 році в район Соколової Гори (у Житомирі) і за дві доби загинули в нерівному бою з гітлерівцями та поліцаями в селі Торчин (нині Вишневе) Черняхівського району, викликав багато щирих відгуків. Автори листів висловлюють захоплення героїзмом славних соколів, які віддали своє життя в ім'я перемоги над фашизмом, в ім'я процвітання Батьківщини і життя на землі.

  «Ми ніколи не забудемо тих, хто врятував нас від рабства і фашистської неволі. І дітям та онукам своїм передамо повагу та любов до славних воїнів», - пише І. Бенедисюк із Великої Луги, Красноармійського району, Житомирської області.

«Нарис «Десант» схвилював мене до глибини душі. Сам я у війну був десантником. Тільки висаджувався в іншому місці. Знаю, яка це важка справа», - ділиться спогадом житомирянин І. Мерунко.

  «Ми повинні століття пам'ятати героїв, але не повинні прощати зрадникам і зрадникам, на совісті яких кров десантників і багатьох інших радянських людей. Дуже справедливо обласний суд під головуванням П.Т. Ярославського засудив до смертної кари п'ятьох черняхівських зрадників Батьківщини», - схвально відгукнувся О. Кузьмінський з Любарського району, що на Житомирщині.

  Олексій Остратюк із села Сингаївка Бердичівського району Житомирської області запитує, як склалася доля двох десантників, яким вдалося вирватися з ворожого кільця. Одразу ж відповім: Червоноармієць Ф.І. Курінний та іспанець Бургеніо пробилися в ліси. Їм допомагало місцеве населення: годували, ховали від ворожого ока, допомагали одягом. Про переховування двох десантників улітку 1942 року в селі Великий Яблунець Ємільчинського району Житомирської області розповідає житомирянин І. Сивченко: «Ми жили тоді, коли ми жили в селі Великий Яблунець, що в Ємільчинському районі. Сівченко: «Ми жили тоді на околиці села, і до нас прибилися двоє. Моя мати їх прихистила, а потім односельці повідомили про них партизанам. Днів вісім-десять вони перебували в нас на горищі». Можливо, це були Курінний і Бургеніо?

Про подальшу долю двох десантників повідомляється в листі, який свого часу отримали червоні слідопити Селянщинської середньої школи від Пилипа Івановича Курінного.

  «Місцеві партизани відвели нас у спеціальний розвідувальний загін. Там допитали нас, а через місяць прилетів літак і забрав мого друга-іспанця. Згодом я отримав від нього листа з Москви. Бургеніо писав, що літає на літаку (він був льотчик). А я продовжував службу в цьому загоні до осені 1943 року. Незабаром мене призначили командиром диверсійної групи.

  Отримавши завдання підірвати міст на річці біля Гомеля, я потрапив в оточення... радянських бійців із дивізії генерала Мохова. Разом із ними повоював до весни 1944 року, у боях отримав дві урядові нагороди. Після поранення ліг у госпіталь, а як виписався, служив до кінця війни, але вже не у фронтовій частині».

Післявоєнна доля Пилипа Курінного

  

  Демобілізувавшись, Пилип Іванович повернувся до сім'ї в Омську область і там працював закрійником у взуттєвому цеху. Влітку 1965 року Ф. І. Курінний приїхав у те саме трагічне місце, де загинули його товариші, в село Торчин (нині Вишневе). Мужнього воїна-ветерана урочисто зустріли трудівники Селящинського колгоспу, керівники Черняхівського району, комсомольці та юні піонери. Незабаром, повернувшись додому, Пилип Іванович помер (у нього була важка форма бронхіальної астми та виразка шлунка).

   

Про долю його бойового побратима-іспанця, льотчика Бургеніо Северіно, на жаль, нічого не відомо.

  Багату пошту отримує автор «Десанту» від рідних і близьких героїв. Хвилюючого листа, сповненого подяки, надіслала з Курської області старенька Агафія Михайлівна - мати відважного юнака, радиста групи, комсомольця Миколки Бринцева. Вона дякує всім, хто зберігає пам'ять про її сина. Пишуть сестри Олександра Творогова - Ганна і Клавдія Федорівни та сестри Гомера Бастіанова (у нарисі прізвище було написано помилково Бастіонова) - Олемпіада та Олена Іванівни. Вони розповідають про дитинство та юність, про мрії та захоплення улюблених братів, які для них, як і всіх нас, залишилися навіки молодими.

  Безмежним сумом за втраченим другом пройняті листи Анастасії Іванівни Пелагейко - дружини П.О. Завалія. В одному з конвертів - фотографія. Красива молода жінка дивиться з фото-картки знайомими світлими очима. Кладу поруч із фотографією Петра Опанасовича і гірко думаю: «Як шкода, що батько так і не побачив доньки Інни... Вона дуже схожа на батька».

Щиру подяку хочеться висловити Марії Ісааківні Беркіній - дружині Миколи Лукашенка та його другу юності - Семену Ісааковичу Беркіну. Спогади, листи, які писав Микола з підмосковної бази, фотографії цього життєрадісного білоруса - такими дорогоцінними матеріалами наповнені конверти з Москви. До речі, Семен Ісаакович делікатно натякнув автору на допущену в нарисі помилку: «Микола Лукашенко навчався не в літературному, а в історико-філософському інституті імені М. Г. Чернишевського».

  Чи покарані злочинці, які видали десантників фашистам? Так, господиня хати Текля Прокопчук і голова сільської громади А. Кучер свого часу були засуджені до 10-ти років ув'язнення, а староста Селянщинської сільради фольксдойч Доберман - до смертної кари.

  Яка доля нічних пастухів коней сільської громади? Нестор Васильович Дурицький та окруженець Петро (прізвище так і не встановлено) заарештовані фашистами і розстріляні. Повинна в цьому теж Фекла - вона з переляку зізналася, хто до неї привів десантників.

  Дехто з читачів запитує, чому Олександр Творогов на початку нарису значиться як лейтенант, а наприкінці (у наведеному листі М.І. Калініна) - капітан державної безпеки? Це була помилка автора. Річ у тім, що до 1943 року звання чекістів не збігалися із загальновійськовими званнями. Так, наприклад, Творогов носив на петлицях шпалу (відзнака армійського капітана), а в офіційному списку десантної групи, затвердженому перед вильотом, записано: «Командир групи лейтенант держбезпеки Творогов Олександр Федорович...»

  У 1943 році офіцери держбезпеки отримали звання, які відповідали загальновійськовим. Ось чому М.І. Калінін... Вересень 1944 року, звертаючись до Анастасії Андріївни, писав: «За повідомленням військового командування .... капітан державної безпеки ... в боях за Радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих...»

  Насамкінець хочеться щиро подякувати всім вам, дорогі друзі, за пам'ять про героїв, увагу до матеріалів, надрукованих у нашій газеті, та за постійну підтримку і допомогу журналістів у їхніх пошуках.»

Микола Курильчук.

* Грозненське льотне училище.

  У Краснодарі авіаторів почали готувати в 1936 р. Навчальний заклад кілька разів змінював найменування та авіаспеціалізацію. До 1941 року іменувалася Краснодарське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів.

 Наказом НКО No. 049 від 05.02.41 р. Краснодарське училище перейменовано на Краснодарську військову авіаційну школу стрільців-бомбардирів.

  Але вже 03.03.41 р. Наказом НКО No. 0017 наказано Краснодарську ВАШСБ звернути на формування Краснодарського об'єднаного військового авіаційного училища для підготовки командирів-льотчиків бомбардувальної авіації та командирів-штурманів ближньобомбардувальної авіації на 2000 осіб змінного складу (на кожному курсі по 1000 осіб). При цьому постійний і змінний склад школи передавали в інші аналогічні школи.

  Влітку 1942 р., зважаючи на підхід противника до Краснодара, училище залізницею було перевезено в населений пункт Гіндарх за 25 кілометрів під Агдамом (Азербайджан).

  У квітні 1943 р. училище вдруге перебазувалося на нове місце. Планувався переїзд в Армавір, але в кінцевому підсумку воно влаштувалося в Грозному. Розташовувалося на семи прилеглих аеродромах, включало шість авіаескадрилій: дві бомбардувальні, дві винищувальні та дві штурмові.

  28.02.45 р. училище перейменовано в Грозненське військове авіаційне училище льотчиків і штурманів.